Вереском телефонів,
шарпаннями агоній
нас повертає світ
до своїх кобіт,
посмішок мертвих,
вічно брудних чобіт
і до шести симфоній,
писаних у кредит.
Легше дурним і босим
кланятись добрим босам,
тихо сміється ніж -
хоч бери, і ріж
шкіру затерплу -
пана свого потіш
скромно задертим носом,
ладним почути гріш.
Заполонила осінь...
Хвилі твого волосся
тягнуться в теплий дім,
але річ не в тім:
того концерту
ноти дано не всім.
Як би оце здалося
втілитися у грім
і над німим ефіром
злим і побитим звіром
вдаритись у мінор,
щоб настрахати хор
привидом смерті
із-за облізлих штор,
щоб випадали ліри
з рук і сценічних форм.


1997-99

Від часу - запах ЧАС-нику
полин - від долі і туман - від ночі
для когось смерті іграшку м’яку
ховає сон у слів барвисте клоччя...
шляхетний вогник SIR-ника
у полі - голе полум’я цілунку
лукавий морок знову заблукав
між зорепадів, ночі - за лаштунки...
різноманітність різ-ника
вражає всіх - від неба до худоби,
а на повіках білого бика
остання віра в те, що дядько - добрий


1997-99

Падають зорі,
гуркіт стоїть
страшенний…
Збирайте ваші бажання
і мовчки кидайте в ніч.
Це ще не горе,
коли товариш - нікчема,
забудьте його обличчя,
поставу, ніс…
Літо минає,
крапку напише серпень,
повірте йому на слово,
що буде зимою сніг.
Холодно скраю,
посередині нестерпно,
потрібно пізнати прірву,
заграти в ріг.
Сумно одному
на попелищі роду,
позаду нема дороги,
її замело дощем.
Хочу додому,
хоча і блукати модно,
оце б збудувати замок
з усіх нікчем.
Віра карає -
час позбирати зорі,
забути усі спокуси
іще не зотлілих правд.
Матиму зграю
зніяковілих і кволих,
ми разом підем до прірви
навести лад.


1997-99

До-
дому
самому
не хочеться,
а літо не йде зі мною...
Завтра
комусь
напророчиться:
про роки
розкаже
пророчиця,
і острів присниться Ною...
Сьогодні
негідні
мешканці
прокинуться
вздовж
по стелі,
ходитимуть
всіми
стежками,
побрязкуючи сережками,
покличуть
себе
в оселі...
Ас Соль
розіб’ється
в штопорі,
хоч в морі
і так вже
солоно,
розкаже
хтось завтра
"оперу"
лібрето і все второпане
про тих,
хто дивився
в сторону.
А літо нехай
лишається
чекати старої Ночі,
воно ще колись дограється,
до неї вовки
збираються.
А дома чекають
Очі...
Вони всіх вовків
зурочать,
уроками їх заскочать,
навчать їх боятись
Ночі...
Не кличу з собою
літа,
нехай полистає
двері...
І Ною скажу - закрито!
Хай далі пливе
по світу,
а хоче - ночує
в сквері...
Поріг
поворотом
долі...
і завжди достатньо Солі...
Буде.

1997-99