Життя схоже на комп’ютерну гру. «Вперед! Вперед, суки! – кричить майор з погонами енкаведиста, – Хватай зброю у вбитого і вперед!». Ти біжиш, хватаєш гвинтівку і тільки-но падаєш у воронку від снаряда, щоб трохи оговтатися під кулеметним вогнем фашиста, як отримуєш кулю в спину від свого ж сірошинельного і малиновопогонного за дезертирство. Не вгадав! Тобі ж сказали «русским языком» – Вперед!
Ви думаєте, що виграє той, хто біжить? Ховається навпригинці за підбитими «емками»? Стріляє того довбаного кулеметника? Він просто виходить на наступний рівень, де замість енкаведиста його будуть підганяти просто наказами командира, ба, інколи навіть грамотами. А ще буде тішити душу медаль на грудях з невідомого металу від чергового уряду.
А коли, вбивши всіх живих істот на всіх запропонованих полях бою, ти приліпиш червоного прапора на дашку розбитого Рейхстагу і захочеш спокою, тобі, не даючи оговтатись, запропонують пройти інший рівень. Ще й потішать новим іменем – Ветеран. Замість кулі в спину.
А той, тричі забитий кулеметник, знову сидить і чекає. На тому ж самому місці. Може, навіть задоволено потирає руки. Чекає своєї черги розпластатися на снігу з криваво-червоною плямою на грудях. Адже його смерть означає одне – ти знову біжиш зі зброєю в руках і знову в спину тобі лунає: «Вперед! Вперед, суки!»
От такий-то, хлопчики, Сталінград…
Життя, воно не хлюпоче ненавистю до тебе, як отой в кашкеті з зіркою і хромових блискучих чоботах. Абсолютно ні. Та й часи інші. Вже не кулеметною чергою, а, скажімо, добротним шкіряним нагаєм (деяким навіть подобається), з абсолютною любов’ю ляскає воно тебе по причинних місцях, ще й примовляє: «Вперед! Вперед, любий!»
Ще не встиг озирнутися й оцінити диспозицію. Тільки-но добіг до чергового каменю на роздоріжжі, тільки очі підвів від дорожнього пилу: «Праворуч підеш – коня втратиш, ліворуч підеш – друга втратиш, а прямо підеш – сам загинеш». А там, далі, на горизонті – камінь, камінь, камінь… І на місці залишатися не можна – правилами не передбачено. Бо воно вже позаду осудливо хитає головою, стукає нігтем по скельцю годинника і ляскає для остраху своїм батогом, збиваючи пилюку в тебе під ногами. Свинцева кулька на кінчику, долаючи швидкість звуку, видає лунке ХЛЬОСЬ, від якого здригаєшся і намагаєшся імітувати форсовану швидкість думки.
Ге, хлопче… А пам’ятаєш, як сам корів пас? А батога того пам’ятаєш? А так хотілося ще посмикати тієї кучерявої кульбабки, та з якогось доброго дива саме ти вирішував, коли пити, забрідаючи з багнистого торф’яного берега до чистої води. А потім так само ляскав по спині не пускаючи додому, там де мугикали від села малі телята.
RELOAD, синку. Роля помінялася. Скажи спасибі, що не створений картоплиною. Треба ж з когось і бідним людям шкіру дерти. Думаєш той майор просто так взяв і народився підковами вперед, притримуючи «сталінку» на лисині? Мабуть, кайданами в римських каменоломнях ноги до кісток постирав, а бач, все йому подобається велика його посада – Раба. Скажи йому, Життя?!
А життя мовчить. І не допитаєшся в нього, чи отримаєш ти «Мерседеса» після втрати коня, чи може до самого кінця будеш топтати дороги його босоніж. І чи загинути самому це так страшно? Коли падають, як ті будинки в Сталінграді, отримавши бомбу з піке, з бомбардувальника з хрестом на крилі, всі твої твердині? Отой, здавалося б, такий міцний фундамент, на якому все і було побудоване? І їде твій дах кудись вбік, і складається, як гральні карти, все, що змурував до цього, у велику купу сміття. А хвостове оперення з тої бомби стирчить з самого серця. Такий собі невеличкий уламок на пам'ять. Ворухнешся – і вона теж у відповідь. Мовляв, це я ще не розірвалася. Це я так… Я ще знаєш, як можу рвонути…
Так от… Біжи, хлопче, коли нічого іншого не спаде на думку. Тоді треба бігти. Твій час ще не настав. Можливо, тебе навіть влаштує черговий розбомблений Рейхстаг і перспективи нових оверлордів попереду. А можливо, ти ще не наткнувся на того, «свого» кулеметника, ефект «дежа вю», від якого зверне набік твою таку розгалужену, таку багаторівневу, але таку передбачувану логіку.
Усвідомлення гри і свого місця в ній завжди приголомшує. Інколи навіть відмовляються сприймати це нове знання і нове своє ім’я – Гравець. Мовляв, що там думати, трясти треба. Вперед, суки! Це вже практично сам до себе.
І лише одиницям посеред кістяків розбитих будинків, чи просто посеред поля, чи навіть на фоні закіптюженого, але все одно голубого неба крізь сльози, соплі і кривавицю на бинтах спливає надпис: «Бажаєте припинити гру?» І знову, дотримуючись принципу свободи вибору, що є фундаментальним (хоча й абсолютно неусвідомленим) для цих дивних істот гомо сапієнсів, сором’язливо так на таці тобі підсовують: «Так? Ні?»
З певним подивом дивиться на саботажника Верховний Адміністратор, хоч у самого зіркоподібні шрами на грудях і ще не зійшли мозолі на вказівному пальці. Завжди, знаєте, процес цей несподіваний.
Не хочеш!? Ну то вибирай! Хочеш побудувати імперію? А, може, полюбляєш пошаткувати в капусту химерних монстрів з далеких закутків галактики? Чи, може, просто партію в шахи? (Кінь повертає до тебе дивно знайоме обличчя і підморгує. Кінь ходить тільки літерою «Г».)
Мій ППШ брязкає на купу битої цегли. Ґудзик з пропаленого ватника відлітає вбік. Крок, ще крок і я вдивляюся в його обличчя. Тому, хто його створював, не бракувало уяви, але все в цьому Всесвіті має схожі риси. ДНК, як і Галактики закручуються за годинниковою стрілкою. Ті ж голубі очі, ті самі вилиці, що і в уламку мого дзеркала після гоління. Пересмикує плечима в сірій шинелі з малиновими погонами та нервово стукає нагаєм по блискучих халявках.
Я подаю йому руку. Верховний придивляється уважніше і випускає нагая. За нашими спинами сходить сонце.

2008