Я так чекав цього давно
І ось, нарешті, Боже милий, -
Мені вже майже все одно,
Я майже зовсім збайдужілий.

Хоча багато сторінок
З цієї книги пережито,
Та радий я, що плин думок
Уже не мучить сумовито.

Пройшли: розпука, горе, біль,
Вернувся сон міцний, жаданий,
І навіть можна сипать сіль –
Я зализав відкриті рани.

Тобі я дякую за все:
За миті щастя і печалі,
Та вже нова вода несе
У майбуття широкі далі.

Я їм відкриюся сповна,
І вип’ю молодість яскраво,
Дасть Бог – прийде моя весна
І спалахнуть нові заграви.

Душ людських, на жаль, не знахар,
Істин всіх ще не збагнув,
Я сьогодні в очі страху
Випадково зазирнув…

Homo Sapiens, людина,
Рухи, тіло – як у всіх.
І лише одна відміна –
Очі – з ряду неживих!

В них не вільну, горду птаху,
Не її натхненний спів –
Я побачив згусток жаху,
Збайдужілість почуттів.

Я злякався. Боже правий!
Як же може бути так:
Ледь вдихнув життя заграви
І вже здався, неборак?

Ні, не здався – ранувато
Ще вінок мені нести.
На цім світі розпізнати
Ще багато я не встиг.

Кров моя іще гаряча,
Прагне нових почувань.
Посміхнувся ось – а значить –
Буде «вчора» для страждань.


Знову в очі ті поглянув,
Сміло, твердо заявив:
«Досить марити уявним!»,
Взяв – і дзеркало розбив.

Що вночі загубило дитя,
Ти між вулиць міських зледенілих,
Серед купки людей очманілих,
У суспільній клоаці життя?

Що тобі, карооке дівча
У житті попереднім не стало?
Може, батько щоранку вручав
Папірців кольорових замало?

Може, пташечкою у сильці
Тебе друзі в родині вважали?
Але, Боже, які ж мудреці
Саме цей шлях до волі вказали?

Та як видно тепер не таким
Тобі світ цей здавався у мріях...
Як же боляче рідним твоїм
У свідомості ріже – «повія»...

В магазині розпусних ляльок
Ти сьогодні найкраща вітрина,
Триста баксів у тебе година
І в душі аж до смерті комок.

Перед совістю постану
Я на сповідь, на уклін,
Із гріхів брудну сутану
Вмить зірву заради змін.

Час настав сказать відверто
Те, що в серці затаїв,
Те, що вчора так уперто
Визнавати не хотів.

Розкажу про болі, муки,
Про паскуднії думки
І від страху пульсу стуки,
Що дались таки в знаки.

Хай мої нікчемні дії
Із минулого й тепер
У спокуті цій зотліють,
Щоб я їх, як пил зітер.

Совість! – Ти моя ікона,
По життю мій путівник,
Честь, мораль моя законна,
В гірких бідах рятівник.

Вже день новий і світло в ньому нове
Барвистими проміннями ляга:
Іскряться тута роси світанкові
І до життя полум'яна жага.

Вже день новий і думка в ньому нова
Дає старій, журливій батога
У сяйві посмішки вже ллється мова
Нових чекань буяє в ній снага!

Я бачив очі, що вмирають,
Невпинний кругом їх політ.
Мені здалось - чогось шукають,
І раптом - хмарний дивосвіт.
А потім мить, туманом ставши,
Так невблаганно і навік,
Закрила очі, приховавши
Останній погляд з-під повік.

Сірить хмарами на небі.
Злива мчить уже давно.
Стін хвилястих я перебіг
споглядаю. У вікно
б’ються крапельки невтомні
і мені їх вже не жаль –
у душі моїй бездомній –
пустка, туга і печаль...
2010

Я розбитий, сумний, одинокий,
Наче в’язень у клітці німій,
Там, де сум огортає глибокий
Мою душу і світло у ній.

Я так хочу звільнитись скоріше
Від тих пут і кайданів страшних,
Хочу бачити світ яскравішим,
Без людців жалюгідних, тупих.

Я так хочу відкритися світу,
По життю крокувать до мети,
Не лякатись ні злоби, ні гніту,
І себе у цім світі знайти.

Ось тому відтепер і до скону
Цей девіз обираю своїм:
Стать на захисті честі закону,
Чути совість і бути живим!

Тебе все згадую частіш,
До тебе лиш думками лину,
Твій вид за всіх мені миліш
І в темну ніч, і в ясну днину.

Тебе все згадую. Пробач.
Забути б варто вже, напевно.
І радить друг мені: «Не плач»,
Та я все схлипую даремно…

Мабуть, пройде колись, мабуть,
Гармонії настане хвиля,
Та тільки й досі все забуть,
Чомусь не в силі я, не в силі…

Як іноді буває вдало
дзвінок вирішує усе,
або: дзвінок – і все пропало,
та я наразі не про се.

Один дзвінок – і я в дорозі,
лечу тілами сірих трас,
кидаю виклик денній прозі,
до друзів мчу у ранній час.

На всіх парах жену додому.
Мене не в силах зупинить:
ні олов’яний гуркіт грому,
ні блискавок грайлива хіть.

Години швидко пролетіли,
і вже розлився гомін, сміх,
мускату келих – ніжно-білий.
Сьогодні вистачить на всіх!

Зі скелі крутої каміння як пада,
Так глузд утрачаю щомиті.
Як темная хмара налитая градом,
Так очі сльозами налиті.

З тобою, кохана, я дерся на гору,
До щастя, як кожна людина.
Тепер я без тебе. І в літнюю пору
У серці моїм хуртовина…
2009

Вже давно я один, лиш один
Зустрічаю вечірнії зорі.
Я печалі пригнічений син,
Одиноке вітрило у морі.

Я давно в самоті, в самоті
Проводжаю ранковії зорі,
Іще чути кохання мотив,
А тебе вже давно нема поряд…

…Пролетіли ті ночі, як мить,
Ніби ранки були з ними в змові,
Тільки серце щоразу щемить,
Як зустріну ті очі чудові…
2010