В мелізмах душі мелодика вечора,
складу експромтом щось про осінній дощ,
як тане пам'ять свічки звечора,
так всюди вражає голизна міських площ.
В мелізмах душі мелодика вечора,
візьму на абордаж осінній дощ,
як мереживом думок сизіє правда вечора,
так всюди вражають мелізми міських площ.
А ми з тобою двоє бранців листопадового дня

У моїй відповіді "не хочу" вміщено багато переосмислених дощів і запахів
понад небо люблю тільки небо
і ніхто, чуєш, ніхто не посягне на мою свободу
навіть коли дерево шелесне адаптованим не до життя віршем
адаптованим не до
недорозуміла я цієї позафракційності серця
недослухалась я цієї позаблоковості розуму
у заблокованих умовах стосунків
у моїй відповіді " не хочу" вміщено багато переосмислених дощів і запахів
не до
недо
не до цього дня
ниє як

О скільки парасоль в цей дощ не будуть спати,
кружлятимуть у вальсі закоханих кав'ярень,
коханню не потрібні диспути,дебати,
коханню не потрібно додаткових схвалень.
О скільки парасоль заглибились в цей дощ,
а скільки вже дощів заглибились в цю осінь,
поглянути б у біль зарюмсаних тих площ,
де вже закохана душа розміром у просинь.
А просто так любити парасольно-щемно,
любитися у вітрі як в найкращих спазмах,
закоханим серцям болітиме поемно,
мелодія дощу в його найкращих фразах.

На втому ляжуть ноти вітру
на серце ляже сніг землі
я попечалюсь, потім зникну
зі мною зникнуть сльози ці.
На втому весь оркестр світу
працює, аж кровавить сніг
хворобі біль позичить свиту
знайшла ж та втома свій нічліг.

На снігу коралі крові
на снігу коралі сліз
божевільний лакмус долі
ескобарії біль на біс.
А проте все випадкове
все тимчасове, тимчасове все
ескобарії святкове
божевілля випадкове
коралами на сніг впаде.
Сповитий у снігу весь біль
клекоче сутінками ночі
він просто так
забутий хміль
у темряву не крикнуть очі.

А я дихаю одним повітрям з тобою
а я знаю, що робити
коли кричиш - не докричишся
молитися за наше кохання
свідомість втомлена
знервована думка
у вишнях згубилася
наша несолодкість
гіркомедової історії кохання

Я стану невчасно дорослою
прожитою
непізнаною до пізнаності
І екслібрис серця сховаю далеко
мені млосно від того, що я у кашпо неба складаю сльози
зовсім невчасна
зовсім зовсім невчасна
мені так хочеться змалювати ніч у світлих кольорах
дім затісний для щастя
бо дощ затягнувся вкотре.

Я почеплю прикрас на щастя
щоб показовіше сміявся біль
як та сукеночка клітчаста
все тисне тиша звідусіль
Я розпишу весь сум свій нотний
акорди підуть в мандрівці
і болю мій останній злотий
не зрушать втоми ходунці.

Я ладанку одягну на стосунки
так, щоб теплішою здавалась зима
плаче серце в старих обладунках
бо вже знає, стосунків нема.
Я ладанку одягну вище світла
вище правди, вище зими
не гоже так, щоб зима ця прогіркла
стала розлучницею, крила візьми
ми врятуємо руїни стосунків
плач ночі

А вже пізно щось змінювати
а вже так, як ніколи до цього
холодний віск свічі на пальцях божевілля
і мрії розбиваються об скали
об скали розбиваються мрії
І рубці на серці
паралізована ніч
скали не дихають щастям

А я люблю
дуже боляче люблю
трагічно люблю
І терпнуть клято пучечки дивних літер
та вулицею нашою вже не ходжу
і молодість думок розносить вітер.
Не вип'є небо з філіжанки днів
ні крапельки самотності святої
кохання,роздоріжжя,полюс,гнів
короткочасні зустрічі з пучечків долі
А я люблю
дуже боляче люблю
трагічно люблю
вокзал націлює серця на сльози
кохання,роздоріжжя,все зроблю
для тебе
і для вітру
вечір прози

Беру в руки мобільний
І чекаю-чекаю
І ніхто не дзвонить
Ніхто,ніхто.
Зовсім.
Абсолютно.
Ніц.
Я думала, всі зайняті
Але ж ніхто,ніхто.
Ніхто, ніхто.
Ніхто, ніхто.
Просто я - абонент поза зоною любові.

Не освіжу спогади зів'ялої квітки
надто зів'яла
не розмалюю спогади кольорами веселки
надто чорно-білі
І не ставити б запитань
яких і ставити не можна ніколи
Не відшукаю тебе у тороках болю
не ревнуй мене до світу
бо я знепритомнію
просто кохай
нестримно-нестримно кохай
кохай так, щоб вітру було мало
щоб лоскітно у свідомості
кохай
ти не можеш небом міряти тривогу
та поезія вишиє твій образ
я засну потроху
ти наснишся
як і не бувало
надто зимно серцю стало

Болять мозолі у неба натрудженого,
кровоточать дні щоразу сильніше,
як жити, коли й щастя засуджене,
засуджене щастя кровоточить ще гірше.
Болять мозолі у софітів величних,
а я не вмирала в аркані непрошенім,
в саквояжі залишились засуджені вірші
і біль зі сльозами на серці спустошенім.