Село ще спить,
мов немовля в колисці,
лицем до Бога,
долею на схід.
І сяє місяць
у нічній криниці -
мого дитинства
зоряний політ.

Вже треті півні,
мабуть, проспівали.
Ще про любов
співають парубки.
Як ми колись
край всесвіту шукали,
та все, чомусь,
робилось навпаки.

Мабуть любов
не може без провалля,
як без провалля,
знать, нема життя.
Лечу в безодні я
свого кохання,
летиш зі мною, люба,
в майбуття.

Я,мабуть, вами вже перехворів,
Кружляє осінь у своїх обіймах.
Колись отак тебе кружлять хотів
У листопаді, у осінніх римах.

Мої роки чомусь ідуть із снігом
І на дущі не чути їх ваги.
Моя любов ще й досі пахне сіном,
Моя любов,мої роки, мої сніги.

Я,мабуть, вами вже перехворів.
Вже по балках копичаться тумани,
Як через край поллються до ланів,
І запечуть мої давнішні рани.

Я, мабуть, вами вже перехворів.
І ви перехворіли, бо казали:
У осені немає зайвих слів,
А ми і для любові слів не мали

Таких зірок нема ніде,
Як в серпні у Варварівці.
Коли від сяйва аж гуде,
Собаки й ті не сваряться.

А цвіркуни!
А цвіркуни,
Навряд чи голосніші є.
Ти кажеш сни?
Які там сни,
Ніч наче б то мілішає.

Закрию очі - зразу ти
То поруч, то на відстані...
Світ недосяжної мети,
Любов моя, ти - істина.

Хіба ще хтось у тому винен,
Що ми любов не зберегли,
Що нашій пісні береги
Немов засіяв хтось полином?

І не втекти від гіркоти,
І звикнути хіба можливо?
Я розраховую на диво,
Якщо тим дивом будеш ти.

Мої пісні для безголосих,
Не для фанфар мої пісні.
Вони лягають на покоси
Ранковим подихом весни.

Коли коса моя гуляє
По травах у гучних луках,
І аж коли вже замовкає
У вербах одинокий птах.

Мої пісні не для поважних
Перед котрими спини гнуть,
Де бражний дух, де дух бродяжний,
Отам пісні мої живуть.

Отам, де полем ходять зорі,
Де думи думає Дніпро...
Где от берёз в росийском хоре
Белым бело, белым бело,
белым бело.

Знов небо розписали голуби
на радість голосніми кольорами,
а вересень вклоняється тобі,
І лине сум церковними хорами

Із пам"яті,
Із тої давнини,
де пахнуть айстри
Й досі гіркотою,
Де розпинають болем наші сни,
І ніч встає між нами і тобою.

Хто каже - доля,
А мені - журба.
Прийшла на мить,
Та й враз породичались.
Про те мовчить у роздумах верба,
Про це лелеки вранці прокричали

Із пам"яті,
Із тої давнини,
Де пахнуть айстри
Й досі гіркотою.
Де розпинають болем наші сни,
Де ніч встає між нами і тобою.

Коли втрачаєш сина,
То сніг чорніш за ніч.
Мов пострілом у спину,
Чи-то у спину ніж.

Такого не чекаєш,
Таке не обійти.
Синочку, ти щось кажеш?..
Благаю, не суди.

07.01.2007р.

Краще б я його не бачив
Беспритульного хлоп`я,
Бо й сьогодні битий наче,
В тім повинен тільки я.

То хіба це Божа кара?
Як не Божа, то чия?
Дощова надходить хмара,
Не назвав хлоп`я ім`я.

-Хліба дайте, добрі люди, -
Й по-дорослому - бо вмру...
Люди, суди-пересуди,
Мов у пеклі ще горю.

І подумалось про сина,
В тім повинен тільки я.
Безпритульна Україна,
Нене, матінко моя.

Я пішки б йшов до Трускавця,
До Калуша, до Львова -
Блаженних снів ноїх місця,
Де пані і панове.
Почув я з неба від лелек,
Що там куточок раю.
Гадаю я, серед смерек
Є та, яку чекаю.

Багато чув я про Арбат,
Хай будуть і Арбати.
Від Хортиці і до Карпат
Моїм пісням лунати
Дніпрові хвилі донесуть
Мою любов до тебе.
Я вірю.
Так тому і буть,
Бо нас єднає небо.

Ані хмаринки,
Хоч кричи.
А хочеш вий,
А хочеш бекай.
Яка жага?..
На серці спека,
Життя-
То згарочок свічі.

Як одгорить,
то й одболить.
І прийде ніч,
І прийде тиша.
Мене ніхто
Не заколише,
Хіба що
Дощова блакить.

Добра чекаю
Від добра.
Чого ж
Любов моя самотня?..
І на дущі моїй
Спекотно -
Пошерхли губи
У Дніпра.

Не вірю я, що ти
Отут знайшов свій спокій.
Не вірю, що тобі
Вже байдуже за нас,
Бо й досі вечори
Приходять кароокі
І ранішні зірки
Розбуджують наш час.

До тебе я прийшов,
Як-то до свого батька,
Бо знаю наперед:
В нас є про що казать.
Я подихи Дніпра
Приніс тобі на згадку,
І Хортиці любов
Я мушу передать.

В нас буде все гаразд,
Бо ми з тобою разом.
Ми волю здобули,
Хліб зріє на ланах.
Що важко - не біда
Все краще буде з часом,
В це вірю, цим живу,
Як пом"ять у віках.

Багато чув байок
Про тебе і про всяке.
Та я і не шукав
Тебе серед святих.
Хай брешуть вороги,
А гавкають - собаки
Вклоняюся тобі.
Раніш, пробач, не міг.

Звичайно можно пригадать
Оті часи бентежні й кволі,
Коли не зошит, а "тетрадь",
Щоразу відкривав у школі.

І не перерву я чекав -
Була до серця "перемена".
Сьогодні матінку згадав,
А прокричав у небо:
НЕНЕ!..

Пелюсткові дощі-
Біль моєї дущі,
Не стиха у вечірнім садочку.
Може щось і не так,
Птах в неволі жебрак,
Не складай свої крила, синочку.

У весни ясени,
Кольоровії сни.
Звідки ж думи оці чорнобілі?
Синку мій, сполох мрій
Із дощами надій,
І з очима дніпрової хвилі.

Хай приходять громи,
Не розтанемось ми,
Як би хтось не хотів і не хоче.
Хтось дарує псалми,
Світом сяє з пітьми,
Наша пісня нам вічність пророче.

Пелюсткові дощі...

Похилили голівки
Соняшники в полі,
В"януть сонячні луки
У моєї долі.

На рядки тече блакить,
Не чекаю милість,
Доля-доленько болить,
Знаю, що втомилась.

Вереснева далечинь
Стугонить дощами.
Доля-доленько спочинь
Під мінорні гами.

Вийшло, доле, все нетак,
Як того чекали,
Від людей, як від собак,
Іноді тікали.

Похилили голівки
Сояшники в полі...

Ти будеш ще молитися на мене,
Коли застогне в спогадах душа,
Коли відчуєш, що любов шалена,
Як ця весна, що в пам"ять вируша.

Як цяя ніч, що загасила вечір,
Та все ж любов не взмозі загасить
Вже й квітень обніма тебе за плечі,
І я у слід кажу вам: хай щастить.

Нехай щастить тобі й хто буде поруч,
Сьогодні, завтра, після і...колись.
Як тільки жовтень сполохне, як порох,
Мене небуде, люба, схоминись.

Не мені Вам казать про кохання.
Знаю Ви теж кохали не раз.
Хтось придумав на відьм полювання,
Тільки відьми безгрішні якраз.

Може в чомусь і я помиляюсь,
Де кохання, там жди помилок.
Знов і знов я до вас повертаюсь
До узбіч перехрестя думок.

Марна віра у те, що не сталось,
Як від спеки чекати дощу,
Може я і в останнє покаюсь,
А сьогодні кохай до схочу.

Не лякає довічне страждання,
не лікується біль від образ...
Хтось придумав на відьм полювання,
Тільки відьми безгрішні якраз.

Коли було це?..
На весні.
Аж он кипить
Блакитне жито.
Та все ще чуються мені -
Молитви бабиного літа.

З отих червоних кольорів
Складає ніч рядки для тебе.
І стогнуть крони від плодів,
Тримаючи іще і небо.

Коли було це?..
Не питай.
З тобою в пам`яті щомиті.
Неначе в серці водограй -
Молитви Бабиного літа.

Я не той
І ти не та.
Йдуть дощі якісь химерні.
У мовчанні стогнуть верби
На рядках твого листа.

Не здійснилось,
Не збулось,
Ми шукали взимку літа,
Та не квітне
Снігом жито,
Снігом серце зайнялось.

Моя любов комусь на згадку,
Тобі дароване життя
Ще не оспіванного ранку
В прозорім небі майбуття.

Моя любов ніщо без тебе.
Без тебе навіть я ніщо.
Ти не шукай мене у небі,
Отам, де небо ллється степом,
Отам шукай,
Туди... пішов.

Не вбивай пісню,синку,
Що моє, то твоє.
Доля б`є за помилки,
Ой, як боляче б`є.
Я тебе обігрію,
Від нудьги затулю,
не вбивай,синку мрію -
Біль не знає жалю.
Прийде час і піду я
У нічну заметіль,
А зима відлютує
І вгамується біль.
Ми багато що губим
І життя на льоту.
Не дивуйся мій любий,
Що раптово піду

Ти є?
Була?
Чи я тебе придумав?
Чи помилково
Ти потрапила у ніч
З того вірша,
Що вереснем надуло?
Була?
Чи є?...
Хіба у тому річ.
Як вересень,
То ти,
Звичайно будеш
І будуть золото
Розхлюпувать дощі.
І ти мене
В тім золоті загубиш,
Відмовившись
Від золота душі.

Любов не мед, скоріш отрута,
Мій час навколо і в мені,
Тебе нема і палить смута
На безголосому вогні.
Вже не лякає сива осінь
І хуртовинами зима,
По Хортиці ступаю босий,
А десь у хащах
Біль дріма.
І хай дріма,
Хай спить довіку,
Обійдемо його - хай спить.
І серцю не потрібні ліки,
Коли жага тебе любить.
Хоч і на дворі листопадить,
І з позавчора ще дощить,
Але ніщо нам не завадить
В осіннім полум'ї любить.
З тобою всі скоріш малеча,
А я закоханий юнак...
Яке це щастя - ми і вечір,
І ти у голос:
Завжди б так.

Усе приходить із запізненням,
А може так повинно буть?
Як небеса нас тільки визнають,
Тоді аж визначає люд.

Питання є?..
Питань немає.
Казки доросли й малюкам.
Бач, ранок очі відкриває,
Я ж посміхаюсь небесам.

Усе приходить із запізненням,
Нажаль...

Я чув, що у п`ятницю,
тобто сьогодні,
усім на розвагу
розп`яли Христа.
Ми стали відтоді
до болю самотні,
і вже не дивує
людська сліпота.
Людська німота
до того ж само болю,
байдужість віків
у повітрі віта.
Тому не берусь
звинувачувать долю...
Колись на розвагу
розп`яли Христа.
Про вічне минуле
лунає по світу:
померти й воскреснуть -
загальна мета.
Живе для живих
у новому завіті...
Колись на розвагу
розп`яли Христа.
Слова від любові
я п`ю, наче брагу.
Хтось любить, хтось судить,
хтось Богом кляне.
здається мені,
що усім на розвагу
в терновім вінку
розпинають мене.

А у Львові панують дощі,
Трохи сумно, пробачте, панове,
Але й сум цей мені до душі,
Так бува, як від щирого слова,

Як від серця, краплини - слова,
Чи від подиху пісні - відрада.
Чуєш - дощ за віконцем співа?
-Та чомусь і співає і пада...

5.07.2010