Натхнення рвало душу на шматки,
я малювала нас, усюди були ми…
Я плакала, зривала темряву ночей,
і стільки сліз лилось із моїх очей…
Моїй душі потрібен новий притулок,
а ти візьми собі оцей малюнок
Хай буде він для тебе згадкою,
чи хоч у книжечці закладкою…

Ні радості, ні смутку, ні печалі…
Залишки спогадів я позбираю,
Радію я ними, немов дітьми…
Це було про нас, це були ми…
Тепер лиш спогади, дощем омиті,
як акварелі, чисті та розмиті…
Десь би ці спогади розгубити…
Бо як же з ними дальше жити?

***
Наші дні дощові…
Наші ночі зоряні
посвячую тобі
вірші, болем розорані!

***
По шибках стікають каплі дощу…
як тоді, як завжди, коли ти поряд…
зупини цю воду – тебе молю…
бо моє серце розірветься від горя!

***
Я вже знаю як проходить кохання…
воно зникає спочатку з віршів…
воно не відчуває радості від світання…
і ти вже не приходиш до моїх снів…

***
Ти мій лютий ворог, ні, уже не друг.
Ти - моя хвороба, мій страшний недуг,
Мені шалене серце треба лікувати…
щоб, пройшовши поруч, тебе не впізнати…

***
Як добре було - я була до тебе байдужа…
я називала тебе: «мій милий друже»
я ніколи не тримала тебе за руку…
і моє серце не знало цих каторжних мук…

Диво! Я жива! Жива, хоч і без тебе.
Стрічаю безсонні світанки у небі,
Проводжаю ночі сумні у вікні,
і наче легше стає часом мені.
Я думала, життя після тебе немає,
а воно водою крізь пальці стікає.
Приносить свої радості, турботи,
і моє серце має стільки роботи:
тебе забути, рани заживити,
і вчитись життя без тебе прожити!

Я знаю – все в житті мине,
а ти, все ж, мене не кохаєш…
Але навіщо ти мучиш мене,
Якщо «не знаєш», сам не знаєш?
Дні проходять, залишають спогад.
І я пройду, немов перший сніг.
Слів нема, який гіркий цей здогад:
ти не кинеш під ноги мені весь світ!
А я цього не хочу, і не проситиму.
Кохання – остання хвороба дітей.
Я подорослішала і дальше житиму
по законах дорослих людей!
А закони ті прості, мов арифметика,
відсутні в них мораль і етика:
«Все минає, життя – цинічне,
то навіщо нам любити вічно?»

Душа молиться: "Аve Maria"
в серці зривається минулий біль
Прости, я щиріше молитись не вмію,
прости за лицемірний вчинок мій!

В серці зривається минулий біль,
уривки і дні, яких не повернути…
надіюсь доля вже згасила смуток Твій….
пройшли роки, не може цього бути!

Прости, я щиріше молитись не вмію!
У каятті я стільки сліз вже пролила!
А як згадаю – серце німіє,
причинила Тобі стільки зла!

Прости за лицемірний вчинок мій!
Бо мені не під силу себе простити,
Стаю на коліна у тиші німій,
щоб уже вкотре Тебе перепросити.

Літо пройшло…сумую,
наче не земля, а я хочу помирати…
Дні, як смертник відрахую…
з листям душі хочеться зів’яти…
Не рятуй мене, не вартуй мене…
Це лише тінь, мене вже немає…
в пожовклому саду тінь промайне…
я не знаю, що душа там шукає…
Може сліди втраченого кохання…
а може які ліки для серця!
Чекаючи осіннього світання,
прошу на цю примару не сердься…

Натхнення рвало душу на шматки,
я малювала нас, усюди були ми…
Я плакала, зривала темряву ночей,
і стільки сліз лилось із моїх очей…
Моїй душі потрібен новий притулок,
а ти візьми собі оцей малюнок.
Хай буде він для тебе згадкою,
чи хоч у книжечці закладкою…

Час тікає крізь пальці,
снігом замітає серце.
Беззмінний, безслідний процес.
Вчинити б якийсь ексцес…
Щоб зупинилось серце…тобто час...
Це все не стосується Вас,
це не стосується нікого,
це мій обраний шлях,
і що Вам до того?

Я не знаю, який сьогодні день…
Я не знаю ні годин, ні часу…
Серце співає похоронних пісень,
я не вберегла його завчасно.
А на вустах ще не згасає
останній поцілунок, пекучі сліди.
Я, навіть, болю вже не відчуваю…
лиш холод в серці там, де був ти!
Так, напевне, людина помирає,
душа майструвала собі труну.
Час спливає, а я відчуваю,
що сьогодні я вже не живу…