Якось у комісії по відкриттю пам*ятника Левському (членом якої я був) в Софії виникла розмова про цього великого проповідника свободи. Оскільки всі члени комісії більше чи менше особисто знали Левського, то вони розповідали про надзвичайні випадки його безстрашності й сміливості за найтяжчих обставин, про його кмітливість і холоднокровність у небезпеках, якими був усіяний кожен крок його життєвих поневірянь. Усі ці розповіді, одна за другу неймовірніша і дивовижніша, кидали нове світло на моральну силу Диякона й додавали нових променів ореолові, який оточує цей таємничий, майже легендарний образ в нашій уяві. З усіх наших перших революціонерів один лиш Левський виграє від кожного нового знайомства з його життям. Інші є сумішшю світла і тіні; кожен має зворотну сторону; їх привабливість неминуче втрачає свою силу і блиск, коли особи цих революціонерів стають цілковито підвладні нашому допитливому погляду. Деякі сторони їх характерів, деякі моменти їх бунтівливого життя потребують захисної завіси. Той біограф, який вирішить відтворити їхнє життя з фотографічною точністю, має перед собою делікатну задачу. Ми бачимо, як схибив Захарій Стоянов ув одному подібному випадку (спробувавши написати біографію Христо Ботева).
Один тільки Левський не боїться такого фотографування. Кожна рисочка його громадського і приватного життя, висвітлена біографом, робить його ще величнішим у наших очах. Василь Левський – взірець моральної чистоти. Він не лише доблесний – він доброчесний: це переможне спростування відомої в нас теорії, нібито чесність несумісна з революційністю. Василь Левський нагадує перших подвижників християнства, тому народ прозвав його «Апостолом». Нікому ще не давали більш влучного прізвиська: апостол за покликанням і за фанатичною вірою в свого Бога – свободу Болгарії, він своїм способом життя нагадував Христових учнів: тверезістю, цілковитою порядністю і, попри свій скептицизм, бездоганною, суто християнською моральністю. Левський не пив, не курив, не брав собі чужого; він, як і Карл ХІІ, не знав жінок; вічний бурлака, волоцюга, босяк, часто голодний – Левський зумів бути втіленням ідеальної чесності. Але його життєпис – праця майбутніх біографів, я ж розповім тут один із багатьох прикладів його прислівної холоднокровності та спритності у хвилини небезпеки.
Один із членів комісії, пан І. Грозев, розповів нам таке:
1870 року І. Грозев їздив по роботі з Пловдива, де він мешкав, до Карлова, звідки був родом. Ще до від*їзду з Пловдива він чув вельми тривожну поголоску про Диякона: що Василь Левський у Карлові, що уряд це пронюхав і відправив туди загін вартової кінноти у сорок п*ять чоловік під командою страшного карсердара Хаджі Ісмаїл-аги, якому наказали перетрусити все Карлово і добути Левського, живим чи мертвим. У той самий час уся влада Карловських околиць отримала наказ бути наготові й дивитися обома. Кожна дорога, кожен постоялий двір, кожен підозрілий подорожній були взяті під нагляд заптій . Дізнавшись про ці надзвичайні заходи турецького уряду, який вирішив покласти руку на невловимого і небезпечного революціонера, Грозев вельми розхвилювався. Досягши Средна-гори й минувши село Чукурлі, він побачив на протилежному схилі дружину вершників, які їхали по запиленому шосе. Він одразу збагнув, що це загін Ісмаїл-аги, який повертався назад. Грозев здригнувся на думку, що вони ведуть Левського. Та йому полегшало на серці, коли, наблизившись, побачив, що Диякона серед них немає. Хаджі Ісмаїл-ага, який був знайомий з Грозевим, спинив його; вони викурили по одній сигарі за дрібничковою розмовою; потім турок побажав йому щасливої дороги й вирушив із кіннотою далі.
Аж ось кроків через п*ятдесят за ними Грозев побачив якогось болгарина, що їхав на коні у селянських потурі й фесі, тримаючи над самою головою чорну парасолю, яка йому створювала тінь, бо було дуже спекотно. Парасоля не давала побачити обличчя подорожнього, але Грозева це й не цікавило. Коли вони розминулися і Грозев спокійно їхав далі, він раптом почув оклик подорожнього з парасолею:
– Бай Грозев, у добрий час!
Грозев обернувся і поглянув на незнайомця. Яке ж було його здивування і жах, коли він побачив у цьому панові Василя Левського!
Вони привіталися, і Грозев почав лаяти Левського за його шаленство: що він подорожує зі своїми переслідувачами та щомиті піддає себе страшній небезпеці. Не було кінця-краю ремствуванням і докорам Грозева, що походили від його теплого дружнього ставлення до улюбленого всіма апостола.
Левський, посміхаючись, відказав:
– Не турбуйся: сьогодні шлях чистий, як ніколи.
– Сьогодні чистий, як ніколи? Ти з глузду з*їхав, Дияконе? – розсердився Грозев, показуючи вперед на переслідувачів.
– Поки я їду за ними, то лишаюся у повній безпеці… Кому спаде на думку мене запідозрити! Всі на світі впевнені, що Левський сховався в нору, як миша… Злізай, злізай!
Левський, сам зістрибнувши з коня, змусив злізти й Грозева, ще досі остовпілого і переляканого. Вони сіли під гіллястим в*язом край дороги.
Левський докладно розповів Грозеву про небезпеку, в якій він опинився через тривогу, що її турки підняли в Карлові, де і як він переховувався та скільки разів його життя висіло на волосині.
– Я поспішав до Пловдива. Цього вимагає справа. Щойно загін вийшов із Карлова, як бачиш, і я вийшов за ним… Коли б я їхав один, кожен заптія розглядав би мене… Тепер же я спокійний.
– Ти що, і до Пловдива в*їдеш із Хаджі Ісмаїл-агою? – спитав Грозев.
– Неодмінно. Там я навіть змішаюся з самим загоном. Ну з Богом, мені треба спішити, бо дружина вже від*їхала далеко, – сказав усміхнений Левський і, попрощавшися з Грозевим, сів на свою дебелу конячку.
Через кілька хвилин, піднявшись на високий пагорб, Грозев озирнувся назад і побачив: у селі Чукурлі карсердарові нізами прогулюють розсідланих коней. Серед них і один болгарин у потурі й зі складеною парасолею в руці вів свого коня.

1895

Карсердар – начальник турецької варти.
Заптія – турецький жандарм.
Потурі – різновид селянських шароварів.
Нізам – солдат турецької варти.