Боже,якби ти знав скільки зусиль я прикладаю,щоб не кидатись до телефону щосекунди...!
Як я хочу завантажити електронку і знайти там від тебе лист!
Картаю себе,що не можу ні про що інше думати,та все одно хочу... Кілька слів... Навіть якщо одне з них буде Прощавай!...

Тебе у мене ніколи не було,та я розумію що втратила б пів-життя якби не знайшла тебе,мій далекий...

Радію,що у мене пустий рахунок і я не можу написати тобі перша(бо знаю,що могла б не втриматись,не зважаючи на всю свою гордість і переконання)...
Ти мовчиш... Уявляю як ти бісився тоді(можливо я забагато собі намислила,та все ж не можу не уявити)...
Ти говорив,що ти демон і ангел в одній особі,та здається я пробудила лише демона...дикого самотнього демона..

Я не позвоню... Ніколи... І ти не дозвонишся... Хоча б з елементарної причини,що номеру мого не маєш...тому що я абонент"який поза зоною досяжності"
. . .та це неважливо.


Я безсила... І це мене бісить!!! Бісить,бісить...до чортиків в очах..! Хочу допомогти,розділити проблеми...а не можу!!! Не виходить... І жаліти тебе не можу,бо сильних людей не жаліють..!

Я б стала твоїм сонцем,та воно тебе лише згубить...
Стала б твоїм дощем,та ти сховаєшся від нього до своєї кімнати...
Стала б янголом-охоронцем,та він тобі попросту непотрібний...
Залишусь ніким...нічим...порожнім спогадом...відсутнім абонентом у контактах телефону...

Чужа постіль... Таке приємне відчуття домашнього затишку уже зникло. Є дім,є затишок,але не мій...

Чужі запахи...
Дивуюсь-невже я досі не звикла?
Хіба ж за останні півжиття у мене було щось своє? Я аромат СВІЙ уже і невпізнаю...

Чужа сорочка... Навіть тіло моє викликає відразу,думки-байдужість... Може це не я?

Чуже небо... А під ним 2сльози,викликані чужими стражданнями.


Де я? Де закінчиться це Чуже?..

Наркоманія... Наркотики...
Залежність...
Ниюча,безперервна тяга до речовини...каталізатора задоволення... Про це безперестанку трублять ЗМІ, це основна тема суперечок в компаніях бритоголової молоді... Наркотик проклинають матері і криміналісти... Про нього знають діти від 5років по всіх куточках планети..

Тепер це і мій хрест... Хрест,який я мовчки нестиму з хвилини в хвилину мого буття...
Біжу від нього,від себе... Задихаючись,захлинаючись невимовленими словами... Здається,що вже в соте оббігаю свою марафонську дистанцію,а моє скажене серце не зупиняється!!!
Бісюсь! Дурію! Скаженію! Дивлюсь в дзеркало-а у мене по всьому тілу вишкрябано-ЗАЛЕЖНА! ЗАЛЕЖНА! ЗАЛЕЖНА!
3акриваю очі...та під повіками знову ...ЗаЛеЖнА!
Всі нерви натягаються ніби прошиті струмом! Хочу!.. Треба..! Неможу... Неможу... Неможу...
Дико! Смішно! Невже мені(!) хтось ,щось потрібні?.. Ні! Ніколи! Я ж Львиця! Горда. Непідступна. Незалежна... І сама,сама,сама... Уже не несу величаво голову,а тримаю її щоб не згубилась...

Тепер бачу лише дорогу...,а ще день назад не могла відірвати очі від неба! Я уже не можу на нього дивитись... Боюсь там побачити свою дозу... Блядські зелені очі,якї так і не змогла побачити вживу...

Бісюсь... Дурію... Хочу!!!...

Я бреду під ними,а вони такі холодні(зірки)... Їм пофіг,що я сама серед темних вулиць,що бродячі пси,відчуваючи мою жорстокість,оминають мене... Їм начхати,що я промерзла і шукаю короткий шлях до дому...
Починаю розуміти,чому ми ,люди, всі такі чужі...