Вода:

…Я поцілувала його – і здався мені той поцілунок ковтком джерельної води, нестерпно холодної, нестерпно бажаної, спроможної повернути до життя. Мені здалось, що у жилах моїх потекла не кров, а вода – почувала ж бо себе чистою і легкою – вийду лише на сонце і за лічені хвилини розчинюся у ранковому повітрі або вкрию свіжою росою зелень і закриті ще квіти. Але я не розчинилася – саме він розчинився у мені, ледь торкнувшись губ. Я зрозуміла, що вже можу не їсти і не пити – поки він тектиме у моїх жилах, я буду всесильною, я відкриватиму нові горизонти, я вийду за всі
можливі рамки, і все це буде відомо тільки нам двом : мені та йому, бо він – моя вода, моє життя.
Я поцілувала його, відчула на своїй талії струмки його пальців, а на щоці м'які хвильки його вій. Він пронизував мене неначе зовсім наскрізь, від чого тіло моє приємно ломило – як під крижаним гірським водоспадом. Так і він упав на мене силою потужної гірської води, так, як раптово падає щастя. Я відчула себе якимось божеством, я почула музику, а, може, то були співи води – зараз важко розрізнити. Можливо, це всього-на-всього грало стареньке радіо якусь тремтливу ранкову рапсодію, а ,може, це він натхненно і легко зачіпав пальцями прозорі дощові струмені, а ті збуджено бриніли, наче весь час тільки й чекали ,щоб перетворитися на музику. Можливо, то була музика мого серця, і він, проникнувши до нього крізь артерії, господарював тепер над заповітними струнами, а я із кожною нотою ставала все більш від нього залежною й чомусь із того щиро дивувалася.




повітря:

…Я твоя і ти мій. Але мені так сумно. Я боюся втратити тебе. Я майже не відчуваю тебе, коли ти поруч, бо ти став частиною мого життя, частиною мене самої, наче вищого ґатунку симбіон. Але я знаю, що коли ти підеш, я залишусь одна у цьому крихкому світі, наче у космосі, чорному і безвихідному.
Навіщо мені повітря, коли в мене є ти? Ти вдихаєш у мене цілюще життя, цілуючи мої сухі губи. Ти будиш мої розслаблені руки ніжним, мов ранковий вітер, дотиком своїх рук. А я боюсь випити з твоїх уст забагато життя, щоб не позбавити і тебе його. Боюся поворухнути бодай клітиною свого тіла, щоб ненароком не злякати тебе.
Коли сірі хмари туго затягують твоє небо, мені стає так тісно. У мене крутиться голова, а серце ображено знижує темп, втрачаючи інтерес до життя без просторої синяви над моєю головою. А коли чути литаври грому, коли лине світло по сліпучих жилах блискавиць, я відчуваю тебе поруч – угорі – ти намагаєшся розколоти стіну хмар усією силою своєї любові до мене. І хмари врешті здаються, і , стікаючи рясним дощем, незабаром повертають тебе до мене. А мене – до життя.



вогонь:

…Вона лежала на криваво червонному ліжку ,мов та вовчиця, з хижим оскалом, готова у будь яку мить кинутися на свою жертву(котра, схоже, сама прийшла до неї) – на мене… Чорнюще волосся розсипалося по постелі, нігті з карміновим лаком уподоблювали її руки до лап хижого звіра, спраглого людської крові. Вона вп'ялася ними в ліжко, а те протяжно зарипіло, коли я вхопив її за зап’ястя…. Я обеззброїв її, навалившись на гаряче напружене тіло, позбавив її можливості укусити мене, можливо, іклами зі смертельною для мене отрутою, закривши її соковиті пухкі уста своїми, і відчув полум’я із самого жерла Везувія, жар самого єдиносущного Сонця, вогонь палаючого в надрах землі Пекла. Не в змозі витримати того жаркого поцілунку, я відсахнувся від неї, та в очах її побачив те ж саме, що відчув щойно – ба більше, в і її полум’яному погляді мене манила якась містична ,невідома нікому, крім нас двох, сила – вона тягла мене у глибини цих очей… У них було все і у них був один я; там було все, що мені було потрібно від цього нікчемного життя. Все втілено у цій невисокій постаті, що палахкотіла переді мною у мерехтливому світлі свічок на криваво-червоній постелі, у її волоссі, уподібненого до вогню ,бо осяяне, як і все навколо, неймовірним поглядом її очей. Мені здавалося, що якщо довго вдивлятися у цю гаряче-багряну даль, мене поглине Полум’я Світів, і я віддам свою душу у пекло раніше, ніж годилося б, спокусившись лише поглянути у надра Пекла через єдиних два вікна в очах цієї діви, чи ,може, дияволиці.
Я знову відчув пекельний жар – вона сама наблизила тугі гарячі ружі своїх уст до мене, а руками міцно обплела мою шию, і я відразу ж запалав, як сухий осиковий листочок у гущі лісової пожежі. Мені здавалося, що горю я зсередини, а тісна оболонка мого тіла не хоче випускати полум’я назовні – та й лише мій подих міг би обпалити кого і що завгодно, мої руки могли б розплавити, спопелити, знищити усе – тільки не її – бо ж це лиш додавало їй снаги, робило її вищого ґатунку відьмою, якщо й не самою донькою Сатани, спроможною цілком і повністю знищити людину, перед тим обезволивши її найнеймовірнішим трунком. Трунком, перед яким спроможна встояти мало яка людина, бо є всього лише грішною земною істотою – і сама це признає, коли напивається того трунку по самі вінця….