Я йду по дорозі, повз мене – машини
Такі кольорові, однаково сірі днини.
Ось смуга подвійна. Я вийду на неї
Нехай хоч сигналять. Тут темно в тунелі.
І знов тротуаром. По траурній плитці наліво
А може направо. Мені все одно. Сиво.
Тепло й мерзенно на шлях мій спускається ніч…
Зі смутком у серці - крок у крок, пліч о пліч.
Ліхтар на шляху – хоч трохи тепла душі.
Кліпнувши двічі – погас. Хоч верещи!
Можливо почують і визирнуть з кволих вікон,
Попросять тихіше, і далі поринуть у сон.
Картаті програми. Забутий двійковий код.
Піду повз вітрину. Потертий світлодіод
Ввімкнули в розетку – і світиться він, що живий.
Мережу розірвано – і вже не потрібен такий.
Так просто. Пролітають повз мене машини,
А я проходжу обабіч, рахую забуті хвилини.

Ты прости, если сможешь, любимый
Тихий вздох мой о том, что смолчала.
Эхо вспомнит – люблю… - да, гонимый
Этой тайной, с конца до начала,
Вечер стонет и крыльями машет,
Пробуждая шторма и дожди.
Я смолчала. Пусть эхо расскажет
Просто сядь тут со мной, подожди.

Ти полюбляєш чай із м’яти,
Спокійний ненормальний, фрик.
А я вже ладна поховати
В твоїх очах свій тихий крик.
Чи знаєш, скільки раз молила
Аби пішов за мною? Вщент
Твоя душа мою розбила
З трьох сотень залишивши цент.
Отруту обираєш знову
Тобі це зовсім до снаги:
Візьми, ось, палицю кленову,
Чи просто так давай, з ноги!
Жбурляй у серце камінь гострий,
Ти не пошкодиш цим його
Бо кремінь – камінь зовсім простий,
А серця не шкода мого.
Я не закохана, будь певен,
Занадто вільна щоб іти
На поводу в густий той терен
Що примічаєш собі ти.
Ти полюбляєш чай із м’яти
І знаєш: все в твоїх руках,
І аркуш цей, в руці зім’ятий
І мої сльози на щоках

Життя пусте -
Стебло амброзії всередині.
Сьогодні хтось засне,
І не прокинеться. У зелені
Лісів, захована та сила,
Що споглядає метушливість душ,
І насміхається. Мов злива
Що сходить. Навіть якщо дуж
Порив іти, боротись, рити
Канали людських почуттів,
А потім кров"ю все залити
І брудом непотрібних слів...
Як дурно все,
Лише інстинктом зведені.
Життя пусте -
стебло амброзії всередині.