Упала береза. Камінь заплакав.
Загинув десь в горах останній вівчар.
Голос трембіти світ перелякав...
Ой, що це за диво?! Ой, що це за чар?!

Холодно стало відразу на світі,
Сум пустує по голих верхах.
Симфонію смерті грають трембіти,
Вечір приносить з собою лиш страх.

По темних дібровах вітер кочує
І голос Марічки, що кличе: «Іва-а-а!»
На жаль, вже запізно, Іван не почує,
Бо віру втратив назавжди в слова.

Весело гасне ніч в березах
І тане в небі зір заграв,
Світанок родиться в вертепах
Й симфонії шовкових трав.

І мої дні – пісок клепсидри, –
Із неба спогадів падуть,
Коли доля теше жарти,
Що калачі у плотах ростуть.

Чекаю я кохання й смерті,
Мій сум украли явори,
Я все чекаю в круговерті
Прихід нічийої пори.

Впали роси на мовчання,
В райдугах сп’яніли кольори,
А місяць захмелів до незнання
І оглядає землю з небесної пори.

І півні кличуть зір у танок,
І в карти місяць ніч програв,
У вертепах родиться світанок
І у симфонії шовкових трав

Світлій пам’яті моєї матері Гафії Трайсти (Ретішки)


Бавовняну сорочку мати вишивала
Кольорами щастя мені, синові своєму.
Цілі ночі з голкою в руках не спала
Щоб вдягнув я сорочку в Неділю Святу.

Я вдягнув сорочку, як весну, зацвілу,
Мати посміхнулась радісно мені...
Я пішов до церкви на Святу Неділю,
Як весело і гарно було на душі.

Бавовняну сорочку – естафету долі –
Щороку вдягаю, бо мила ж вона,
Лиш кольори щастя чомусь сумно голі.
Йде свята неділя, а матері нема...

Відтоді я сорочку ту постійно ношу,
Бо вона – вічний скарб душі моєї.
Вдягайте сорочки, вишиті матерями.
Я вас прошу!
І будьте щасливі, наче Прометеї!

2001 p.

Під смерековим лісом стоїть стара хатина.
На призьбі мати кужіль свій пряде
Та з невідомих їй країв вона чекає сина,
Він обіцяв, що прийде, але не видно ще ніде...

Мати знов навиває кужіль і молиться за сина...
Писав в листі, що прийде на Різдво.
Тяжкою здається нічка, а ще довшою днина...
Минув уже Великдень, а все нема його.

Ніхто на цьому світі не вміє так чекати,
Не вміє так лічити довгі ночі і дні,
Як лічить і чекає свого сина мати,
Їй хочеться побачить його, бодай у сні!

«Прийди ти, мій голубе, ти, мій рідний сину,
З кожним днем боюся, що помру.
І хто мене, небіжку, покладе в домовину,
Убогу вдовицю, самітню і стару?»

Течуть дні під смерековим лісом,
Материнські молитви вітер у світ несе...
Хоч би він повернувся веселим та здоровим,
Бо їй пора в дорогу, а сина – чужина пасе.

Лиш кілька днів минуло й син додому повернувсь...
Його стрічає заплакана хатинонька стара.
Він матері гостинець із сумочки виймає...
Лежить на призьбі кужіль, а матері уже нема.

2001

Десь там, у синьому тумані
Ще ненароджених віків,
Плаче Катерина, плаче
На раменах козаків.

Той плач чує лиш калина
В червоно-дикому плащі.
Плаче, плаче Катерина
І березнем пахнуть дощі.

2001 р.

Українцям-добровольцям
з Мараморощини

В гардеробі століть
Закривавлена шинель лежить,
а матері клянуться
(Серця їхні від болю рвуться),
Що не будуть
Дітей більше родити,
Бо не можуть воєн заборонити.

Поміж стукотом копит,
Поміж пострілами рушниць
Чути стогін матерів,
Чути плач удовиць.
Поміж гуркотом танків
І літаків
Чути плач сиротинців
і прокляття батьків.

О, Боже, послухай плач вдовиць.
Й зітри сльози з їхніх лиць.

2001

Я вірю сонцю,
Що сходить щоранку.
Я вірю зірницям,
Які купаються в росі світанку.
І весні вірю щороку,
Як у Бога вірю...
Без Нього – ні кроку!

Я вірю в роси, у трави, у квіти,
У громи і грозу, у видноколи.
Я вірю в те, що кажуть старі і діти,
Але жінкам не вірю ніколи.

2001 р.

Коли кришталеві зорі
Розпорошують мій сум,
То таємними стнжками
Повертаюсь у світ спогадів.
Тоді, аж тоді, я здогадуюся,
Звідки знаю тебе, ЖІНКО!

Ти ще в Божественному саду
Казала мені: «Тільки мене кохай!».
З того дня нічого про тебе не знаю,
Хоч я закоханий в тебе до нестями.
Той, хто кохає, почувається зевсом,
А зевсів ніколи ніхто судити не сміє.

На цій сторінці народився я
Вінком молодої весни.
Написані на ній: доля моя,
Надії, чекання і сни.

На цій сторінці хочу знайти
Стежину мого життя
І залишитись там назавжди,
Чекаючи час каяття.

2001 р.

Мені порадили: «Помри на ногах!..»
Я уперше свій меч нагострив.
Та справа в моїх ворогах,
А не в тім, що на колінах жив.

Я жити турботно забаг...
То ж хай на колінах живу.
Бо справа в моїх ворогах,
А не в тім, що на ногах помру.

2001 р.

Я – птах, що лине крізь нічию пору
до своїх предків: долі й часу.
Я хочу знати точку зору
Поетів – зевсів Парнасу.


Я – день, в який родились долі
моїх батьків:журби і суму.

Вони змотали дні свої поволі
В клубки життя і глуму.


Я – лист,написаний рукою
Вічності на папері сміху
Радістю і журбою
Усім на щастя та утіху.

2001 р.