Ти диво - птаха вільна ,
циганське сонце ночі.
Ти йдеш по хмарах тихо ,
і зорі твої очі.

Обличчя россами вмиваєш,
дощем падеш в пустелі.
У небі місяць ти гойдаєш,
сниш в листяній постелі.

Південний вітер у вітрилах,
сонце пустелі у руках,
за спиною, ангельскі крила .
сліди в невидимих стежках.

Минуле - майбутнє,теперішнє - втрачене.
Вкрадене ,сховане, страчене.

Щастя - омріяне днями повіями,
віра у серці ,з пухнастими віями.

Мрії - надії ,спроби і кроки,
прожиті в пошуках істини роки.

Крила за спиною ледь не обрізані,
очі ще світлі ,ще світом не зімкнені.

Вогник життя до цілі донесений,
кроки у хмарах... шлях вже завершений.

Розрамлені ми почуття діалоги
розрамленне все наше рівне життя
ми живемо у проміжку стелі й підлоги
у макеті поверху з власним Я

Ми виходимо інколи відчиняємо двері
але так боїмося щоб сусід не зайшов
що би той не помітив як розставлені меблі
що би свічка не згасла вбита тим сквозняком

Ми Веласкесом й Гойя прикрасили стіни
із небесного скла ставим вази на стіл
водночас наші вікна затуляють гардини
що би з дому навпроти не було видно їх

Сто років самотності - Гарсія Маркес
не будуйте Маккондо у грудях з ліва
не така фамілія в Бога і розпис
не ріжте замками за спиною крила...

Не потрібні нам рамки, рвіть гардини із вікон
переймайтеся іншими всі ми божі сусіди
зігрівайте щирістю й діліться свічки світлом
адже для цього Бог нам дав горіти...

Нитка життя в'ється у всьому
Протягнена Творцем повсюдно
Під стріхою мого старого дому
Так тихо, рідно, трохи сумно...

Життя іскра в кожній секунді
Істина в проміжку між тік і так
Обабіч дому, на маленькій клумбі
Розцвів кохання спів — червоний мак

Зміст в тому задля чого й хто ти
Бо Бог не просто сіє в нас життя
На підвіконні ангел пише ноти
І скрипка тихо грає месу Генделя

Смак миті в філіжанці кави в квітні
Щастя - що випити її з ким є
В моєму домі завжди люди рідні
Ниткою зплетене із ними все моє ...

Старенька книжка
Сторінки пожовклі
Чиясь записка:
"Залишитись в жовтні..."
В кожних очах
Що прочитають
Хтось жити праг
По смерті забувають...
Стираєшся із памяті
Неначе і не жив
А слід ожив на покутті
Книжок що хтось творив
Воскреснуть почуття
Душа воскресне
У літерах життя
Заховане зумисне
Що би жило імя
Звучало на устах
Сповідь і каяття
На жовтих сторінках...

Ти по воді іди,
Не я,не ми.
Ні - ти...
І не лякайся, не тремти.
Так треба.
Просто вір.Іди...
По гладі гомоном круги.
Я знаю ,мусиш,
Ангел ти.
Йди же, ступай.
На край ,босоніж
Незважай.
Я вірю.Віриш ти.
Хтось кличе чуєш?
Голос з висоти...
Не вернешся уже.Нічого - час.
Звершилося усе,
Вогонь загас...

Тихіше кожен крок,
Останній змовк із гладі в небо...
Небійся світла...
Там так треба...

Вино, пісок і море як в Мане…
Я ловлю час і сажу на припону.
Ми голі душами одне в одному є,
Розбив клепсидру і у тобі тону.
Не треба зараз шкіри саламандри,
Нема питань і рамок- ти як джаз.
Ти вітер півдня твоє серце мандри,
Ти можеш просто бути і ковтати час.
У хвилях чути хриплий голос Дженіс,
Повзе багряне сонце в неба рамі.
Давай втечем до короля у Мемфіс,
Ідилія світанку в ля мажорній гамі.
Пляшки пусті, ми ж повні одне одним,
Ця мить здається вічністю в твоїх очах.
Три кроки і це все лиш спомин,
Три кроки і скінчиться час…

Тихо
лягає сніг.
До ніг,
До серця, і у душу.
У мушлю часу ,
як молюск
тікає день,
і я молюсь…
стихає пульс.
Лягає сніг,
і все біліє,
все більше білого
навколо - коло,
замкнене із середини.
Гардини нові,
та у вікні все теж :
одні питання,
вічний пошук,
вже повний кошик
але все ж,
от би знаття
де та скарбниця.
Радіє серце тому снігу,
мов стару книгу
знов відкрив.
Давно не було в місті
білих крил.
На стіл накрив,
вечеряю один,
смішне кіно,
і я смішний.
Я вмію гарно розсмішити,
собою тихо біль зашити,
спалити те що відцвіло.
Було так гарно певно ще за діда ,
Біліла ніч…
Річ в тім аби знайти дорогу,
посеред снігу й льоду
до Бога йти ,
ступаючи у терні
і тихо сповідь принести.
І може там
посеред божих зернят,
як білий сніг,
ти полетиш …

Я не люблю людей ,які сміються в очі,
й за спиною сокиру держать.
Я не люблю очей які ,що ночі
мій сон, голодний , страхами бентежать.

Я не люблю людей які вважають себе вище,
й по трупах йдуть до храму.
я не люблю як вітер свище,
в самотності мого пустого дому.

Я не люблю себе , коли боюсь сказати в очі,
про що кричить моя відвертість
Я не люблю і я не хочу,
ховати у щілини часу свою впертість

Я не люблю ,коли мене тримають в клітці,
й обставини на шиї в'яжуть петлю.
Я не люблю рости на гілці,
що вітром кинута на чорну землю...

Що ти малюєш як тобі сімнадцять?
Червоне й чорне,без середини й субтонів.
Твоя революція, твій надірваний спів,
Незнайомого світу твої очі бояться...

Ти розписуєш тіло білим словом кохання,
Що би він прочитав твою першу весну.
Ти змінюєш запах,ти тікаєш від сну,
Він як двері, як крила, як крапка чекання...

А він розлитий з того ж урожаю що і ти,
Така ж палітра, хіба пензель інший.
І бє він краскою лиш так, між іншим,
Бо ще боїться розміняти я на ти...

Маленькі чудеса,
Краса життя захованна в міжчасі.
Маленькі чудеса,
Прості слова - білет у щастя касі.
Маленькі чудеса,
Очі дитяти носити в серці й жити.
Маленькі чудеса,
Твій голос - у моїй зимі як квіти.
Маленькі чудеса,
Гармонія життя у всьому.
Маленькі чудеса,
Ефірна грань Господнього закону...

Щастя десь поряд
холод і крига
так не може бути завжди
і правди хтілося би іншої для всіх
гріх проти сонця очі закривати
аби лиш не проспати схід
щастя десь поряд
колись твій погляд
знайде мої очі
на піку ночі
зірка упаде
її знайде
той хто ще має віру
послухай вітру
він розкаже все
щастя десь поряд
говорять ,що один не воїн
воєн життя одному не знести
із пустоти кричи тікай і загорись
й не бійся бо почують
глянь на свої сліди
із ними поряд ще чиїсь
терня і біль торують
щастя десь поряд
бо поряд сонце й поряд дощ
скотч безнадії не спіши на очі клеїть
загоїть рани ніч прозора
зірками в серце опаде
вкраде думки
і на край світу
і там побачиш
що на відстані руки
танцює щастя Генделя сюїту
щастя десь поряд
я відчуваю його погляд
щастя у тому
що є я і ти
щастя — не спокій
щастя десь поряд
я відчуваю його кроки
щастя десь поряд
я відчуваю сонця погляд
я чую ангели говорять
щастя десь поряд
чуєш,за спиною дивись
крила два гордо здійнялись
щастя вже поряд
лети у небо
так треба
бачиш
ти летиш
ні ти не спиш
ти просто вірив....

Годинник б'є по барабанних перетинках
Тікає час у відображенні моїм
Живу в міжчасі, на одних зупинках
Життя спостерігаючи мов діафільм

Годинник б'є по барабанних перетинках
Б'ється душа закована у лід
Сидять апостоли із нами на сходинках
А ми кидаємо їм копійки на хліб

Годинник б'є по барабанних перетинках
Сміється в віддзеркаленні кривім
Майструє Ной ковчега у сутінках
Хто ж буде в ньому коли вдаре дзвін..

Отак живеш
переш із ранку в ніч
віч навіч із душею
погонею життя
заляпане ллянеє простирадло
дно твоє
твоє чадо
я твоє
де серед згарищ
кришталя
надій і мрій
і недоспаних ночей
очей небесних всміхнена душа
не може доскладати своє щастя
і наче виправ все
цвіте твоя Туринська плащаниця
дзвінниця знову кличе в храм
та знову іскра, попіл , злам
знову згоріло щось у тобі
у торбі два крила несеш
та одягти їх й годі...

Ми Божі пензлі
Кожен має колір
Немає білого
Без одного із нас
На полотні у долі
Ми мов руки Бога
Ми розфарбовуємо
одне одним час...

Вкраду у Бога день,
чи хоч годину,
а як не вдасться
то за хвилиною піду
і як дитину понесу
ховаючи під серцем сум
й легені страхом стиснуті у грудях.
Гріхом те буде,
вирок на суді,
та не собі
несу той клаптик часу!
Тому — у кого відняли,
забрали весь пісок з клепсидри
радше ніж вимовив кохаю,
й до раю призваний був в мить.
Кому болить,
що не успів прости сказати
і прощенним піти на небо.
Треба було кому лише хвилину,
щоб сину в очі зазирнути
аби збагнути все й заснути тихо...
Лихо не те якого ти хотів,
не там і не в той час.
Згас вогник - і забрали,
загас хтось з нас...
Плавиться віск
й не знаємо коли заберуть свічку,
в нічку чи в день
покличе небо.
Треба встигати:
любити,
вірити,
прощати,
стирати зле
нове творити,
ламати рамки
й
жити
жити
жити...
Не буду красти в Бога час,
для нас він йде
я тут і зараз,
я — люблю тебе...