люди міста великого міста
злі чи засмучені завжди невиспані
бруд на сидінні дорожчий за ближнього
бачать каліку прискорюють крок
гострі сюжети й тупі гороскопи
так починається день
людей міста великого міста

пасьянс на роботі чай кава чай кава
плітки й цигарки забирають здоров’я
пігулки не діють на страх застуди
і нежить-супутник уже не помітний
як сусіди в ліфті й букети в будні

люди міста великого міста
сірі крапки на сірім асфальті
час додому вісімнадцята нуль нуль
мерщій оживляти каміння
електричним світлом сердець

2007

Моя оболонка від шиї до колін,
обшита на контурі світлом,
навіть у час відпочинку згадує
обриси мого тіла.
Можливо, їй сняться чарівні сни
про хмари й вітер, про вільну любов
до повітряного змія в небі,
і, якби не знак запитання,
що тримає її на гачку,
хто знає, може, я б мала
на одну оболонку менше.
Але поки вона зі мною:
обшита на контурі світлом,
бачить захмарні сни
і дихає, дихає.

2009

Нам зовсім не треба сидіти поряд
за кавою або ж пивом.
Ми й так, мов два павучки,
торкаємось одне одного
тонкими, як ніжність, нитками,
що легко пливуть над столом
від слова – до жесту рукою,
від сміху – до вдячного погляду...
І наше невидиме прядиво
лякає пана ґарсона,
коли той приходить забрати
порожні горнятка чи кухлі.

2008

усміхнена жінка йде вулицею
напевно має обнову
розкішну білизну якої ніхто не бачить
жінка сміється
вона чарівно зваблива
у цій своїй таємниці
якої ніхто не бачить

я теж ідучи всміхаюсь
не знаю наскільки чарівно
не знаю наскільки звабливо
але безперечно щиро

я тішуся – під сорочкою
(і цього ніхто не бачить)
новосотворене серце

2008

якщо вірити лівій руці,
життя моє буде коротке,
а права рука говорить –
я житиму років сто;
обидві, до речі, згодні,
що розуму вистачає;
любові ж мені обіцяють
стільки, що це виглядає
ніби відшкодування, –
я слухаю їх і думаю:
до чого ж вони добалакаються?

2008

це один із тих вечорів
з яких роблять оповідання
розбивають його на кадри
розливають напої по темах
і куштують історії
сумні повчальні трагічні кумедні
такі життєві
такі неповторні
розказані мудрим голосом
людини що знає світ
додають неодмінно запах
ліпше якийсь особливий
і трохи тоскної музики
для художньої повноти
це один із тих вечорів
коли межі стають пунктиром
ми вкотре змінимо думку одне про одного
і не буде ніяких оповідань

2009

осінь пора золотих фараонів
з першого дня що ступає на землю
мріє про те як себе похоронить
кидає смертні прикраси на зелень

легко мов натяк лоскоче у носі
амброю з тиші й гарячого листя
гарною хоче померти ця осінь
штучна принадлива золотолиця

днів стає менше а збори тривають
їй урочистість потрібна і спокій
міряють час намистини криваві
осінь воліє чекати аж поки

в тишу і вечір не кваплячись вийдем
щоб піраміди із листя палити
в небо підуть бородаті і димні
душі дерев без жалю і молитви

2009

пошесть блукає вулицями
чхає на перехожих
щоб їм починали ввижатись
червоні й жовті дерева
і часом навіть туман
що стинає будинкам шиї

шановні сидіть удома
в місті епідемія

2009

Він сидить на моїй кухні
й терпляче жде, поки я прийду.
Він любить дивитись, як я заварюю чай
і вибираю найкраще яблуко.
Він знає, що я пишу свій портрет
на всіх скляних полотнах.
Він разом зі мною чекає,
поки заснуть будинки.
Він, мовчазний і вірний,
зникає приблизно о третій,
коли я кажу „добраніч”
і вимикаю світло.

2008

Один раз на місяць я хочу ставати дощем
і стукати у кватирки.
Стоятиме хтось, поклавши руки на скло,
пульсуватиме знаком питання,
а знайомий пейзаж не знатиме відповіді, –
тоді я вистукаю „прийом-я-чую-тебе”
азбукою Морзе.
Визначатиму ходу снів, що з’являться людям,
і ритм віршів, які дочекаються ночі,
покроплю кадилом асфальт –
він здуріє од власного запаху.
Зажену додому втомленого водія:
завіса, чувак, до нових зустрічей;
підморгну з калюжі високим підборам
і хлюпну-таки на ногу, що не дивиться,
куди ступає.
Захочу солоного – з’їм чиїсь сльози.
Один раз на місяць я хочу ставати дощем.

2008

я не маю до тебе жалю
ти мій біль ти стоїш навколішках
на шиї у тебе зашморг
ти марно благаєш болю
бо сьогодні я інквізитор
в тортурах говорить правда
я звужую тобі горло
я дою тебе мов змію
ти хрипиш ти кашляєш віршами
ти викричиш їх до останнього
поки голосу не забракне
а я запишу їх усі
і тоді я тебе відпущу
на смерть швидку і жадану
як грішника що покаявся
як злодія що зізнався

2008

пам’яте кам’яній
застигай прекрасною квіткою
я впізнаю тебе завжди
я люблю тебе вічна моя
тебе не потрібно ховати під склом
пелюстки твої не зів’януть
я знову маленький принц
я піду в далекі світи
відвідаю інші планети
але знатиму що ти є
квітнеш для мене
і я прийду на тебе подивитись
коли зникне страх
перед мертвим садом

2008

я чула про дівчину що померла
її серце розірвалося
бо міцна як смерть любов
і так само невблаганна

хтось бачив як дівчина впала
а потім з роздертого серця
раптом вирвався птах
юний і білий мов сонце
він злетів він стрибнув у небо
і жодної краплі крові
не поніс на своєму пір’ї
і синь його прийняла

не знаю чи є тут правда
бо не відаю як то померти
коли бачиш як родяться хмари
коли маєш ці білі крила

2008

те, що втрачено, – страчене
страчене спить в землі
мертвим – тільки пробачити
гніву – тільки зомліть

двоє хрестів опівночі:
жде мене мовчки страж –
крик би почути півнячий! –
власний найбільший страх

потиск руки – витримую
погляд – мов ніж пройшов
дяка тепер – від сильної
мудрої наче Йов

2008

ці вишні у весільних сукнях
не відають про Град Небесний
не чули про дари спокутні
та знають що Жених воскресне

а люди завжди спраглі чуда
святять паски Христове Тіло
їм заздрив би нещасний Юда
йому душі не освятили

вже скоро благодатний ранок
обпалить вії ночі плинній
Ісус побачить власні рани
і скаже „здрастуй” Магдалині

2008