что царапает дождь?
нацарапает дождь
на гарячем асфальте
морские сюжеты.
я не верю дождю,
я не верю в приметы,
на гарячем асфальте
застывшему лету.

ты накрасила густо,
(детка, мы не знакомы)
золотые ресницы
жгуче-черною краской.
слёзы словно паромы
на щеке оставляют
бледно-сизую рябь.
будто стЕну Дамаска
воздвигаешь, играешь
с забытыми в прошлом,
с тем, что было давно,
и что было не пОшло.

ты пойдешь не сомной,
а дождешся рассвета,
утопая в вине
и в туманах лета.

я до "Привоза" в сотню дальше, чем ты
и до разлуки отлично знала как кокетничать
и иступленно (в порыве ревноти немой) бросала руки.
я в столько дальше, что холодный,
сырой туман и чернй вечер такой
родной и даже плечи чужие нежностью полны
на 5 минут.- на вечность.
и так забыто, так заброшено,
моё чутьё, моё молчанье.
я до "Привоза" в сотню дальше,
но есть ли повод для прощанья?

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.
ты меня приучила к слухам, к перешептыванью в темном парке
к скучным фильмам и длинным письмам с иностранной почтовой маркой.

ты меня приучила к ноче, к ожиданью вокзалов и станций,
к мундштуку и черному клатчу, и к перстням на большом пальце.
ты меня приучила к креслам тонким плётом, и мягким пледам,
к лицемерию и нордизму и любить тех, кто раньше предал.

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.

самокрутка за самокруточкой
с терпким запахом хвойного леса.
я сегодня надену юбочку,
я сегодня себе принцесса

самокрутка за самокруточкой -
тлеет в банке последний окурочек,
а за пазухой - сердце в дребизги,
за дверями, как-будто в тЕмнице

самокрутка за самокруточкой-
кто-то курит, и мне :"не нюхай!",
а я буду вдыхать и плакать,
не принцесса я, а собака.

фонари, как полулуния.
запах сырости и дыма.
мы под саваном предзимним
не красивы, не красивы.
а за мною тьма и холод:
черти- в фас, пророки - в профиль,
за спиной - великий город.
дайте горя - я бы отпил!
дайте славы- разменяю!
и пойду босым до краю...
дайте друга - не поверю!
не поверю. не поверю.
фонари, как полулуния
над остывшими дорогами
топят тени в медном сахаре
и, мой город, - весь заплаканный.

цей туман входить тихо у вікна.
серед звуків чужих пісень
дай почути мою пісню,
де є вітер та вересень

лампа гріє на всі шістдесят
і хитаючись зламує рухи
не рахую, хто перший, хто другий
всі любили мене як подрУгу

а кінчИться ця осінь, тихо вмре-захолоне
я сховаюсь під запахом одеколону.
за дверима сховаюсь, увійду в епоху
сумнозвісності та мороки.

лампа гріє на всі шістдесят,
загаси світло в домі- я каюсь-
я від тебе не йти намагаюсь.
якщо йду я, то вже не вертаюсь

а кінчИться ця осінь, тихо вмре-захолоне
я сховаюсь під запахом одеколону.

11.10.11

я вийду з ночі
шалена й гарна,
немов з підпілля,
обпита зіллям;
для Світу зроблена
без вуст, без дотику
я йду й живу,
і вмру за покликом.

проте, загине незалежність,
як гинуть дУрні в шлюбі,
я зрозумію, що для тебе,
а не для Світу, любий.

вся безмежність степів,вся прозорість річок,
все- зібралось в очах та затято мовчить.
і колишаться вії,ти здіймаєш повіки.
не кажи, що не кликав, не кажи, що не звав.

а мій голос дрежить,мої руки - тремтіння.
а губити любов дуже вправно умієм.

в мене безліч людей, щоб почати розмову,
й тих від кого нехочу чекати дзвінка,
бо важливіше одне, лиш одне твоє слово.
в ньому шепіт і плач, і всі погляди світу,
а любов мою нікуди, нікуди діти.
в голові- немов бджоли, ну а в серці- мов діти.
досі сохнуть у глечиках твої квіти...

вся прозорість річок, вся безмежність степів-
все зібралось в очах та затято мовчить.
як би все не було, як в серцях не стучить,
наче горе, любов треба чимось залить.

на вулиці птахи, так, птахи
дуже низько літають - к дощу.
я руками схоплюся за небо,
й більш ніколи не відпущу.

так, к дощу: дуже низько літають.
і я підбита, маленька, я знаю.
задимлені, сірі, вологі вікна:
я від них тікаю, я від них зникну.
а ти дивишся так, ніби я помираю:
брат близнюк, ми брати із Сіаму;
повноцінні, ми більше, ніж люди.
ти пробач мені, любий, цю смуту.

а на вулиці парко - зайшла.
я себе віднайду? (віднайшла!).
і сьогодні засну в полоні,
та згадаю твої долоні.

29.06.10

Запітнілі вікна: я тобі в них крикну,
що немає сили: руки опустила,
що лякає вечір найпростіші речі,
що немає течій, щоб здійснити втечу.

і коли приходиш, щільно зачиняєш
двері за собою,
як перед війною
я благаю Бога,
щоб ми мали змогу
сенсу не втрачати.
та коли ти маєш право зачиняти
нівкого спитати, нікого благати.
та я хочу щільно. та я хочу мати.
і в холодну зливу щоки цілувати.

25.06.10

я люблю тебе - не люблю.
моя стихія зривається жаром:
половини їй дуже мало.
я люблю тебе - не люблю.
я наповнена - будда - я рама.
сто життів божевільно стогнала.
я просвітлена, будда - я рама.

ти кришталь, ти запилені роси,
одинокий серед вічного руху.
ти люби мене як подрУгу,
ось таку от простоволосу,
і як будду- сумлінно босу.
ти люби мене простоволосу.

і я лЮблю тебе, я люблю,
бо умію приймати долю.
одпустив сто життів на волю -
я і в них сповнена тобою.

3.06. 2010

Привычная доза...и снова оркестр
запел, заиграл, засвистел.
волшебный, великий маэстро
от мира меня уводил.

О чедеса в моих ушах,
не ичезайте, длитесь вечно!!...
Вам (люди) не понять в сырых умах,
как можна жить, и жить беспечно!

Но вот последний аккорд, затихае трамбон.
исчезает иллюзия быстро.
это морфия злобный закон,
регулярная плата садисту...

я исхудал, превратился в НИЧТО,
я неизлечил,только с НИМ я всесилен.
я умираю. открою окно.
жить--слишком труд непосилен...

Было солнце, светило в лицо,
согревая застывшие губы.
а душа улетела в окно.
Ах,зачем были вы с ней столь грубы!...

І

занадто дорослий
та не розумний.
дивився на мене і майже плакав.
то бУло--ніщо,
жоден з нас не слухав
у власних думках по вуха.
тепер мені майже не сумно:
екс-Я-- малА, та не розумна.

ІІ

коханці.коханці.коханці.
випадкові обранці.
не прокидалися ми на світанні.
не зізнавалися у коханні.
прикидаєтесь ви щасливими,
впевненими, не вразливими.
та зовсім самі, під зливами
повертаєтесь до себе спинами.

ІІІ

якби знали мене
попередні коханці,
цілували б плечі,
помічали б сльози.
я кохаю цей вечір,
тебе й твої пальці.
як добре, що не знали
мене коханці.

зранку дахи опустІлі
наче всесвіти, наче комети.
а мої руки справжні, мої руки цілі
пишуть незграбні сюжети.

дахи опустілі:
жебраки опустились.
дивлюсь на своє тіло,
що ніколи й не жило,
дивлюсь в свої очі
(їх не бачила з ночі),
дивлюсь в свої очі:
в них доволі "збочень".

і коли відслонившись
небо падає в море,
не таке вже й просторе,
не таке вже й прозоре,
тихо плачуть вікна
і ранкові роси,
бо тУга не зникла:
сховалась за руді коси.

2010 рік

...ця зима невичерпно довга.
у мене в кімнаті підлога холодна,
в моєму домі холодні стіни
і здається я скоро загину...

а в тебе очі - квіти
(сто разів казала).
я тікаю в них, в літо,
де тебе вже знала.
і в осінь шістдесяттретього:
свіжебілені в парку колони,
ми блукали на холодному вітері
і здавалось,що нас мільйони.
і здавалось,що перехрещені
нащі долі, як наші пальці,
ніби іменем одним хрещені,
ніби хліб, і вино в філіжанці.

я пишу забагато зайвого:
не хочу від себе ховати,
щоб у скруті усім нагадати,
що саме так необхідно кохати.

...перетерпімо цю зиму,
як терпіли колись,
як терпіти ще будемо вдосталь,
і якась пересічна постать
за нас помолиться,
і ти: помолись.

2010 рік

маку в серці забагато.
я не хочу рахувати
дні до скону...
може й скоро
я забуду теє небо,
що в очах є тільки в тебе.
та не зможу не згадати,
як хотіла порівняти,
як хотіла прирівняти
нас з тобою,
зовсім інших:
кволих, в одночас найбільших....

й ми рівняємось, кохаємось
наче боги: наче справжні люди.
і до болі обпиваємось
пряної, свинцевої отрути.

маку в серці забагато --
опіумная кімната,
що подібна до вертепу,
де за стелю--вересневе небо...
де кричить в яслАх
любов до тебе.

2010 рік

банальна самотність великого міста
штовхає часто на крайнощі.
ми дивимось вниз,розмовляємо стисло,
вдихаєм машинні пахощі.
а десь там далеко,де бурі і грози,
там очі твої не зелені й не сині,
коли виникають в них щирі сльози
з безмежним життям в краплині.
і так неймовірно,так хочеться жити,
відкрити двері, і вікна відкрити,
щоб в них поринало яскраве небо,
й тримати його ДЛЯ ТЕБЕ.

2009 рік

сотні будинків з холодними стінами
та невеселі дзвінки,
і дощові хмари темними спинами
огортають двори і кутки.
і тимчасово розкриті вікна--
ти,як повітря,шкода,що не перше.
до тебе з гіркотою вже звиклось
тимчасово розкрите серце.
ми у потоках власних ілюзій,
на кілометрах доріг
раптом зустрілись,як втрачені друзі
й тримаємось аби ніхто з нас не втік.
МИ ВОЛОДІЄМ. МИ МАЄМ. МИ СМІЄМ
безліч речей обертати у віру
суто свою, та жити,
зовсім інакше,як інші не вміють.

2009 рік

ми не будемо писати поеми,
психоделічні шпалери зірвемо.
нам не потрібні мотиви та ролі,
бо в нас все є, в жовто-блакитній крові:
дещо більше, ніж просто питання,
на які вже давно відповіли,
трохи більше, ніж просто кохання --
я ось так раніше не вміла.
давай намалюєм шалені хмари,
щоб кольори не сприймались просто,
аби люди навколо не знали,
що тільки це необхідно для росту.
давай намалюєм ранкову зливу,
що колись нас з тобою будила.
давай забудем мене не щасливу,
ту, що раніше не вміла.

так замало не спати вночі,
і дивитись на сон твій божий.
ми повинні мати ключі.
ми жильці, а не перехожі.

ніби гра, що не є вже грою,
ніби крила,що рвуть лопатки
переповнені ми з тобою,
щоб порушувати порядки.

сотні, безліч людей навколо,
всі злилися в єдину масу.
необхідно нам вийти з кола
та зірвати нарешті маски.

ми жильці, шо шумлять вночі,
ми сусіди, що топлять завжди.
але в нас є свої ключі
і ми топимо вас від жажди.