Коли кохання вже не вберегти -
Не стань для ніг коханих гарбузинням.
І вчасно мить знайди, щоб відійти -
І залишитись спалахом бездимним.

Скільки днів я тебе виглядаю,
Аж зболівся. Стомилися очі.
Прийдеш ти, прилетиш - я це знаю
І, крім тебе, нікого не хочу.
Крадькома поглядать на стежину:
Хоч сміюся із ким, розмовляю -
Все на тебе, на тебе чекаю.

Із року в рік, із двох сторін
Між нами - журавлиний клин...
Та я не вірю у розлуку
І все чекаю твою руку.
Роботи гін. Летять літа,
Вже я не той і ти не та,
Лише так само, крізь розлуку,
Я пам'ятаю тиху руку.
І рідне для обох село, -
Так добре в ньому нам було,
Що рветься серце від розлуки
Й твої все кличе й кличе руки.
Бо кожен день, іду куди,
Відшукую твої сліди
І завдаю собі я мук,
Що не тримаю рідних рук.
Тож поки є ми на землі,
І поки носимо жалі,
Почуймо дружби щирі згуки
І простягнім привітно руки!
Нехай ізнов із двох сторін
Між нами - журавлиний клин,
Та я не вірю у розлуку -
Усе твою чекаю руку.

Додому, додому, додому
Спішу від міської утоми.
Тісний покидаю автобус -
Іду поміж нив, там, де колос.
До жнив уже гострять десь коси,
Та зараз на стеблах - ще роси;
Ранкове проміння в них грає,
І жайвір над полем співає.
Так любо іти рідним світом
І дихати липовим цвітом.
І щемко, що тут, край дороги,
Вже інший пасе хтось корову.
Додому, додому, додому
Із міста везу свою втому.
Спочину у батьківській хаті,
В якій моя струджена мати,
Лиш руки я їй поцілую -
Полегкість і спокій відчую.

Я пройти хочу так по землі,
Щоб гілки і трава не гнівились,
Щоб їх болі, великі й малі,
Під моїми слідами гоїлись.
Щоб за мною росло і цвіло,
Щоб тим квітом усіх прикликало,
Щоб красу їм у душі вливало
І щоб все невичерпне було.
Як дороги до мене не стане,
То щоб ношу мою, цю кохану,
Обережно хтось інший би взяв
І поніс - ніби серця оглав.

Не дочитав!...Не дочитав!...
Газета кнопками прип'ята
Для тих, кому ще там чекати.
А поїзд мій уже рушав.
І я не взнав, що далі сталось,
Для чого все оте писалось.
Це випадок чи, може, долі знак,
Якої вже не обмину ніяк?..

Півжиття будував свою мрію,
З нею зв'язував ще півжиття.
Інший, граючи, камінь наріжний
Вибив так собі, ізнехотя.
І сміявся - і людям, і зорям,
Коли той на руїнах ридав...
Перший плакав - невинний, од горя,
Другий - винний - усе реготав.

Не дивися так пильно у душу
довгим поглядом гарних очей, -
бо від нього радію і мучусь
під габою самотніх ночей.
Ти так пізно з'явилась, так пізно!..
Бачиш, сніг вже летить у мій світ;
попри всю мою ласку і ніжність,
він погубить ніжний твій цвіт.
І тому я сумую і мучусь
під габою холодних ночей.
Нащо дивишся глибоко в душу
довгим поглядом любих очей?..

Ми зустрінемось, люба, з тобою,
Сумно й жалібно сліз не втирай:
За людською земною стіною
Є пречистий і праведний край.
Там ні поспіху, ані роботи -
Лиш з душею душа гомонить.
Але спершу дорогу скорботи
Маєм витерпіти й пережить.
А по тому, в Господньому полі,
Ми навіки зійдемось, повір,
І за те, що дамо серцю волю,
Не осудить людський поговір.

Прямокутник з круглими кутами
Кольоровим сяйвом мерехтить;
Вечорами, днями чи й роками,
Перед ним хтось згорбившись сидить.
Як цікаво глянути на квіти,
На пташок , що рвуться у політ,
Чи як з гірки на санчатах діти
Залітають весело у сніг.
Затуляють шторами віконце,
Поїдять спокійно і поп'ють,
Не побачать схід і захід сонця,
Як дощинки по листочках б'ють.
А тим часом, близько, за стіною
Ластівки щебечуть на дротах,
Розцвітає дерево весною
І жовтіє тихо в холодах.
Та цього не видно телеманам,
У дворі в них бур'яни й кущі...
Якщо бачиш світ лише з екрану -
Що ж тоді посіється в душі!

Вітер злиться, гуде, завиває,
згасли в мороці ночі зірки,
люто снігом шляхи завіває,
перелякано дзвонять шибки.
Навіть я у принишклій хатині,
яку може ось-ось рознести,
загорнувся в свою самотину,
бо ж не прийдеш в хурделицю ти.
Тільки серце, мов квітка в морозі,
сумом груди розлука стиска...
Ніби сон - раптом ти на порозі:
- Скажи правду, мене не чекав? -
Не злякалась дороги важкої.
Тане сніг на щасливих очах.
Моя Мрія, Надія зі мною!
Зимній вечір затих на полях.

Всі кораблі і пристані на світі
одне без одного не мають сенсу.
Тож, мов маяк, вікно моє хай світить,
і, мов причал, моє хай буде серце.

Вже на землю рушила весна,
Всі кутки заповнює собою.
Серед неї - сам я, ти сама -
і немає для сердець спокою.
Обцілує сонце всі бруньки,
і вони набрякнуть і розквітнуть,
буде вітер ніжити гілки
і щасливо линути по світу.
Березневе небо голубе
стане гнізда зігрівать лелекам...
Я ж би грів і цілував тебе,
тільки бачиш, мила, я далеко.
Розтає невпинно в полі сніг,
незабаром висохнуть дороги...
Я б тебе підтримав, допоміг,
як твої підкосить втома ноги.
Я тебе носив би на руках,
і напевно, заздрили б нам люди,
от би тільки подолати шлях,
що краями вперся нам у груди.

У хаті смутно сонячного дня,
І тюль на вікнах, наче білі грати,
Коли далеко друзі і рідня,
І не спішить ніхто зайти в кімнати.
Там за шибками листя тріпотить,
І сонце світить крізь віконні рами.
А в грудях сумно, і душа болить,
Та так, що і не вимовиш словами.
Рожеві плями лізуть по стіні -
То сонце йде до свого виднокругу.
І, може, десь комусь, як і мені,
В цей час також не вистачає друга.
Якби-то знав, пішов на край землі,
Якби-то знав, що це для когось треба -
Повідступали б смутки та жалі,
Щоб лиш схилить жадаючому небо.
А так не ваблять радіо, книжки -
Навіщо все це, як ділитись ні з ким...
Та серце проситься кудись іти
І хоче бути бажаним і ніжним.
Тому так смутно сонячного дня,
Коли ти сам у прибраних кімнатах,
Коли далеко друзі і рідня,
І тюль на вікнах, наче білі грати.