Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Г а л ь ш к а Загорська (1979)



Художня проза
  1. СЛЬОЗА В ЧОРНИЛІ
    Надворі йшов дощ, плакали шибки на вікнах, плакало моє серце…
    Я писала тобі листа, дивлячись на географічну карту і розуміла, що отримаєш його ти не скоро. Така далека країна, далека, бо я ніколи не зможу дістатися неї.
    «Чи повернешся ти? – питала я. – Чи чекати мені на тебе? Адже в нашому містечку так мало що змінилось...»
    - На відміну від погоди, - вголос мовила я і відклала в сторону чорнильну ручку.
    Це був твій подарунок мені до минулого Різдва. З золотим пером, привезена з-за кордону чудернацька ручка.
    …Дощ поливав дахи сусідніх будинків. Було так незатишно, сиро і холодно. Так хотілося відчути твоє тепло, так хотілося зігрітися ним.
    «Завтра свято, - думала я, загортаючись в тепле покривало, яким було застелене моє ліжко, - Європа святкує його раніше нас. І як же в такий день без снігу?»
    «І без тебе…», - сльоза, що скотилася по моїй щоці, впала на подаровану тобою ручку.
    Велика чорнильна пляма розтеклася по столі і замочила край мого листа. Шмигнувши носом, я недбало витерла її рукавом свого старого халата.
    Раптом, халат став сукнею… Красивою, елегантною, саме такою, про яку я мріяла, розглядаючи картинки модного журналу, що ти вислав мені.
    Оторопівши, я довго дивилася на себе в дзеркало, не знаючи чи-то лякатися, чи-то радіти. А потім, з стурбованим виглядом підійшла до столу і стерла старими капцями, знятими з ніг, залишки плями.
    Капці стали туфлями… Модними, на високих підборах, точнісінько такими, в яких так гордо крокували по подіумі під час вечірньої телепередачі про новини моди довгоногі дівчата-моделі.
    Не знаю чому, але замість страху на мене найшов сміх.
    «І куди мені тепер у такеннім прикиді? В нашу крихітну, завжди погано прибрану забігайлівку?» – хмикала я, уявляючи реакцію місцевої публіки на мою появу там у такому вбранні.
    Оглядаючи себе з усіх сторін, я підійшла до столу і взяла написаний мною лист у руки. Мокрий куточок листа ненароком торкнувся моєї долоні, нараз, я закрутилася в танці…
    Все швидше і швидше рухалися стіни моєї тісної кімнати, замість потертого килима я відчула паркет під ногами, а на своєму стані - теплу руку. Здивована, підняла очі вгору і … зустрілася поглядом з тобою!
    Спинившись, ти взяв мене за руку і підвів до вікна. Там, високо у небі, світилася перша різдвяна зірка.
    - Чого ти хочеш? – спитав ти.
    - Нічого, - відповіла я, невідривно дивлячись у твої, такі любі мені, очі, - якщо ти поряд, то більше нічого.
    Але потім несподівано додала:
    - Хіба що снігу.
    І ти став снігом… Але не холодним та мокрим, як звичайний сніг, а теплим, м’яким, ласкавим. Я збирала тебе у долоні і, сміючись розсипала довкола себе, а ти іскрився, сяяв, і все падав, і падав згори…
    …Коли вранішній промінь сонця торкнувся мого обличчя, я подумала, що це ти все ще цілуєш мене.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -