Синюшний відтінок пробудження,
густий ранок вливається в вікна.
І, здається, знову-народжена!
Хоча, ми вже до цього так звикли…
Сонні образи, тінню під стіни –
не одна я щойно прокинулась.
Розпиватимуть снів аспірини –
тлумачать що кому снилось.
Так незграбно і смішно навколо,
так красиво і тепло у небі…
Іще один день "по колу",
іще один день у тебе…

17.08.10

Жовтень жовтим
падає до ніг
Ковдру стелить,
каже: скоро сніг.
Крок за кроком
він прийде сюди
Осінь знову
розкида сліди.
Краплі кров'ю
падають з небес,
Із асфальтів
вимивають стрес.
Осінь, люба,
ти скоріш іди
Нам тут жарко,
зачекались ми.

15.08.2010

Квапливі дні. Усе кудись біжиш..
Спіткнувшись, падаєш, встаєш і знову…
Усе вперед, на місті не стоїш,
і в той же час, так й не досяг нічого.
Біжиш, біжиш… і вже немає сил,
дратуєшся на все, на всіх, даремно.
В той час, як пір'я з твоїх крил
облазить впевнено, невпинно, повсякденно.
Ми аж занадто звикли до невдач,
хворіти кожної зими на ностальгію,
латати серце, із надією, що час
все вилікує, зітре, змиє…
Ми аж занадто звикли так як всі,
за течією завжди було легше,
і лиш сміливцям проти течії,
вдавалось вирватись, і кожний раз
як вперше.
Облазить пір'я, маска тісно жме,
і вже забули почуття польоту…
У цьому світі залишається одне
за течією ти, або ти проти.

2010

Вилити думки словами,
вилити, спочити…
Серце твоє на папері
не всім зрозуміти
А душа ніяк не змовчить,
все кричить, волає
і рівненько на папері
себе викладає.
Та даремно… чи почують?
і чи те потрібно?..
Минають дні, минають ночі,
та мені все рівно…
Вже не та я. Я вже інша -
попелом минуле…
Не згоріти б в вогні часу…
Не згоріти б в сує…

2006

Сходить сонце над ярами,
заглядає в вікна,
Горить жовтими хрестами
лагідно й привітно,
Та не має сиротина
навіть того щастя,
небо вкрили чорні хмари
що то за напастя…

"Дайте ж люди я відкрию
своє серце й душу,
так відкрию, як умію,
говорити мушу…
Бо вкривають серце рани,
від вас же, о люди!
Зупиніться, схаменіться,
не йдіть ви нікуди"

Та не чують того люди,
гине сиротина
Заклопотані всі всюди,
шкода і хвилини.
Бо ж робота. Так, робота…
прийти, посидіти.
Потім дома телевізор, газета,
та й... діти

Ні не бачать, ні не чують,
заклало, осліпли
Своїх клопотів достатньо,
чужі куди діти?..
Але ж чи чужі-то,
клопоти сирітські,
чи не наше то майбутнє –
діти українські?..

Й чи не бачать того, власне,
наші, рідні діти?
Які вчаться у дорослих,
як потрібно жити...
Не дивуйтеся ж якщо,
й вас вони покинуть,
гинути сиротиною…
листям жовтим тліти…

Сходить сонце над ярами,
загляда в домівки,
та нема у сиротини
дому, небо тільки...

2006

Тікати геть.
кудись подалі звідси...
Лякати смерть,
своїм шаленим "к бісу!"
Сміятись просто
без причин і без пояснень,
А слати жорстко,
щоб було конкретно й ясно.
Йти впевненно,
зламавши стіни й втому.
Живем лиш раз -
хай не жалкуєм в тому.

09.05.2010

О сутінкові, німі розмови…
все так, як вчора, все так, як "знову"
холодний чай і порожні стіни,
нема нічого, немає зміни.
малює тиша в кутках самотність,
кричить безодня, про безтурботність
судома зводить ангелам крила,
і плаче небо, втрачає силу…
і плачуть стіни, і плачуть сльози –
солоний чай у великих дозах
і навіть тінь хронічно-блідна,
занадто хвора, занадто вільна.
німі розмови, німі питання…
і непотрібні, злі сперечання –
така захоплююча розмова…
із віртуальним, любий, тобою.

2010