Ось я сиджу, читаю вірші
І плачу гіркими сльозами.
Чому не народилась інша?
Чому мені так важко з вами?

З людьми, які снують повсюду
І гордо голови несуть,
Які створили стільки бруду,
Що вже й по вік не розгребуть.

І часом хочеться сказати
Важливе щось, ніхто не слуха.
Їм цікавіше пляшку взяти
Та нализатись аж по вуха.

Та розсміятись прямо в душу,
Вони ж бо люди, я то хто?
Я з місця ще ніяк не зрушу,
Щоб відкусити свій шматок.

І може десь хтось також плаче,
Хтось також любить оцю тишу.
А тут я все частіше бачу,
Що краще б народилась інша.

Нас знов ведуть і ми, на жаль, йдемо,
Хитаючись і опустивши очі,
І майже всі не розуміємо,
Куди ведуть і що від нас там хочуть.

Все не свідомо, а свідомість де?
А де думки, чи хоч якісь вагання?
Нас кинули на здійснення ідей,
Ідей, не маючих всесвітнього визнання.

Нас напоїли, дали сто рублів,
Ми їх сховали в шафі на полиці
І на обличчі вже поменшав гнів,
Хоча які обличчя, в нас же «лица».

І поки совість зрадливо мовчить,
Під тиском несприятливих умов.
До клітки без дверей і без ключів
Нас знов ведуть і ми, на жаль, йдемо.

Ви скажете, при чому тут кохання,
Глибокий зміст – це вигадка лише,
Слова красиві, марення зітхання –
Це все не те, це не цікаво вже.

Ви скажете, при чому тут кохання,
Сховаю очі, витеру сльозу,
Піду сама, не спатиму до рання,
Перетерплю, забуду пронесу.

Знайду мету, летітиму за часом,
Цікаві погляди зустрінуться не раз,
І вже давно забулася образа,
І навіть стерлись спогади про вас.

Вже інший хтось свої слова готує,
Нервово створює невиразне зізнання.
Він так хвилюється, він навіть не почує,
Як я скажу, причому тут кохання.