Затримай на хвильку погляд
На краплях свіжого дощу:
В них купається блиск
Весняного листя.
Так усі тяжіють у краплях,
Не вмістившись у власних межах –
І хоч очі твої здивуванням наповнені,
Не можемо, справді, не можемо до дна
Свою думку відкрити.
Напевно, її втішатимеш, як дитинча розбуджене.
Не відділяйся від блиску предметів,
Моя дорога, залишися здивованою!
Даремні слова! Чи не чуєш?
Через них хоч і глибоко в світлі суті ти,
Та мусиш ще глибше шукати в собі
просторів для подиву світу.

і ми
просили
віри
заки
ціль була спільна ти і
я

забути

муки пітьми і
зорі світанкові в ось ці
юродиві часи

людина
бо немає звідси
виходу

17.5.2017

Блядь
Жодного порядного урядовця -
немає кому на папері
"Паркером" вивести літери
"За власним бажанням"
або хоч - слабую - "За станом..."
Тричі блядь
Жодного з жодних достойних генералів -
нема кому руку протягнути
за дверцята Häfele,
діставши гордість кабінетну,
чудернацьким гравіюванням оздоблену,
"За заслуги... Іменною...",
та хоча б штатну,
випробувану і часом, і честю,
витворивши цією єдиною сальвою
рештки мужності тих,
кому кинуто:
"Без провокацій! Тримайтеся!"

22.3.2014

Розпечений бетер,
В долоні всмоктався запах соляри,
В гарнітурі – одні шуми,
На покажчику – Ямпіль, інший Ямпіль,
Із своєї, але чужини.
– Тиснú педалю, в штурвал вчепися,
Фугас проскочимо – пролетимо…
Що, друже, в радості кричиш здивовано –
Таке ж як батьківське це село?
Давай, кріпімося,
Ще день залишився,
Ще ніч попереду чужа одна…
Фугас проскочимо... Наліт? Ухилимось...
У ріднім Ямполі так жде жона.

23.6.2014

Матір
Облич чимало в світі нині
Вечір
Чомусь здається - ти єдиний
Вдячність
Чомусь завжди вона запізно
Пам'ять
Поквапся - завтра буде пізно.

2009

Пробіг мошкар –
Затих спокути брязкіт,
І вкотре сумно на душі…
Я мріяв саме про прекрасне, –
не здійснене, – вважалося мені.

…Вернувсь до себе. Знову – посвист
І дзеленькання, гомін, гам
Людей сполоханих,
Грайливий страх вабливих дам

Пробіг мошкар з должком жаданим
Хтось повнить щастя – радість нам.
А я в зажурі, я – за ґратками –
В Різдво родинне ніби сам.

08.01.1996 р. (2010)

Я чекав на тебе.

Чекав під гарною, старенькою осиною,

Притулившись до неї.

Чекав під моїм деревом.

Я сподівався, що ти вийдеш,

Бо я дивився на твою зорю,

На найяскравішу та найгарнішу, як і ти.

Мені хотілося подарувати цю зіроньку тобі.

Але ти не виходила.

А я … замерзав.

Та все ж сподівався.

І я знаю, що завтра знову

Піду до свого дерева,

Дивитимусь на твою зорю

І … мерзнутиму.


14.03.1996 р.

Поїдаючи яблуко з пожадливістю
ніби впиваючись коханою жінкою
доберешся до точки
до її глибини
кожне розжоване мною зерня
це дерево
що в добу збільшення парникових
ефектів
повітрям забезпечило б з десяток людей
кожне з’їдене мною зерня
це серцю милий спів тих птахів
для яких дерево стає ложем
як і для гусені що готує себе
у жертву серенадних гаптувань у птахів
кожне обсмоктане мною зерня
це центнери яблук рожевобоких
духмяних
з яких вичавлять сік для майбутніх
поколінь
кожна перетерта мною кісточка
це тисячі посмішок вабливих жінок
які кремами на основі яблучних
кісточок
захищають вроду
від ультрафіолетових променів
через озонові дірки викликані
парниковим ефектом
через недозбільшення деревного покрову
планети

і як це увесь всесвіт умістився в мені?

червень 2009