Від сьогодення й навіки
й в далекому посмертнім часі
ми до свободи й до мети
ітимемо в горінні праці

Ніхто, ніколи і ніде
ніякая залізна сила
не спинить нас, бо де ми є
там з нами віра і надія

На віки вічні, поки час
не спопелить останній атом
стоятиме фортеця ця
духом нескореним завзятим

Від сьогодення й навіки
й в далекому посмертнім часі
ми всі горим одним вогнем
у полум‘ї незгаснім праці

Хіба метрами мірять можна вірності шлях
а розлуки час мірять роками
то лиш розум безглуздий може міряти так
ну а нам інші виміри дані

Світ для мене лиш іскра минуща, лиш мить
мить, що зіркою з неба злітає
ти для мене – то вічність, то неба блакить
сонце те, що вгорі у безмежжі сіяє

Зірка та в одну мить в піднебессі згорить
не лишивши від себе і сліду печалі
ти ж лишишся, ти будеш в мені вічно жить
поки серце горіть в грудях не перестане

Я пишу тобі короткого листа
із далекої північної країни
я пишу тобі одній листа
бо ти є одна моя єдина

Я пишу тобі одній листа
і від болю вже затерпли руки
це моя розплата за життя
і за ночі довгої розлуки

Цей папір розмок від крапель сліз
розпливлось чорнило мов по морю
цей папір пожовкне з часом, щож
час зітре папір, але не долю

Час зїдає все, ось так безжально
і лишаєшся лиш ти одна
вірна, хоч і змучено-печальна
Україна, рідна матінка, земля

Летіли голуб із голубкою удвох
десь зовсім близько повз мою оселю
і щебетали щось так тихо на льоту
безмежно радісні, щасливі і веселі

Я бачив їх і радісно мені
так вільно, легко на душі ставало
та чорний день настав, вони
до мене більше вже не прилітали

А якось восени, коли вітри дубів
знесамовитіло гілля гойдали
на гілку голуб тихо сам-один присів
не щебетав і ми з ним вдвох мовчали

Хотів напевно він щось розказати
мені, шкода, ми слів не мали
така самотніх доля вже – мовчать
поки вітри гілля не поламали

Червоне сонце віщує мороз
сіда за обрій і лишає
лиш сутінки свої криваві
і недоплакані краплини сльоз
холодним полем стежка йде
вона востаннє ще зелена
трава принишкла й наче жде
коли пройдеш востаннє нею
сьогодні ти, а завтра вже
а завтра вранці в шлях далекий
хтось твою душу понесе
твою замерзлу душу… жде
притихли трави в чистім полі
й мороз на землю упаде
червоне сонце кудись йде
і ми йдемо за ним з душею
яку сюди ніхто вже не верне