Життя прожити – не поле перейти.
Народна мудрісь.
Ми йшли, як ніч. І кожен про своє,
Всміхались по-дитячому, наївно.
І кожен крок писали по слідах
Північні гості, як спізніле диво.
Ми не хотіли грати більше нас,
І битися із тілом ошалілим.
Ішли прощати, як прощають нас
Північні гості за якусь провину.
І у мовчанні здобували час,
Його несли ми своїх долонях.
Бо тільки той перемагає нас,
Хто меншим називається у полі.

чи береш ти цю жінку у бідах та нещастях
у хворобі у голоді та спразі
у безвір’ї у злиднях
у печалях і горі
у днях чорних і безпросвітних
у друзях невірних і зрадливих
у світу
де тільки ті безсмертні що безсмертні і не більше
чи можеш ти сказати цій жінці
що все все все на землі просто
і що все все на світі обман і неправда
і після цих слів примусити
чи вірніше попросити її жити і радіти
чи береш ти цю...

А може сьогодні нам легко так буде і панна у білому прийде
Збирати каміння із рук
А може я вам ще не все розказала мій пане
Послухайте пане
А круки летіли на захід
А круки летіли на захід
І падали падали падали
А панна у білому йшла
І світ розкривався уперше і всоте на ранок
І ми так любили те тихе мовчання душі
Коли я скажу вам усе мене напевно не стане
Ви тільки не плачте мене не вертайте назад
а панна у білому прийде
і може сьогодні так легко нам буде
і білою білою білою
вишнею стане в саду.

Ледь встигла на останню електричку
Все рухалось а отже вмирало
Все рухалось
А отже жило
Скільки не засівай це поле
Вродить полин
Спробуй відгадай
Котрий у твоїх долонях
перетвориться на квітку
за всіма законами збереження енергій
у вирій не відлетять цієї осені намріяні лелеки
вони потрібні тут
на цьому видимому аркушу неба
що не перегорнеш і не закреслиш
коли набридне одне і теж
ледь встигла побачити небо
та чи своє

І буде так:
Мій острів, я одна
І самота моя не вся згоріла.
Прощається тобі твоя провина
І книга закривається твоя.
Потому сніг ітиме цілий рік,
До неба руки піднесуть Пилати,
За що караєш, і за що узято
Оту вдову, що менша серед нас.
Мовчать затерті на крові слова,
І навіть півень не кричить,
А тиша
Ляга на острів мій,
І бачу: книга, і світлий дім , і чисте полотно.

Мені не можна бачити тебе,
Ти як і я на службі у народу,
Народ не зрадить,
Зрада в однині сама приходить.

Куди від неї? В ліс? Мій ліс росте.
До нього йти мені кварталами квартали.
Мені не можна втратити себе.
Тебе? Не знаю.

Чекаю до неділі і мовчу,
Вигадую тебе як і раніше.
А ти співаєш:» Господи, помилуй».
А я співаю:»Господи, прийди».

Так буде завжди!
Я тебе не знаю.
Лиш чую подих в мене за плечем.
Навіщо разом. Краще Я окремо
І Ти окремо.
І Господь між нас.

За мною не плач, я без тебе вмирати не буду.
Ще рано скриплять опівночі старезні дуби.
Моя Магдалино, чому твоє світле волосся
Уже на землі?

Ти ходиш по білому, білою хусткою вкрита.
Чекала - діждала і впала в колиску небес.
Я тільки не знаю, коли твої коси сивіли.
Ти кажеш:”То сніг, тихо сніг опустився на світ”.

У тебе коралі, вінці. Їх багато багато.
Зриваєш у полі ромашки, несеш до Творця,
А він Милосердний тебе наче знає й не знає.
У світ відпускає, тримаючи руку твою.

Ти так хотів. Ти знав мене любити.
Так треба: гілка падає у сон,
На вечорах настояна молитва
І на вітрилах писаний закон.

Іди собі, мій Петре, по воді,
Зрубали клен, а дубові не видно.
Зрубали гілку, а ти сам рости.
Іди собі мій Петре по воді.

Я за тобою бо самій не видно.
Ти відійдеш. Відійдуть всі сильніші .
Позаду слабші і хиткі мости. Ти так хотів,
Хіба тебе я вище? Я проминаю. Я іду в сніги.

За кроком ніч сплітає чорні коси.
Ідуть старці, маленькі їх світи.
Я гляну вниз, там два орли самотні
Мій крадуть сон і плачуть по мені.

Я не живу. Я тільки йду, щоб гаснуть,
Така собі історія проста.
Ти так хотів. Ти так творив. Ти бачив.
Ішов за мною і палив мости.

Віддай їм сльози. По холодних травах
Ступає осінь з фарбою в долоні.
Ти ще не знаєш - прийде князь бубновий
Поза водою.

Ой рано-рано. У четвер Пречиста.
Солодкий камінь не стане хлібом.
Іде твій проханий, іде твій званий
Чомусь так довго.

Вмочає сонце в чорнило руки,
Ніхто не бачить фальшиві рани
Фарбує осінь самотні луки
Темночервоно.

Тепер ти живеш на фото,
Стіни оточили тебе ,
А та, що навпроти мене, знає
Тебе, як рідного.
На стіні прибита табличка
“ПЕРЕРВА” і три знаки оклику,
Тому, поки є час, підбираю фарбу,
Пам’ять продовжує робити копію цілунків.
І втішається.
Розрізане повітря, і лиш вісім кроків до
Продовження війни.
Чекаю, доки прийде юнак і запалить коло за вікном.
Встигну замалювати “ПЕРЕРВА” і почати молитись.
Годинник дасть відлік новій тимчасовості
І подовжить Різдво.

мій ангел спить
уже сто років спить
у чорний плащ загорнений
від всіх
у білий плащ загорнений
від всього
йому болів учора
тихий гріх
подуманий
не зроблений
ще мною
неголосно
хай чують тільки сни
їм все одно ніхто уже не вірить
пообіцяю
в третьому житті
знайти не мертвого його
на півдорозі

Тесля

тесля ти в’язень
не озирайся
можеш нічого не говорити
я знаю ти плачеш
так як і тоді
так як не можуть щасливі
і не хочуть нещасні
за всіх
тебе вигнали
за місто
за село
за горизонт
і чим далі я
тим далі твої ліси
я зійшла із гори
яка вчора здавалась найвищою
а попереду тисяча гір
у майстерні ще холодно
ти умієш дивитись крізь небо
що ти в’язню
навіщо ти викликав дощ
можна тихо просидіти
перечекати
кат прийшов
я украду ключі
чуєш тесля ти можеш тікати
помайструєш деінде
toul мonde а Pаris
ти волієш послухати якнайбільше історій
я тобі розкажу
тільки ти після крапки тікай

куди їдемо
за океан
за о-ке-е-а-а-н
там де немає слідів людських підошов
ліпитимемо замок із піску
скажи мені
чи ходять туди кораблі
ти махаєш головою у різні боки
здалося
зупинка п’ята
дубль дев’ятий
ти занадто далеко
за сотні кілометрів від мого острову

десять разів місяць ставав молодим
шукав наречену у себе в домі
а зірки показували на землю
сонце від ревнощів перестало світити
тоді знайшла Біда дві яскраві квітки
і дала вінець мені в руки
стали інші питати хто ти
танцювало листя в парку
то був вальс
плакав гріх
він тільки народився
все було як завжди
тільки поряд ІНШІ спитали
чуєш хто ти
як житимеш
і чи житимеш далі

Стукав довго
господар знав і мовчав
я боявся
торкнувся дверей
де сліди від долоні
невиліковно
хворого на сон
я казав листя зметено
я нагадував дубу сховати
жолуді
для білого рицаря
на чорнім коні
на вікні мій Авва розіслав
квітки
рожеві й червоні
тільки він у цьому домі знає
як не гине їхнє коріння
та вже білий вершник
заходить
востаннє на зморену землю
Авва плаче
гукає мене від сусідських дверей

А осінь брала за руку літо.
Сестра з сестрою зустрілись знову.
Я Вам писала, що моє небо
До Вас схилялось.

Не треба слів, то лише звуки.
Скрипаль чиїсь теж грає п’єси.
Найкраще жити без ґрат у серці.
Вільніше просто собою бути.

Країна пекла наснилась вчора.
Дощ гуркотів по збитій шибці.
Я Вам писала, що моє небо
З дощем вінчалось, з дощем вінчалось.

замерзають волхви
півдорога і є півдорога
так буває коли
ніч перейдеш і знову у ніч
неосвітлений день топить сонце в сусідньому морі
і душа продає всі неназвані ще імена

Залишиться молитися на воду.
Летить кажан у прірву, на граніт.
Парафіянин випустить за брамою
Із воску дивних коників у світ.
Ми ходимо пліч-о-пліч.
Нам ще холодно.
Отерпли пальці в тіней без облич.
У храмі пам’ять залишає голуба
Гріхи клювати, свячені дощем.
За містом – міст.
За нами – я не знаю ще.

Загубилися люди і розклали багаття надії.
Хтось просив юрбу розступитись,
Щоб побачити першим світло.
Тіло плакало, билось об стіни,
І шукало вихід з безодні.
Всі загублені закричали:
“Не відпустим тебе сьогодні.”
А у сни ще приходили клени.
Сльози гілки упали в долоню.

я люблю це нестерпно коротке кіно
де вождів вибирають із племені смерті
де всі ролі завчили дублери
і грають дублери
а вмирати не їм

чи насправді є справжне
на дні цього міста
проклянеш
не почую
я знаю
не побачене важко судити
не відчуте можна вигадати
або
ще раз зіграти
по тому сценарію
що вже був
і так сотні разів
для нових облич будеш першим
і для них буде перше зізнання
для початку я добрий скажеш
для початку я добрий для всіх
я триматиму твою руку
я завчатиму лінію ліній
і скидатиме осінь зношений
плащ на поріг

і я знатиму
імя твого у титрах мого життя немає

коли пастух подумає про
речі які не стали душею
варто буде випросити одну
ще чисту
ми для цього зустрінемось
до схід сонця в четверту неділю
ми спитаємо
варто нам бути на ти
чи так довго буває
ми поїдем в нікуди
це не довго
олюднене поле
не одне
стане нами

та поки що попереду
знайомство із самими
собою
очікування пастуха
котрий нарешті
подумає

тік-так
тік-так
вітрила підніміть
є тільки Він що ходить над водою
і є хвилина зупинити час
і є нагода зупинити зливу
по той бік сонця їде мовчки Бог
і херувими плачуть (херувими плачуть?)
піду в ліси
впаду у ніч безкрила
я вірю крила на землі дають
поразка тіла то поразка тіла
що скаже дух
я бачу дійства колесо скрипить
мій віщий страх пророчить холод
важко
перелечу
перемовчу
пройду
і зникну так як імена зникають
тік-так
тік-так
вітрила опустіть

Нас немає. Ми не маємо власної тіні.
Ми її загубили,
вибираючи довго ім’я.
- Знаєш, восени не цвітуть вишні біло.
- Знаю, тільки падають яблука глухо
не на наші сліди.
- Не у наші сади.

А до моря далеко. Забагато каміння
В долоні.
Я прошу тебе кидай на стежку.
Я молю тебе йди у сніги.
За дев’ятою явою не буває
перерви на сповідь,
За дев’ятим життям
Тільки перше життя в однині.

Ми ще будемо. І до себе прийдемо в гості,
Тільки там нас впізнають і гостинно запросять за стіл.
Серед тисячі тіней я твою неодмінно впізнаю.
Зацвітуть вишні біло
І простоять отак до зими.

так буває
я бачила
гора стає не горою
по шпалах
на осліп
знову починають вештатись люди
хто їх знає
чи знають вони
переведено стрілки без відома
марно брати квиток
є зупинка відправлень
та немає зупинки стрічання
мій маленький фантом віддаляється
мій суфлер замовкає
я шукаю тебе
на пероні зникаючих колій
я тримаю твій голос
мій недовгий рінктон
я не Я
Ти не я
Я немає
Тільки рупор вокзальний кричить
Хто забув попрощатись - простіть
На кордоні дощі
Ти мовчиш
Ти впізнав мої сльози
На декілька весен
Поміняє твій Юда
жовтої панни косу
є зупинка відправлень
та немає зупинки стрічання
зарахує мені Боже за гріх його сліпоту

...твоя дитина просить води
у мене є жалощі сиві і давні
так звично падати в тенета сатани
і плутатись
і зникнуть на світанні
короткий день
дзвонар вже долі зводить
у всіх своя
у тебе дві в одній
душа німа
душа н-і-і-м-м-а
а тінь іще говорить
твоїй дитині що вже сліз нема

тільки клаптик неба
тільки всоте розговілись
небеса та осінь
за розлукою розлука
за душею
ангел сірий
острів чорний
крихти болю
я до тебе
я з тобою
а на північ відлітає
знову чайка гріти крила

Сьогодні у книгарні людно.
Переглядаю чисті сторінки,
З небес прибуває вода.
Черга зменшується – вже нас троє:
Той, хто купив,
Я
І той, хто читає через моє плече.
І всі ми знаємо:
Скоро у двірника не буде роботи.
Він втече за місто,
Але кожного ранку
Прокидатиметься о шостій.

Дорога доріг. Колісниця вже втрете не їде,
Впрягається голос. Ридають коні незрячі.
Ти знав що так буде. Нам треба вертатися старче,
Ми вгрузли по плечі у сніг.
Подай мені руку. Хоч подумки дай мені руку
Ця стрічка задовга. Так дихає важко планета.
Мій ранений ворон сяде тобі на плечі.
„Ти дійдеш?” – питаю. Ти кажеш:„Повіриш дійду”.

Не плачте, Діво. Не про нас
Цей дивний морок і сльоза осіння.
Я знала Вас. Я знаю Вас. Я знаю, що
Ви одна печальніша за нас.

Зривайте голос, одягайте хустку.
Нам довго йти, за нами острови.
Чому ж Ви, Діво, сходите з ікони,
Не взявши квітів на моїм столі.

коли тебе не ставатиме
зійдуться усі непрочитані листопади
підуть у танок
снігурі зламають крила
і помруть
не побачивши снігу
на ранок
я захочу зітерти твої дні
перелиті у память стривожену
листопадове сонце
ні вперше ні вдруге
не зійде
десь далеко візник переправить дощі
в тепле літо
і стане чекати
просування на схід
і ходитимуть люди
і ридатиме щастя скалічене
а тебе не ставатиме
і мене не ставатиме теж
прокажи мені голосно
востаннє на цій переправі
ти не бачиш мене

коли тебе не стане
прийде грудень

якось не звично ходити до нього
дорогою болю
він дерева добілить
усі до останнього мертвого стовбура
вірить сиє оживе
після нас
за тим усе що мало бути всує
дні полином устелені згорять
кричать мені два голоси на спомин
тікай межа то страх
а небо на землі
не слухаю
мовчу
він бачить три вікна
я бачу три вікна
насправді то одна
трухлява рама світу
злетілись голуби
уже не вірять вітру
і гасять полотно
сплітаючись крильми

Піду до себе. Там мене не знають –
Чужа серед своїх самотня вертикаль.
По твій бік світу – є одні печалі,
По мій бік світу – є одна печаль.

Не клич мене, проводарю сліпий,
Я впасти хочу, я не хочу жити,
Серед вовків по вовчому не вити,
Тому хто вже давно залюблений у вись.

Фавор не спить. Війна для всіх війна.
Кронштадт горить. Його свята земля прохає зливи.
Скажи, Іване, чи тобі болить?
Чому тебе одна я не впізнала?

Поки ще ніч не перейшла межу,
До сонця близько – вечір на колінах.
Спини мене ти , вершнику, не снігом.
Спини мене дорогою плачу.

Ти прийдеш. Знаю. Стане ніч коротша.
Ясний архангел світло принесе .
Насниться лебідь. Одинокий лебідь,
Який шукає пару в небесах.

А дощ осінній, пелюстки жоржини
Впадуть в траву на безліч тисяч літ.
Стоїть архангел, світиться і слухає,
Як пада яблуко на Спаса у саду.

...навчишся мовчати
почуєш як падає сніг на плече
як ходять дощі як у пісні усе стороною
зникають слова
десь між заходом сонця і сходом
зустрінеться привид у чорнім плащі
тільки в чорнім – ти біле не бачиш
знов підпустиш його на відстань руки
знов його будеш трішки любити
сильний падає першим щоб далі не йти
хто з вас перший

купаюсь у днях та боюсь потонути
так буває коли на горизонті бачу зірку
чи тінь від сонця
заховай мене у вечір
він є невідомість
перерва мж тим що є і ти що буде
залиш мене жити серед поля дорожних знаків
і вкажи на вихід
заміноване серце лічить секунди
до великої вистави
мільярдний крок старого ліліпута
перешіптувались актори
вже готували змову
та я повертаюсь у море
побачу зірку
втону
і буду жити
на дні чийогось острова

вже четверту зиму туди де ми є
не долітають поштові птахи
лиш переспівують скоро будемо
в мечеті заснув пророк
на Синайській горі караван зупинився
ми досі не знаємо хто з нами
чуємо хто вище і бачимо хто нижче
поверх третій в нас може
і може наш потяг столичний
за нами ялини кущі солодкого терну
проривається стогін прадавніх праблизьких
це куди ми зійшли
угору чи вниз
і яка це зупинка по часу і в часі
уже четверту зиму туди де ми є
не долітають поштові птахи
по вірі моїй
і по вірі твоїй

заберіть мене до мами
там тепло і не гризе з середини голод
два світи нарешті зустрінуться
мій чорний підлий і злий
і її мною не пізнаний
набридло
бачу лиш себе
собі чужий опівночі у парку
дванадцята
намисто розтеклось
у любки ж сльози
хто їй повірить
перегорну главу їз Коринфян
засну
а ранком сірооке поле йде у гості
нам мало місця в домі
і вино розлите вчора
сховаєм разом
десь на покутті душі
танцюй же любко поки сніг твої сліди не поховає

Ще піст не брали Іоаким та Анна,
А вже говіла братія - так треба.
Підслухана розмова оживала.
Росла до неба.

Нічий ліхтар горів і сліпнув
в чужих долонях.
За кого прохано, той прощений.
За кого?

Ще Лазар не прокинувся в Неділлю Вербну,
Не плакав серпень, не ховався у листя клену.
Я ще тобою не живу. Я мало знаю.
Буває серпень в Неділлю Вербну,
Чи не буває?