О слово , слово – в чому твоя сила?
В чому твоя магічна таїна ?
Ти можеш кригу розтопити в серці,
А можеш спопелити все до дна.

Летиш, мов куля, до цілі шалена,
Ніхто не в силі замір відвернуть.
А можеш немічного підійняти з ложа,
Щоби перерваний продовжив путь.

Буваєш буревію поривом нестримним,
Або ж струмочком, що дзвенить в гаю.
То раптом зашумиш, мов теплий дощик,
Скропиш спраглим , жаданим “люблю”.

Ніби води ковток джерельної у спеку,
Спрагу душі вгамовуєш ураз.
Неправду виведеш на чисту воду,
Для тих, хто блудить манівцями – дороговказ.

Вселяєш людям віру і надію,
Міцний дух гартуєш, мов булат.
Ми немов народжуємось вдруге,
Сили наші множаться в стократ.

П’янким вином нуртуєш в жилах,
Ніжним дотиком торкаєшся лиця,
Сила твоя часом незбагненна,
Незвідана порою до кінця.

2010

Тиждень має рівно сім,
Сім днів тиждень має.
Кожен день своє ім’я,
Свою назву знає.

Перший день - початок тижня
Понеділком зветься.
Це тому, що від Неділі
Назва ця береться.

“По Неділі”, себто після,
Він до нас приходить,
Тому назву відповідну
Він собі знаходить.

Другий день, або “вторинний”,
Назву звідси має,
Тож завжди себе Вівторком
Чемно представляє.

Середа – це середина
Днів тижневих , друзі,
Тому має назву цю
Цей день по заслузі.

А Четвер – четвертий день.
Тут все зрозуміло,
І назвали так його
Впевнено і сміло.

П’ятниці – від числа п’ять
Назву таку дали.
То ж тут думали не довго,
Не довго гадали.

Шостий день , або субота,
Корінь “шабат” має.
Слово це дуже давне
Ось що означає.

Прийшло слово це до нас
Із іншої мови.
Означає вільний день,
Вихідний, панове.

Сьомий і останній день
Неділею зветься.
Назва цього дня така,
Ось звідки береться.

Неділя – “немає діла”,
Немає роботи.
То ж залиш все, відпочинь,
Покинь всі турботи.

Слово “тиждень” теж свою
Стару назву має.
Вказує, що “той же день”
Знову наступає.

І повториться цей день
Через сім днів знову.
То ж все ясно, як у день,
Як попало в мову.

2009

Сивий Дніпро несе глибокі води
У синю даль, за обрій, в далину.
З водами пливе пам'ять у минуле,
І повертається у рідну сторону.

Шумить Дніпро і грає хвиля пінна.
Реве і стогне, мовби сварить нас
За пам'ять літ, що в вічність промайнули,
Згубивши України славний час.

Вода стрімка несе у собі згадку
Часів булих, що вже пройшли давно,
І прадідів добірнеє насіння
Сховали й замулили мов те дно.

Та пам'ять кличе, стукає у груди,
Шукає скрізь відчинені серця,
Щоби своє минуле не забути,
Справу дідів довести до кінця

2007

Розкинулись Карпати в шатах смерекових,
Чарує зір нам величі краса.
А в вишині немов безкрає море
Пливуть над ними сині небеса.

З неба полилось золоте проміння,
Теплом пестить сонні полонини,
Пливе униз змійковими плаями,
Щоб заглянути в шибки у хатини.

Ранкова прохолода тікає між смереки,
Легенький вітерець розвіює туман.
Запах гір цілющий, чистий, ніжний,
Тебе полонить мов п’янкий дурман.

Бурхливі ріки пливуть поміж горами,
Несуть до моря подих гір Карпат.
А в бистрій течії, що в водах кришталевих
Глибинний дух землі й наземний аромат.

Ти стоїш на острові у морі,
Що зеленню засліплює твій зір,
І з висоти карпатської вершини
Милуєшся красою синіх гір.

2008

Чи знаєш ти про що дуби говорять,
Які в степу з давніх-давен стоять.
І тихими ночами й вечорами
Про щось своє неквапно гомонять.

Пливе бесіда розважна і статечна,
Гортає сторінки кілець життя,
Де в пам’яті спресовані століття,
Яким повік не буде вороття.

Вони є свідками часів славетних,
Що у скарбницю пам’яті лягли.
Очевидці днів, коли степи палали,
І орди на наш край ішли.

Дуби ті бачили дружини княжі,
І козаків на вороних конях,
Які громили на своїй землі чужинців,
І зупиняли їх кровавий шлях.

Доблесні князі і гетьмани козацькі,
В тіні дубів порою спочивали.
А вечорами понад степи й діброви
Тихі й журливі тут пісні лунали.

Не проходьмо мимо – на хвилю зупинімось.
Наберімось сили і духу давнини.
Злиймося із дубом і тілом, і душею.
Серцем своїм відчуймо, чиї ми є сини.

2007

Було слово сказане в свій час.
Слово те сказав Отець Небесний,
Вклавши його в німі наші уста.
І дав життя, вдихнувши дух тілесний.

Пішла людина стежкою життя.
Понесла в світ дар Божий – Слово.
А було це коріння чарівне,
З якого народилась наша мова.

Слова росли, як квіти навесні,
Барвисті, ніжні, запашні, цілющі.
І утворили той п’янкий букет,
Що з’єднує всі звуки невмирущі.

І потекла ріка, мовна ріка,
Жива, дзвінка, глибока, повноводна,
Що перевеслом з’єднує серця.
Довіку буде рідна і народна.

2006

Переплелись людські шляхи-дороги,
Посеред них десь там твоя біжить.
І ти по ній із юних літ мандруєш,
Щастить тобі в житті чи не щастить.

Твоя зоря у зодії сіяє,
І долі шлях освітлює земний,
Який тобі призначено Всевишнім:
Прямий, крутий чи часом вниз стрімкий.

То ж зважено ступай ти крок за кроком,
І не збивайся з вірного путі,
Не спокушайся на звабнІ принади,
Не йди чужим по власному житті.

Бо пройде час, що струменить рікою,
Оціниш шлях ти, що уже здолав.
І зрозумієш, що життя проходить,
А шлях ти не у той бік прокладав.

2007