ВІДБИТОК ВЛАСНОЇ РУКИ
Дивне враження залишається від прочитання несподіваного й зовсім незнаного автора Олександра Заруби: фаховий військовий пропонує читачам «скуштувати час». Власне, в цьому не було б нічого дивного, якби чоловік служив у армії великої країни, розумів призначення своєї праці, бачив сенс і ріст могутності воїнів, яких держава утримує саме для того, аби інші могли обробляти землю, ростити дітей, турбуватися за завтрашній день.
Але Олександр Заруба служить в українській армії, яка, здається, нічим не краща від усього іншого нашого соціуму: торгує, виживає, бере хабарі, а про своє призначення згадує лише тоді, коли треба чергову лабуду навішати новобранцям чи на якому параді з нагоди якої річниці виступити…
Каюсь, до прочитання збірочки «Скраплений час» був переконаний, що всі наші військовики (як і бізнесмени від політики) живуть лише пошуком хвилинної вигоди. На щастя помилявся, на щастя дедалі більше людей у силових структурах зупиняються з раптовим усвідомленням: «За нашими спинами сходить сонце…»
Сонце нової й незнаної доби, в якій всі ми очікуємо на формування чогось нового, бо в сьогоденні – «продажний час // Царює по усюдах і теренах» і «знак долярно-хижий на знаменах // Спокушує»… Не кожному дано здатність протистояти спокусі: слаба людина й віра її, «як зерно макове»… Але чоловік, воїн – мусить протистояти спокусі, може більше, аніж чомусь іншому. Бо спокуса і слабкість навіть гірші за страх. Останній попри все можна здолати, але не вигартувану і спокушену душу не відживити нічим.
Кращі (або – інакше: цікаві особисто мені) українські поети сьогодні говорять саме про боротьбу за людську душу, себе-справжнього, світ-відповідальний не лише на рівні фундаменту народу, де споконвіків чесно пекли хліб, лікували хворих, навчали дітей чи будували дім, але й на рівні еліти, яка в нас, українців, завжди була трохи дивна: гетьман Мазепа примушував своїх братів-українців будувати Петербург і гинути тисячами, Грушевський посилав неозброєних і ненавчених студентів під Крути… про сьогодні взагалі говорити не випадає, бо планку моралі й етики опущено настільки низько, що навіть переступати не доводиться. І – що дивно – коли припече, всі ті ж персонажі звинувачують людей у непатріотизмі… А звідки тому патріотизмові братися, коли все на спродаж, на людські витрішки? Та й сало «завжди краще приховати». От і ховає еліта своє сало, вимагаючи жертовності від кого завгодно, окрім себе самої.
Повторюсь. Тему відповідальної етики в сучасному світі ставлять кращі українські поети сучасності – Василь Герасим’юк, Тарас Федюк, Маріанна Кіяновська, Іван Андрусяк та багато інших. По-різному, в різній стилістиці й без високих фраз вони відкидають гру в літературу, і гру з життям, усвідомлюючи відповідальність за слова, дії, вчинки… Відповідальність, помножену многократно саме тому, що нині – «час спокус», як писав кілька десятиліть тому Василь Стус. А коли так – то кожен з людей доброї волі останній, чи – кожен перший, кожен (скільки має індивідуальних сил) намагається жити і творити своє життя так, аби не було соромно дивитись синові й друзям у вічі. Ці збережені авторитети – останній захисний бастіон перед іржею зневіри, породженої зрадами, які щедро родить рідний чорнозем.
От і маємо потворні й болючі картини, на яких –
Порнографічна плине течія,
В фонтанах мокнуть п’яні випускниці, –
банальні й звичні картини наших днів. Але долю і час не обирають. А тому хоча й маємо епоху «екстазі і лонгеру роки», проте й вони проходять. Час ставить виклик, який мусимо приймати, аби безнадійно не згубитися у лабіринтах чужих світів, доль, культур, традицій...
І якщо раніше мені здавалось, що гіркота від усвідомлення загрози тотальної корозії душ турбувала лише людей культури, то збірочка Олександра Заруби примушує зрозуміти: ми помилялися. Все більше й більше людей різних професій усвідомлюють, що –
…кожен з нас – зернина для сівби –
Породження епохи і доби…
І що з кожним роком все більше стає тих, хто на диявольське запитання:
«Бажаєте припинити гру?..» –
«крізь сльози, соплі і кривавицю на бинтах» знаходить у собі сили відповісти: ні, ми ще поборемося…
І в цьому надія, що «убивчий айсберг сконденсованого часу» не переміг, не примусив усіх нас втратити почуття власної гідности, власної відповідальности і власної здатности до прийняття рішень.
Отож, хай і надто поволі, надто важко й невпевнено, але ми таки піднімаємо рукавичку виклику й ідемо в життя.
Дмитро Стус
Прокоментувати
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --