Бризки Чорного моря,
Шелест пінистих хвиль,
Усміхаються зорі
До багряних вітрил,
На старому причалі
Не забувши пароль,
Сотню літ виглядала
Свого принца Ассоль,
І ширяли у небі
Сніжно білії птиці,
І втомились за обрій
Вдивлятись зіниці…
А майбутнє вкрива
Хвиль морських таїна,
І сміється юрба:
„Божевільна вона!”
Ранять серце слова,
Та душа твоя - криця,
Ти не вір тим хто каже:
„Любов - то дурниця!”

Щастя знайде лиш той,
Хто чекати зуміє,
І не зрадить своєї
Шаленої мрії!

Барвами сонця,
блиском веселки
квітне левада.
Світом крокує,
землю чарує,
радість дарує,
Лада.

Кожна пташина,
квітка й билина
жде її радо.
Струнами серця
світ засміється,
луною озветься
Правда.

Квітчані коси
спів стоголосий
лине лугами.
Гей, Весно-красна,
панночко ясна,
будь завжди поруч
з нами!

Дай же нам волі,
доброї долі,
юна богине Ладо,
вірно любити,
з правдою жити,
сонце хвалити,
завжди!

Досить спалаху зірки
Щоб люди надію мали,
Досить підкинути в полум’я гілку
Щоб світло його не згасало.
Досить жарини пекучої
Щоб розтопити кригу,
Досить життя єдиного
Щоб написати книгу.
Сонця одного досить
Землю усю освітити,
Досить єдиної смерті,
Щоб інші прагнули жити,
Досить єдиної краплі,
Щоб з ліків стала отрута,
Досить ривка шаленого,
Щоб розірвати пута.

Дивна і незбагненна
Вічності першооснова,
Здатна творити Всесвіт
Силою слова..

Ти меч гострила цілу ніч,
У мареві громових свіч
Готові лука і тятива,
Твоя душа – ріка жива

Світанок запалив росу,
Вдягнеш шолом, змахнеш сльозу,
Твій стан – немов гнучка лоза,
тріпоче на вітрах коса.

Войовниці почесний сан,
Ти - діва з племені полян
Люблю тебе, та не збагну,
Чому кохаєш ти війну?

Коли земля дрижить від ката
До бою стане моя Лада
Перемогти або не жити,
І гнів її не зупинити.

Кривавий слід, борня, січа,
Свобода на вістрі меча,
Хай згине враз журба-одчай,
Не бійсь, не плач, і не прощай...

Якщо загинеш, мила, знай,
Піду з тобою в диво-край
Де полк священної війни,
Перуна доньки і сини...

Не плюй на землю, - бо вона свята,
Не зраджуй друга – бо то гріх великий,
Найбільше лихо - серця пустота,
Найбільша втрата – час мільйоноликий,
Не дай чорноті в думці жити
Щоб совість чистою була,
Не бійсь могутнього владики
І не схиляй пред ним чола
Гнушайся княжими дарами -
В багно коштовності й метал,
Відвага, воля, честь і слава
Ось твій найкращий капітал
Не вір очам, що сяють сонцем,
Не вір оманливій красі
Довірся Богу, а в людей
нічого не проси.
І не журися за минулим,
на майбуття не ворожи,
Не сумнівайся – то лиш хвилі
На дзеркалі ріки-душі...

Ген за рікою дикі білі коні
Промчали збивши крапельки роси,
Зоря цивілізації засяла
Земля не знала борони і рала,
Трава не знала гострої коси.
Немає кріпака, немає пана,
І братовбивство ще не почалось
З двох козаків по три гетьмани
На сором нам іще не розвелось,
Нема Мефодія й Кирила,
Нема війни ради Христа,
І мудрість всю найстарші з роду
Передавали з вуст в уста.
Ще не написано закону –
окрім того, що у душі,
Іще асфальтом не залили
Зелені спориші
Іще не винайшли рушниці -
Життя то диво, не сміття,
Гуляють дикі звірі й птиці -
Годує їх з руки дитя.

Минають дні, хвилини, миті,
І літо змінює зима,
Ідуть страшні кровопролиття
У світ, де нас іще нема...

Зове до бою Мати Слава
Дзвенять мечі,
Мій час настав
Я возвеличу Русь-державу
Я – Святослав!

Не жирувати у хоромах,
Я дух гартую у січі,
Тремтять від ворога сіроми
Що зніжили мечі.

Вже ріг сурмить,
Зве до походу
У добрий час і добра путь
Загинути не підкорившись
Бо мертві сорому не ймуть!

Благослови ж до бою, волхве,
Щоб міцно меч тримав в руці,
Ще нас не навчено терпіти
Коли ударять по щоці.

Я сонця й неба голос чую
У тихім шепоті трави
До перемоги шлях торую
Іду на ви!

Старі легенди пам'ять бережуть
Тисячолітня не померкла слава,
В час бездуховності та смут
Земля чека нового Святослава...