Гаснуть зорі юних років...

Гаснуть зорі юних років...
Настав час дивитися
з іншого кута зору
на життя лайдаче.

Ніяк не можу зрозуміти,
коли я встиг
налити в криницю життя
стільки каламутної водиці...

Чорний сторж віку

Позволю березі
дихати моїми грудьми.
Як темно тепер
на другій половині світу!
І все, що має свою тінь удень,
ніччю стає німим богом.


Позвлю березі
кохати моїм серцем, –
це заспокоїть мене! –
коли дзвін старої церкви
кличе вік моїм іменем.

Ти стоїш на скелі часу...
Тож бережись!
Так можна поплутати все...
Найкраще одягни
сорочку
І пройди крізь мої сни.

Коли вечір падатиме,
мов лінивий бог,
Ми замовимо для себе водоспад, –
Я під ним вип’ю в твою честь
Бокал вина. Аве Марія!

Потім, мов вигнаний з раю,
Як побита собака, я,
блудний син,
Повернусь до старої хати
І опишу майбутнє.
Кінець.

Росяна квітка чекає на тебе
під веселим світлом,
між веселими стінами,
душі моєї.
Мені не почути
думок,
ні сміху твого не почути,
ані симфонії твого серця.
А надворі сумно,
а надворі темно,
темно і сумно...
І поламані надії стукають
у вікна душі,
і щастя тече в минуле.
Я чекаю...
і росяна квітка чекає тебе.

«Половину палить на вогні;
на вугіллі пече печенню,
насичується нею і гріється.
З останку ж дерева робить собі бога,
молиться до нього й говорить:
Спаси мене, бо ти – бог мій!»
(Із книги пророка Ісаї)

Дбайте про бога свого,
як про рідну дитину,
не пробуджуйте на зорі,
хай поспить!

Вечорами
розповідайте йому казочок,
співайте колискових –
Ой люлі-люлі...

А в день сваріть його.
За кожну розбиту чашку,
за кожну зламану ляльку-цяцьку,
за те, що перебіг вулицю,
недочекавшись зеленого кольору.

Тільки не забувайте
сварити його,
і за те що сотворив світ,
а побачивши його,
з переляку заховався
за хмари.

А потім навчайте
законів Мойсеєвих,
бо сьогоднішні трибунали,
що інше, як не
місця людського сміху?