За З. Фройдом, людина переходить три фази сприйняття світу: Іni – «воно», Еgo – Я і Superego – Над-Я. «Воно» - біологічні поривання, націлені на задоволення, нехтуючи норми культури. Будучи блокованим ними, «Воно» виявляється у снах, неконтрольованій фантазії.
«Над-Я» - засвоєні ще з дитячого віку моральні норми, культурні цінності, які стали регулятивними чинниками її свідомості (совість як громадський контролер в людині). Тут людина намагається показати свої здібності, тут проявляються її творчі стремління, шукання себе.
«Я» мовби затиснене між цими крайніми полюсами – біологічним і культурним. Його функція полягає в усуненні протиріччя, пошуку шляхів цивілізованого задоволення біологічних потреб. Якщо «Я» не справляється з даним завданням, настає психічний зрив.
Таким чином можна зробити висновок, що є три типи розвитку людей: примітивні особи, які прагнуть задовольнити найбрутальнішими способами свої тваринні потяги. Такі люди не прагнуть кар’єри, бо полюючи за задоволенням, вони забувають свою людську натуру. Часто в таких людей було дуже складне дитинство чи початок зрілого життя, яке «виховало» в них жорстокого звіра.
Люди типу «Я» прагнуть жити звичайним життям, будувати звичайну кар’єру, годувати сім’ю, максимум – стати керівниками найнижчого чи середнього рівня. Такі люди не хочуть вплутуватися в політику, бо вона їх ніколи не цікавила і не буде цікавити, адже вони бережуть тільки себе і свою родину. Ці люди не вирізняються своїми великими творчими здібностями чи стремліннями. Часто вони хочуть «готового життя» і живуть серед одноманітної «сірої маси». Таким чином вони обертаються лише навколо свого приватного життя.
Superego проявляється у тих людей, які прагнуть постійних змін, в людей, які живуть творчістю. Вони хороші та тактовні керівники, які тягнуться до ідеалу, вони є митцями, філософами, письменниками, скульпторами, архітекторами, людьми, які знають, чого хочуть у цьому житті, а хочуть вони дійсно дуже багато і наполегливо цього добиваються. Superego по своїй суті проявляється в максималізмі, ідеалізмі, постійній динаміці життя. Люди такого типу можуть не спати цілими добами аби досягти чогось, аби постійно творити. Вони люблять подорожувати, дізнаватись щось нове, змінювати якщо не цілий світ, то хоча б його частинку, своїх знайомих і близьких. Їх часто не розуміють, їм забороняють займатися пошуком себе, але вони продовжують це вперто робити.
Людей такого способу життя не надто легко знайти навіть зі свічкою серед білого дня. Ці люди є унікальними, розумними, з красивою і гармонійною душею. Вони цікаві співрозмовники, але звичайні люди їх не розумітимуть, тому особистостям з діагнозом «Над-Я» варто шукати розумних та інтелігентних співрозмовників, які їх зрозуміють та поважатимуть.
Отже, життя людей з останнім «діагнозом» є дуже цікавим, напруженим, захоплюючим, вони добиваються свого, але їх часто не розуміють, проте це не заважає багатьом далі творити, посуватися лиш вперед.

Сучасне життя людини зводиться тільки до постійного занурювання в "соціальне мереживо" (як писала ksenykrapka), а реальне життя, захоплення поезією, музикою, плетінням, провідування друзів і близьких зводиться до мінімуму. Часовий континіум зараз настільки викривлений і ми забуваємо, що втрачаємо сенс життя і часто прозріваємо тоді, коли втратили свою молодість (дехто і тоді не прозріває).

Поезія живе в нас, але ми постійно її глушимо в собі, не даючи пробратися назовні і не розуміємо, що саме в ній є багато відповідей на наші запитання, на сенс людського життя. Помаленьку світ стає цинічним, незрозумілим, хаотичним. Люди не довіряють один одному, адже через відсутність внутрішньої гармонії з світом, відсутність оптимізму та романтики, брехня процвітає всюди, а ще так недавно люди були такими безпосередніми, живими, чуттєвими...

Світ не може існувати без написання чи просто читання поезії. Він може загинути без неї, адже ключ до розгадки цього світу лежить в гіпертексті поезії. Поезія - це дійсно неповторність, ""безсмертний дотик до душі", до єства кожної людини і її варто любити, творити та берегти...

Андрій Яремко-Ярий

Новаторське мистецьке „Я” не завжди вихлюпувалось у „десятилітніх періодах письменницьких поколінь”, і, хоча письменники називають себе різними „десятниками”, літературні критики схильні вважати (і влучно зауважують), що були лише покоління 20-х, 60-х, 80-х. Літератори, які почали писати в дев’яностих та називають себе, відповідно, „дев’яностниками”, насправді ними не є, а отже, лишаються, по суті, поствісімдесятниками. Двохтисячники, зважаючи на сталий вплив мистців-вісімдесятників і поствісімдесятників, а також „застарілий” жанровий інструментарій, ще не „народились”. Тому про „Покоління 2000” говорити ще рано. Проте така тенденція є, адже в поезії з’являються нові „медійні жанри” (про них зазначено в додатку до №6(131) бюлетня „Смолоскип України” „Знак”), такі, як sms-поезія, що дечим нагадує давні невеликі японські вірші хоку, призначення яких подання інформації часто повчального змісту.
Одним із чинників, який сприяє розвиткові, популяризації молодіжної літератури, є „медійний принцип”, який полягає, за словами Богдана Горобчука, на „безпаперності”. Самвидавівських сайтів достатньо, аби подавати туди свої твори на розсуд потенційних відвідувачів електронних сторінок. Отже, письменники, які мають обмежені ресурси своєї самореалізації, потребують якнайбільше використовувати так званий “інтернетівський самвидав”. Наша література, перебуваючи в стані друкокризи, а в деяких куточках України руїни і соціяльного збайдужіння, не може нічого иншого запропонувати деб’ютанту (в плані друку книги), як вміщувати свої твори на різноманітних сайтах. Україна опинилася в нетиповій літературній ситуації: майже все друковане змагання (навіть у малих тиражах) зводиться до грошей, що органічно суперечить принципам книгодрукування Европи та решти цивілізованого світу. І тому, можливо, найбільш істотною рисою потенційного існування „покоління двохтисячників” як нового творчого покоління, яке Віра Балдинюк називає „молодняком”, буде „медіяреальність”, котру з часом використовуватиме більшість сучасної української молоді.
Окрім цього, потрібно пам’ятати, що наступний період, який визначатиметься ґенерацією „двохтисячників”, не будуть сприймати ані шістдесятники, ані вісімдесятники. Це відчутно й тепер, коли літературну поствісімдесятницьку молодь не сприймає ґенерація вісімдесятників, не говорячи вже про шістдесятників. У цьому й полягає „конфлікт поколінь”, який незабаром ще раз проявиться, можливо, з більшою силою, ніж це ми спостерігаємо зараз.
Думаю, що в майбутньому значним попитом користуватиметься sms-поезія, яка з часом почне витісняти традиційну римовану поезію, білий вірш і навіть верлібр. Останній заполонив Україну в середині 90-х років ХХ століття, то чому ж таке не може трапитися з sms-поезією, яка є, на мою думку, сумішшю короткого верлібру і білого вірша, що характерне для sms-повідомлення, записаного латиницею. Ця поезія є легшою для сприйняття у свідомості пересічної молоді, її швидко пишуть. Проте сподіваюсь, що розквіт sms-поезії не затьмарить розвиток инших видів поезії. Наприклад, верлібр зараз використовує близько 93% письменників, решта припадає на римовану поезію та білий вірш. Така ситуація є тривожним сигналом для нашої літератури, адже для її повноцінного розвитку потрібне вдосконалення всіх жанрів поезії та прози. Популяризація лише певного жанру може спричинити зникнення цілих пластів літературних текстів. Подібна ситуація, думаю, буде і тепер — винайдуться нові жанри, які пов’язуватимуться з комп’ютером, Інтернетом і мобільними телефонами, бо для молоді завжди притаманний творчий підхід. Відтак всі ці новаторства, зрештою, навіть традиційні класичні твори, будуть поширюватися частіше в Інтернеті, і рідше — у вигляді друкованої продукції. Якщо така тенденція в майбутньому закріпиться, то вітчизняне книговидавництво може потрапити в досить скрутне становище. Тому вкрай необхідним є прийняття нової політики у сфері українського книгодрукування.


Передруковано з студентської ґазети "Ярослов" філологічного факультету ЛНУ ім. І.Франка, Львів, вересень-жовтень 2006 року

Національним надбанням кожної держави є набуття не лише юридичної незалежності, але й здобуття чистої суверенності, які допомагають країні впевнено рухатися вперед. Якщо є перше, а немає суверенності, тоді держава починає «буксувати» і рано чи пізно втратить свою незалежність, яку є легко згубити, проте дуже важко здобути.
Суверенність, фактично, є подальшою основою, на яку опирається здобута та юридично зафіксована незалежність, є запорукою ефективного управління і економічного розвитку, адже вона (як фактична, так і духовна) передбачає самостійність в прийнятті рішень, на які не може вплинути інша держава (за винятком, якщо це дійсно є корисне для першої).
Поняття «суверенність» є майже тотожне з поняттям «самостійність», проте «самостійною» може бути людина, родина, сім’я, а «суверенність» семантично має значення «влади чи верховної влади, що має якості найвищого судді – чи то особи, чи групи осіб, – уповноваженого приймати рішення та розв’язувати суперечки в межах політичної ієрархії певною мірою остаточно. Змога приймати такі рішення передбачає незалежність від зовнішніх сил та вищу зверхність і панування над внутрішніми групами, фактичну самостійність держави».
Останнім часом спостерігаються негативні тенденції зі згортання паростків суверенного формування держави. На зміну національній ідеології прийшла ідеологія «совкового управління», яка знищує все українське, насаджує все чуже, впроваджує пострадянську диктатуру в державі, а головне – тягне до радянського минулого.
Ці тенденції є дуже небезпечними, вони загрожують прямою втратою юридичної незалежності, держави як інституції.
Гадаю, ці кроки, які робить теперішня влада, є свідомими, вони спрямовані на підривання української економіки, вони є тільки початком згортання демократії, нищення нашої історії та культури.
Якщо цього народ не буде намагатися зупинити (а це може статися досить пізно), то Україна повністю втратить свою суверенність та державність. Вона або сама стане диктаторською за своїм змістом, або буде придатком Росії та інших країн, які хочуть повернути втрачені ними українські землі.

04.09.2010 року Львів