Авітамінози міста
Дрібні міокарди держави
Поклади, я сказала, на місце!
Поверни туди, де взяв ти.

Мітинг проти менінгіту
Запалення Голови – ешафотом!
Чому до нас тягне, наче магнітом,
Всяку мерзоту?!

Завжди і усюди у мене в одному ритмі ти –
В амфібрахічно-ямбічному ритмі пульсу.
І вірші мої до тебе – такі блакитні, неспритні –
Дитячо-наївні, невмиті плоди твоєї спокуси.

Я пишу до тебе з єдиним
Стрибкоподібним калáтанням серця.
Ти людина і я людина –
Нам всім віршувати властиво – то навіщо сердитись?

Не дивись – ти збиваєш мій вірш із ритму,
А мене з думки, а думку мою – з ніг.
Я вже давно вкоротила їм риму –
Відколи мене ти приборкати зміг.

Я – іномарка з фабрики „Юкрейн”.
Я – рідне все в сучасній оболонці.
Я – у перекладі Морозівському Фрейд.
Я – все печерське, нивське й оболонське.

А десь дирчать іржаві москвичі,
Що під під’їздом все плітки скрегочуть.
Або таксисти – панки-паничі,
Що все шансон, мов 98-ий точать.

Я – іномарка з фабрики „Юкрейн”.
У мене центр Європи під вікном.
Я слухаю лиш Лисенковий рейв
Або сучасний Ведельський хіп-хоп.

Якби я вміла малювати, то тут би був його портрет.
Могла б його я цілувати, коли б я вміла малювати,
А так – не вмію.

Якби я вміла віршувати, то тут було б його ім’я.
Я б всесвіт віршем обійняла, коли б я вміло віршувала,
А так – не вмію.

Якби я вміла не зважати, то я б його не помічала.
Його б покинула кохати, коли б я вміла не зважати.
А так – кохаю.

Глина між пальцями мнеться і глиниться –
Глечиком глиняним виглинюється,
І глиняним гостриком розмальовується
По мокрому глинні минулих віків.

З мокрої глиниці
Глечики глиняться,
Сонцем малюються
Глечики з глиниці.

Пахощі заглинених глиною рук
Глечики з мокрої глиниці всотують,
Щоб передать мені їх через вічність
Крізь глиняно-пряжене молоко з гладущика.

Сонячна глина в руках моїх глиниться,
Сонячно-вічними глечиками виглинюючись,
Свастиковими зміями розмальовуючись,
Руки мої давниною просотує.

На дні глиняного гладущика, в молоці,
Глиняно-пряжена постать жінки
З молочними руками, глиною заглиненими,
Навік закарбувалася, не зникаючи навіть з вогнем.

Абрикоса малювала на руках рубці,
Не загоювала рани, а лиш різала.
Я коханням малювала на руці –
Серце рвала творчими кризами.

Сині сливи зафарбовували ніч,
Світячи ультрамариновими зорями.
Я залишилася з небом віч-на-віч.
Я осліпла, небо – обеззорене.

В скронях достигають чорні вишні.
Достигаючи, стікають вниз джерелами.
Я і ти, убита і всевишній,
Убиваємось цілунками шаленими.