Історія одного божевілля...
Вона знову їхала в трамваї. Вона любила так їздити і робила це кожного разу, коли їй було погано. Ні від чого, просто так... Минув вже другий рік, як вона забралася зі свого маленького містечка, від великої сім'ї, де вона все ж була самотньою. Від самотності серед людей вона перейшла до самотності на самоті. Врешті-решт, так легше – не треба прикидатися. А чорного лінивого кота достатньо, щоб розділити цю самотність.
Сонце потихеньку заходило і небо було ніби фартух м’ясника: колись було голубим, а тепер стало червоним, та ще й з плямами. Була весна, коти марцувалися і так кричали, що можна було подумати, що це їх смажать заживо. Їй самій хотілось почати дико нявкати, бо хотілось, а щось розумне робити було лінь...
Прекрасний принц на білому мерседесі ніколи не з’явиться. Хоча, в принципі, вона і не хотіла, щоб він з'являвся, бо ще було про мріяти. А якраз найкраще в житті їй було, коли вона мріяла.
Взагалі всі навколишні вважали її циніком, а вона сама себе – романтиком.
Вже 2 тижні вона спала по 3-4 години на добу. Можна було більше, але вона настільки вантажила себе, щоб виглядати зайнятою людиною, яка просто не має часу на особисте життя, щоб виправдати свої лінощі. Вона ніколи не вірила в кохання, але завжди його прагнула, хоча... вона просто починала блювати, коли уявляла собі ідилічну сімейку, а себе матусею-квочкою.
Вона мала більшу схильність бути спостерігачем життя, ніж жити по-справжньому. Копатися в чужому житті набагато легше, ніж у своєму, бо там немає емоцій. Взагалі в неї було досить скандальне життя, якого вона також не помічала, просто пливла по ріці буття, як човник без керманича. Цей човник пройшов багато бур, але так і не помітив їх.
Так,як і човник її буття, вона їхала зараз в трамваї, не знаючи, куди, просто їхала... Повіки злипалися незважаючи на 3 горнятка кави. Вона притулила голову до мокрого і брудного шкла і заснула.
***
Небо кольору свіжої крові не разить очі, як мало би бути, а навпаки, заспокоює. Пісок такого ж кольору, як і небо, тільки трішки менш насиченого. Вона стоїть посеред пустелі, а навколо нікого не видно, хоч складається враження присутності тут цілого натовпу, що ніби чекає умовного знаку..
- Кроніс, ти повернулась!
Вона рвучко розвернулася. Ззаду стояв чоловік, колір волосся і очей якого постійно змінювалися.
- Хале! – крикнула вона і кинулася до нього в обійми.
- Чому ти так довго не приходила?
- Я вирішила, що ти не справжній і я сходжу з розуму.
- Ні, ти просто не на своєму місці, не в тому світі, для якого ти призначена. Але ми зможемо це виправити.
- Як?! – в її очах засвітилися радість і страх одночасно.
- Цього я не знаю. Нам доведеться знайти Орбітона. Тільки він це знає.
Вона не відповіла. В цьому світі Орбітон був кимось на зразок земного бога, або диявола, якщо хочете, але щоб знайти його треба було пройти всі кола пекла.
***
- Ставайте, кільки спати можна! Бомжі грані, бля.
„Миле пробудження. Краще я б не прокидалася” – подумала вона.
Була вже ніч. Хмари, ніби маленькі монстри бігають по небу, на якому якось нереально чітко видно надламаний кавалок місяця і просіяні через сито зірки.
Вона йде додому, симфонія ночі зачаровує. Тут – і небо і земля - чорні. Вона не знає де краще. Тут вона дуже самотній цинічний романтик, а там... Там вона є вигнаною королевою, ні, напевне не так, там вона є королевою, на яку всі чекають, але через якусь дурну помилку долі її закинуло в інший світ, звідки вона не може повернутися.
Місячна доріжка поміж деревами парку і всеохоплюючий спокій. А там червона пустеля, шалена пустеля її душі.
Чи хоче вона туди? – Так, безумовно! У чому ж проблема?! – Вона боїться, боїться змін. Але ж зміни – це і є наше життя, а саме життя – це ілюзія, ілюзія, просто ілюзія.
Ми самі вирішуємо, звичайно на підсвідомому рівні, бути щасливими, чи ні, бути хорошими, чи поганими... Та загалом ми всі по суті своїй однакові: пихаті, горді та жорстокі.
Але скоро вона повернеться у своє королівство, до свого принца країни снів. Залишилось зайти і зачинити за собою двері, дійти до ліжка... А далі спати, спати, спати...
***
- А я боявся, що ти вже не повернешся.
- Навіть якщо не повернуся, ти ж за мною прийдеш.
- Кроніс, у цьому світі ти є іншою, не забувай про це.
- Добре. Будь-ласка, обійми мене..
Вона сховала своє обличчя в широкі плечі Хале і заплакала... але сльози не текли. Вона запитально подивилась на нього.
- У цьому світі немає особистого горя. Тут можна бачити і відчувати лише щастя..
- Як ми дістанемось до Орбітона?
- Треба просто перейти цю пустелю. Але спершу зайдемо в Місто. Там хочуть бачити свою королеву.
„Королева Міста” – звучить гордо! Гордо... Тільки не там. За багато віків відсутності монарха, мешканці не забули про нього, але тут сприйняття було іншим. Щось на зразок абсолютної монархії, але королева була водночас і рабинею. Кроніс ще не знала всіх традицій. Поки що вона була лише сліпо закохана в Хале, владного, жорстокого, але водночас такого ніжного Хале, для якого немає меж можливого...
***
„Ненавиджу цей будильник!!!” – вона вимкнула його. „Нікуди я сьогодні не піду!” Вона вирішила спробувати заснути, але це їй не вдалося. Це її дуже рознервувало.
„Ненавиджу цей світ! Ненавиджу себе! Ненавиджу людей!”
Вона не могла заснути, це її нервувало і від цього вона ще більше не могла заснути. За вікном світило тепле весняне сонце, яке ніби хотіло змусити своїми ніжними і ласкавими дотиками всіх усміхатися.
Вона встала і відкрила вікно. З неба подув прохолодний вітер, пестячи її тіло, ніби руки ніжного коханця. Вона знову згадала про свої сни, що рознервувало її ще більше. Кому, кому, а не їй про це згадувати: в реальному житті цього не було давно, дуже давно, аж надто давно...
***
Їй сниться сон: вона біжить по великому полю з якимись рослинами, вищими за неї. Вона втікає від великої чорної пустоти, вона втікає від неї, але попереду лише та ж сама пустота, що пожирає світле безхмарне небо і залиту сонцем природу. Вже немає куди бігти: попереду і позаду лише чорна страшна пустота. Кроніс вже відчуває, як ця Пустота починає поглинати міліметр за міліметром її тіло, але це ще не страшно, бо найболячіше є коли Пустота поглинає її душу...
- Кроніс! Кроніс! – це був Хале. Чомусь його очі здалися їй злими. Ні!!! – не може бути, адже він – єдиний, заради кого варто жити в обох світах.
- Кроніс...
- Я тут.
- Ми зараз вирушаємо до Орбітона.
- Добре.
І вони пішли. Спершу через Місто. Кроніс дивилася на небо, небо кольору оксамитових троянд, небо кольору рубіну і червоного вина, а ще...
Раптом вона зашпорталася. Якийсь ящик перевернувся, а там... маленькі білі хробачки. Абсолютно такі ж , як шастають поза містом, тільки маленькі.
- Що вони тут роблять?! – логічне запитання, адже ці хробачки поза Містом полюбляють їсти мешканців на десерт. Але Хале не відповів, він просто йшов далі.
Вони вже вийшли в пустелю. Залишилось всього лише її перейти. Але чомусь Кроніс вже перегоріла щодо бажання залишатися тут, але вона йшла, вона просто любила дорогу, просто хотіла мати чого прагнути, хоча це не завжди вдавалося...
Вони відійшли вже досить далеко від Міста, якраз, щоб не могти втекти туди, подумала Кроніс.
Два величезні хробаки раптом вилізли з землі. Голова кожного в діаметрі мала не менше 1 метра. Один відкрив свою пащу і хотів схопити Кроніс, та їй вдалося ухилитися, тоді вона підняла камінь (що тільки адреналін не робить з людьми) і вдарила іншого по голові, другий знову спробував напасти, але цей камінь якраз попав йому в пащу. Обидва черв’яки знову зарилися в землю.
Хале був чомусь дуже незадоволений. Чим – Кроніс цього так і не зрозуміла...
Здалеку вже виднілась печера Орбітона. Вона виглядала, як розпущена троянда, пелюстки якої ось-ось мали обійняти...; хоча з іншого боку цю печеру можна було сприймати, як велику купу лайна, залежно від настрою.
Кроніс зайшла в печеру перша. Вона пройшла по довгому темному коридору, де просто стояв запах протухлої риби. А ось і вихід з печери. Цей гидкий запах став сильніший, а в центрі кімнати був... велетенський хробак, схожий на тих, що хотіли її проковтнути, тільки трохи вгодованіший.
- Познайомся. Це – Орбітон.
- Що?! Орбітон – хробак?!!
Ну чому, чому так завжди? А вона теж хороша: спілкувалась лише з Хале, тільки йому й вірила.
- А ось і Королева. – потім Хале поглянув на прірву кроків за 20 від них. – Вкинути?
Ця величезна маса білого гною щось зарухалася і видала кілька відрижок.
- Тобі дуже пощастило: ти поки ще будеш жити – ти нам ще потрібна.
***
Коли вона знову прокинулася, на небі вже сяяли зорі. Гарний час для прогулянки!
Зібравшись, вона вийшла, пішла в парк, що був недалеко. Чомусь згадались слова мами: „Ніколи не ходи по парку, коли стемніє!” Стало дуже-дуже смішно. Це ще питання, хто від кого мав би втікати, якби вона зустріла маніяка...
Чомусь захотілось танцювати. А ще захотілось стати відьмою, як Маргарита Булгакова...
Вона рвучко зірвала з себе одяг, хоч і було досить холодно. Повністю гола вона почала танцювати під місяцем, під звуки музики своєї душі, а також музики ночі.
Як давно їй не було так добре! Це напевне і є щастя, коли робиш те, що тобі хочеться і наплювати, що подумають інші, шаленіти в своїх мріях і не думати про минуле, не думати про майбутнє, просто ловити мить, мить щастя.
Зараз вона була серед дикої природи, можливо не зовсім дикої вдень, але вночі... Вона і сама була дикою, дикою кішкою, тигрицею, вовчицею, що вила на місяць. Вона почала сміятися, сміятися від щастя, сміятися тим диким доісторичним сміхом, яким вона ще ніколи не сміялася. Так сміючись вона і заснула, заснула серед трав, змочених росою, серед звуків нічного життя, під чистим нічним небом.
***
- Ти повинна знищити всіх людей в іншому світі – Кроніс ніколи б не подумала, що в Хале може бути такий холодний і злий вираз обличчя – тоді ти станеш справжньою Королевою.
- Ні. – Кроніс сказала це абсолютно спокійно. Тепер Хале був для неї чужий. Над прірвою було щось на зразок перил. Вона швидко підійшла, вирвала кавалок і вкинула його в Орбітона. Потім вкинулася в прірву сама. В іншому світі вона мріяла померти в польоті, що ж, ця мрія збулася в цьому світі.
***
Білі лікарняна палата. На медвитверезник це не схоже, що вже тішить.
Навколо запах лікарні. Але після всього, що сталося в її житті, продовжувати його не хотілось.
Раптом страшний кашель стиснув груди і шалено заболіла голова.
Вона встала з ліжка і підійшла до вікна, за ним знову сяяли зорі і коло мармурового місяця. Вона помітила, що вікно розбите, аж після того, як порізалась...
Кров, рубінова кров... Вона вийняла кавалок скла, довго дивилась на нього, а потім повільно почала різати руку. Шкло дійшло вже до вени і кров почала пульсувати. Дівчина повернулася до ліжка, лягла.
Цього разу вона бачила продовження свого колишнього сну уві сні, та цього разу звідкись зверху. Поле, і з двох боків його пожирає Пустота. Вже нічого немає, тільки Пустота. Ця велика Пустота для її самотності, але на цей раз ще й для вічного спокою...
4-7.04.2003
Коментарі (2)
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-