Надірвалась печаль.
Зимно в протягах душ.
Голоси, голоси, голоси історії...
По столиці Русі через дощ бреду
До планети, на мене хворої.

Чорний плащ затремтить
В золотій імлі
І волосся з-під граду вислизне.
Для смішної сльози
Не знаходиться слів,
Щоби їх до журналу вислати.

Відкипіло усе.
Вечоріє плоть.
І моргає святенність вкрадено.
Кисла зморшка голубить
Прозоре терпке чоло
Недівочою зрадою.

Вітер ломить стебло,
По якому тече
Не то сіль, не то кров прапрадіда.

Україна настала.
Немає черг.
Душу тішить і розум радує.

Перерізано горло
Імперських кур,
Паперових ручних натхненників.
Перекур оголошуйте, перекур,
Доки вічність ріжеться венами!

А мені так незатишно... так мені,
Як зі мною, напевно, ближньому.
Утоплюсь чи повішуся на струні,
Усміхнувшись Всевишньому.

Землю гризти навчусь.
Вивчу мову трав.
Доларові дерева вирощу.
На весь Космос мовчатиму: «Ты не прав!»
І — не вернуся з вирію...

Така вода – як світло древніх вулиць.
Вітри у церкві...
Аж скриплять свічки.
Ми досягли свободи і забули
На шкірах верб, на венах у ріки.

Із неба кров – немов луна сльозини.
З очей дими засніжені – і край.
Коли прожив життя до половини,
Душевне тіло, на душі – кора.

Хвороба зір і зоряна хвороба
Лікуються косою на косі,
Яка сяйне – й таке тобі поробить,
Що не врятує й прірва голосінь.

А вже тоді кому мені напитися?..
Безльодні люде.
Нас ніхто не чув.
А батьківщина щира і немита
Міняє хрест крилатий на свічу.

А в світі те правдешнє,
Що гониме.
Красивих мавок – хоч сиди і плач...
Лише одна з найближчими очима
Взяла за серце, в долю повела.

Така уся, як світу світле свято,
Що втратив я раніше, ніж знайшов...
А древній сум,
Із Древа розпочатий,
Пішов, як струм,
Кудись навік пішов...

Поети не вірять людству.
Людство поетам не вірить.
Життя наївне і люте.
Читатиму вірші травам і звірам.

Люди мов краплі дощу на асфальті...
Баба цілується з дідом.
Ох, предки мої,
Вкриті слізьми і живим базальтом,
Від вас і до вас через пісню їду.

Самотня бджола я.
Гірка й самотня
В морі вогнів нетутешніх.
Крізь мене воює
Заклята велика сотня
В киплячій крові черешні.

Поле гуде і шепоче жито.
Страшно, що я не боюся смерті.
Часто мені не хочеться жити.
Дуже мені відверто.

Дико.
Щасливо.
Вірші пишу, наче ловлю
Сиві осінні яблука.
Хто ми і звідки?
Падає зірка у хвойний шум,
Де безпросвітно я блукав.

Сльози твої на моїй щоці
Вип'ю.
Піду до Дніпра на похмілля.
Болем стає печаль у твоїй руці.
Вітром стає непутяще зілля.

Зайву горілку я пив
І черпнув сповна зайвого лиха,
Шукавши багаття предків.
Тяжко мені.
Лікує рідна стара сторона
Даллю і білим медом.

Все програється у карти.
Земле, прощай!
Море вогнів наді мною.
Я сам свій ворог.
Генам своїм зоставляю
Пекельний рай.
Сам же іду до того,
Хто у мені говорить.

Добре хоч, що є за ким скучати
В цім осіннім зрушенні льодів.
Темноокі вина непочаті
Я би з чортом випити хотів
На колінах перед калинами
За банальний гріх до батьківщин
І за тих, що вже ідуть над нами,
Ще й самі не знаючи за чим.

Все одно ж човни на дні сльозини.
Все одно ж і церква – золота.
Все одно пекельний рай людини
Не замінить музика свята.

А оця безсмертна ніжність тіла,
Що цвіте, мов яблуня, – мине.
І настане тайна біла-біла,
І засипле до грудей мене.

Десь любов, горілка та ікони,
Десь вина, десь дикість, мед і біль.
А хмаринні вітрогриві коні
У очах вологих носять сіль.

Щось в мені іще не хоче раю.
Щось в мені гірке сидить, як цвіт.
Добре хоч, що я його не знаю
Вже багато міліонів літ.

Для первісних людей кожна палка була чарівною.
Для первісних людей кожна іскра була, мов зоря.
І первісний мужик мав дітей зі своєю сестрою,
Що купалась в солодких, забутих тепер морях.

У первісних людей було дуже смішне майбутнє.
Місяць, Сонце – мов іграшки: милі й близькі були.
ЗлИлись тоді на ікла, а ридали на кутні.
І – ніхто не приручений:
Ні воли, ні хохли.

Тільки птиці вже знали: планета – велика клітка.
Хочеш волі, то крила розхрещуй – і... вниз лети.
А куди – чи сюди, чи туди, прилетіли звідки,
А вже потім із себе виходили, мов із води?

І була тоді папороть кров’ю висока і дужа,
У комп’ютері черепа простір вбивала, мов час.
Тож як цвіт опадав – починалась гаряча стужа.
Але що то за щастя у клітці було без нас?..