Пригадаю - і світ мені світиться,
і бентежить душі тихе озеро.
Як же нам пощастило зустрітися
в цьому безмірі: Часу і Простору?

Впала зірка. Скотилася жеребом
у бажання моє незагадане...
Пахне спогад тюльпанами й березнем,
пахне осінь журбою і ладаном.

...Згасне подив, як сон під повіками,
вкриє світ пеленою бузковою.
Як могли загубитись навіки ми
в тісноті суєти містечкової?!

2009

Позаростали споришами
весною ходжені стежки.
Вже червень босими ногами
покоси топче навпрошки.

Пустує вітерець крилатий -
у квітів запахи краде.
Хмарин білесеньке латаття
цвіте в блакиті де-не-де.

Шумлять пророче і безкрайньо
увись задивлені поля.
І знов осанною осяяні
Сади, смарагдові здаля.

Сам Бог у сонячній крисані
трудом освячує плоди
на цій землі обітованій...
Блаженна Радосте, гряди!

2009

В надвечірній тиші січня
Зі зорею на чолі
З Вічності постала Вічність…
Не десь там, а на Землі
З лона Діви Пресвятої
Воплотився Божий Син.
З миті дивної отої
Бог – душею – землянин.
Знов, зодягнений в людину,
Стукатиме в кожний дім…
Осіняє й Україну
Люблячим хрестом своїм.
Знає бо ціну терпіння
І немарних сподівань:
Це ж укотре до Спасіння
Непочатий край страждань!
…Колисанкою – колядка,
Як молитва на вустах.
Бог милується Дитятком,
Що в Марії на руках.
В темноту посвітить – ніби
Звично крутиться Земля.
На гвіздку терновий німбик –
Хай поспить собі Маля.

2010

Ще крутиться Земля,
по небеса в гріхах,
мов у ядучих
випарах отрути.
І дивиться Творець
на нас,
на весь цей жах, -
замислюється:
"Бути чи не бути?"

Вже стільки того зла -
аж терези тріщать!
Аж хочеться на все
махнуть рукою.
І сенсу вже нема -
ковчеги будувать.
І жодного -
на всю планету! -
Ноя.

2009(2012)

Смерть переверне все. І виверне
Таємну суть, як на духу.
Хіба той виміряв невимірне,
Хто визначив душі вагу?

Хіба той розпізнав знецінене,
Хто склав безцінному „ціну”?
Життя. Переоцінка цінностей.
То на коні, то на кону.

То почуттів торгівля роздрібна,
То Слова сіль – на терезах...
Про що мовчить безодня зоряна?
Куди веде Чумацький Шлях?


2009

Від високих матерій –
до плотського.
Як у прірву.
Душа – у свічаді...
Щоб тонути в любові
Висоцького,
треба бути
Мариною Владі.
А не просто
чужою дружиною.
Кава. Чай.
Макарони по-флотськи.
Що ж...
мене нарекли не Мариною.
Та і Ви –
не Володя Висоцький.

2009

А полудень,
спекотою нестерпний,
ще маревом тремтить у вишині...
Ніяк
у цьому сонячному серпні
надовше не затриматись мені.

Лелеки вже кружляють
понад літом,
над сивою стернею за селом.
Ще трохи й одлетять –
хоч на край світу! –
услід за даленіючим теплом.

Та знов прийду
в замрію березневу
крізь крижану завію безнадій.
І наклекоче спеку полудневу
щасливий бусол
в рідному гнізді.

2009

Закипа спекотний день
в сонця кратері.
Час пливе крізь літо – вже й
«на екваторі».

Хто веслує, повен мрій.
Хто вагається.
Ще дивлюсь, як образ твій
віддаляється.

На межі важливих слів –
мить-прелюдія.
Рівновага почуттів –
лиш ілюзія.

І все ближчий до сльози
сум непрошений.
...Вже хитнула терези
шалька осені.

2009

Тече ріка. Як мовлять, протікає…
Та це ж вона світ за очі тече!
Немов сама од себе вже тікає,
але ніяк, нещасна, не втече.
Однак, ще не пропаща, не безсила,
ще повінню взиває до людей:
бо ж сміття, гнане вітром, – не вітрила,
і нечистоти, звісно, – не єлей.
Нове тисячоліття. Що поробиш...
Хода цивілізації – стрімка.
Все людство на порозі катастрофи.
Що там якась отруєна ріка?
Тече собі й тече між берегами,
несе, мов кару, мертву каламуть.
...Була колись так схожа з небесами
ріки прозора і глибока суть!
Їй досі сняться лебеді й русалки,
вінки купальські й хрещення обряд,
і риби сплеск, і вудочка рибалки...
Якби ж то повернути час назад!
Якби переінакшити, змінити
і вчинки недолугі, і слова...
Тече ріка. Й така в ній спрага жити,
що і вода, здається, ожива!

2009

...Ще подивує містові невдячному.
В сумирну Смірну повернувсь.Додому.
Нелегко жити між людей незрячому,
Та іноді ще важче не глухому.
А він співав! І линув спів етером
Понад віки - натхненно і крилато.
Потрібно народитися Гомером,
Щоб так любити світ, і так співати!
...Божественно бриніла "Іліада".
Бездомний старець лагідно і сумно
Дивився в очі рідної Еллади,
Перебирав наосліп слова струни.
Душа Співця формінгою* звучала...
Аж вигулькнув один - Зоїл Зоїлом.
(Чи талану сутязі бракувало?
Чи ще якась там їдь його заїла?)
Це ж треба - учепитися гієною
У світлоносний хист, у пісню генія!
(Чи мстою одержимий був таємною?
Чи сам од себе вже не мав спасенія?)
Воно ж нескладно - скривдити Поета
(Ні, щоб собі щось гарне сотворити!)
Вибльовує таких і досі Лета,
Не здатна їх злобу перетравити.
Ну, що ж... Співця обов'язок і право -
Не зневажати заздрісних і ницих.
Гомера Слово - на Олімпі слави.
А злість Зоїла - притча во язицех.
...Нема Еллади. Йде новітня ера.
Лише б поети не ламали крила, -
Аби тягнулись до висот Гомера.
Аби не опускались до Зоїла.

2008

Ніколи не повториться це свято...
Ніколи день ще так не голубів!
Невдовзі школи рідної пенати
Відпустять вас, мов зграю голубів.

Злітайте сміло, розправляйте крила!
Підкорюйте життя захмарну даль.
Як швидко десять років пролетіло.
Яка дзвінка і світла ця печаль.

Знаменний час... Ось-ось з його долоні
Під звуки вальсу – кожен з вас – спурхнЕ.
Черпайте силу в істині бездонній,
Шукайте правди слово осяйне.

У кожного із вас – висоти власні.
У кожного – свій обрій і зеніт.
Нехай любов’ю, в хмурі дні й прекрасні,
Благословляє небо ваш політ.

На відстані – і мрії, й виднокола,
Та найдорожче завжди поблизу:
Візьміть у сни прощальний погляд школи
І вчителя розчулену сльозу.

2007

Скінчився бал.
Каштанів згасли свічі.
Святкові шати скинули сади:
пора дивитись істині у вічі
і братися за праведні труди.

Щоб плоду нелукавого діждати
і долі – щоб високою була.
...Старезна груша молиться край хати
за яблуньку,
що вперше одцвіла.

2009

Стають навшпиньки квіти і слова,
і тягнуться туди, де сонце сяє…
Земля – не просто ґрунт. Вона – жива.
Вона, як матір любить і страждає.
Округлість форми, і глибокий зміст
єдиного жіночого начала.
Любові і страждань крутий заміс, –
які плоди із нього проростали!
Які закарбувалися скарби
в бездонних надрах пам’яті земної!
…Між амнезій новітньої доби
прогрес гримить стомильною ходою.
А на городі – як споконвіків –
тендітна постать, схилена низенько.
У храмі картопель та огірків
молитву праці ревно творить ненька.
В сакральній тиші стебел і колось,
де молиться комашка на зелинці, –
земля то слуха, то шепоче щось,
мов душу відкрива вкраїнській жінці…

2007

Ненависть в огненних шатах,
потвора ця – пеклом породжена.
Від крові – червона дата,
у війн також є день народження.

…На фронт! – все гудуть ешелони.
Мовчать безіменні могили…

Вона визрівала ще в «лоні»,
а двоє – вже нею снили.
А їм вже була жадана
(зіткнути лобами народи!) –
двом ідолам,
двом тиранам
звірячої, звісно, породи;
перевертням двом доморощеним,
що долі метали, мов «кості».
Не буде в цій грі переможених…
Не буде в цій грі переможців…
Криваві прислужники смерті,
клястимуть вас ваші ж нащадки!

…Скорботі в трикутнім конверті
нема ні кінця, ні початку.
І борються: славне й безславне.
І молиться мати за сина…

Ще прийде дев’яте травня!
У війн також є день кончини.

2008

Непоказна й похмура.
Аж ворожа!
(Зійшла з небес,
як з потяга вночі).
Закутана у хмари і дощі,
стоїть,
сама на себе
ще не схожа.

Ще непогідна
вдачею й лицем.
І погляд –
ще не Лади*, а Паллади**.
Та вже пульсують
сонячні принади
під сірим
непривабливим плащем!

2008

Ти народився, мов Зоря, яка не гасне…
Та що, здрібнілим, висота? Й навіщо, власне?

Воскреслих мрій Великий День. І сотні років –
Доба обманутих надій і лжепророків.

Якби думки з Твоїм звіряли заповітом
І, наче в храм, до Тебе йшли з духовним звітом!

Якби плекали добрі справи й чесні вісті, –
Не тупцювали би отарою на місці.

Уже б відчули висі й простору потребу,
І власну пам’ять привели до справжніх себе.

Ти шлях цей Словом освітив… А ми і досі –
Під небом рідної землі, як в темнім льосі.

2010

Він був завжди. Як Слово, що лягло
в основу первородної ідеї.
Ще, може, України не було –
а він вже був призначений для неї…
І як окреслив Бог стражденний шлях
землі святій, що серцем безборонна,
він був – в її крові, її сльозах,
її молитвах і її прокльонах.
Коли ж безмовно гинула в біді,
знов зрадою упившись, наче трунком –
він був її надією тоді,
він був її останнім порятунком...

…Вкраїно! Материнських мук снаго!
Одвік, до неба зводячи долоні,
всміхалась ти крізь сльози, бо його
вже відчувала у своєму лоні.
І він явивсь. Не бого-чоловік.
Твоєю опечалений журбою.
Щоб у тобі воскреснувши, повік
єдиним цілим бути із тобою.
Він з тебе ріс. І в тебе проростав:
свободи Духом, пам’яті корінням.
В тобі – його могуть і висота,
у нім – твоя надія на спасіння.

2006(2011)

1.
Нехай ще «скрипка грає, серце крає»!
...А в кого замість серця – камінець?
Пекла вам кожна крапля «Водограю»,
що спраглим Пісні
дарував Співець.

Допоки Він плекав «Червону руту»,
любов’ю пестив ніжні пелюстки,
ви бовтали ненависть як отруту
й сумління рештки
рвали на шматки.

Це ж треба вже дорватись до нестями,
щоб зважитися врешті на таке!
Й земля не розступилась під ногами
в ту мить, як замишляли ви
лихе...

2.
В дрімучім лісі тіло ще гойдалось...
А ви за упокій уже пили
у спокої й покоях. Чи гадали –
на Пісні міцно зашморг затягли?

Самі, напевно, не збагнете й досі
чим саме вам та Пісня допекла:
чи тим, що рута-м’ята у волоссі,
чи тим, що за плечима два крила?

Тоді її сахались, наче ладана,
й тепер вона шмагає вас навхрест.
Та Пісня зроду-віку ниць не падала.
Усе при ній: душа, краса і честь.

...Пливла людська печаль за крижмом білим.
Сльозу ронили квіти на труні.
А ви, мов круки, каркали над тілом,
і думали – хороните її,

зраджену і заборонену,
зболену Пісню Володину...

3.
...Втирався світ од мряки й плісні
і в синє небо позирав:
так високо вкраїнську Пісню
іще ніхто не підіймав!

Не горда, згадана не всує.
І словом – тиха і проста.
Дивіться, ниці, як пасує
їй благодатна висота!

Щось є в цій Пісні від санскриту,
прадавня загадка якась...
І неможливо приручити
її крилату іпостась.

Погляньте, до наживи ласі,
як їй свобода до лиця!
...Витає Пісня в позачасі,
подібна до свого творця.

03.2009(2011)

Над болем і долею многостраждальною
возносилась Піснею, наче молитвою…
Мабуть, не вважала себе геніальною.
І не почувалась, напевно, великою.
Лише відчувала – належить народові,
якому і Духом, і Словом є рівною.
Точили сухоти здоров’я і вроду їй, –
у Пісні жила. І жила Україною.
Любила Полісся – світання і клечання –
де хащі казкові й озера прозористі…
Чи знала, що смеркне так рано:
- Приречена!?
Та Пісню палку не припнути до хворості –
і строфи в душі гартувалися крицеві,
і мова із вуст жебоніла, мов річечка,
і серце з грудей виривалося птицею!
А тіло тендітне згасало, як свічечка…
Борись і світи, якщо бути судилося:
і мужнім поетом, і ніжною жінкою.
…Вона ж і боролась, допоки світилася.
Вона ж на віки нареклась Українкою.

2008(2011)

Настане день чорніший чорноти
(І що там ті пророцтва Заповіту!) –
Розтане у зіницях німоти
Останній рідний знак із алфавіту.

Вже не озветься тугою з пітьми
І болем не вдарятиметься в груди.
І будуть звуки краятись людьми,
Лиш слова українського не буде.

І мливо букв молотиме язик,
Й душа не відчуватиме покути.
І буде світ увесь – що крок, то крик!
Лиш мові українській – вже не бути?

А буде простір. Буде навіть час.
І буде край – окраїна країни.
Лиш мулятиме пам’яті якась
Давно забута пісня України.

…Злетять віки, немов єдина мить.
І знов Ісус на грішну Землю стане,
Щоб всі народи поблагословить.
І лиш мого народу... не застане?

2008

Книги – як люди.
Бояться самотності й болю.

Книги – як люди.
Читають... людей по очах.

Книги – як люди.
В них різні характери й долі.

Книги – як люди.
У кожної – вік свій і шлях.

Книги – як люди.
Народжуються і вмирають.

Книги – як люди.
Подібні до свого творця.

Книги – як люди.
Також воскресіння чекають.

Книги – як люди.
Їм надто гірке – забуття!

2010

Судьба вигнанця.
Смерть на чужині.
Живого слова
містика й акустика.
Вдихає світ
Олесеві пісні.
Душі зітхання
видихає музика.

Журба і радість -
хто розніме їх? -
то вище хмар,
то ближче слів і значень.
І солов'ї
у строфах запашних,
немов у кронах
і сміються, й плачуть.

І любо-любо веснам
у рядках,
які сама любов
благословила.
Сумний надгробок.
Одинокий птах.
Спасибі чужині -
що прихистила.

2008(2011)

...І ні хмаринки над дахами.
Морозний день.
Снігів яса.
Хати високими димами
хапаються за небеса.
Немовби прагнуть одірвати
закляклі стіни
від землі.
Хатам не хочеться вростати
в щоденні клопоти й жалі.
І сняться їм:
світлиця біла
і крила рушників...
Ачей,
давно би птицями злетіли,
та як покинути
людей?

02.2009(2011)

Погляд чесний. І слово – як гиря.
І карбований мужністю лик:
«Я приймаю
смертний ваш вирок,
бо тікати від смерті не звик.
Та допоки живу боротьбою
і живуча мерзота слизька,
запевняю – "безноса з косою»
ще по світу мене пошука.
І допоки моя Україна
буде скніти в полоні брехні –
обіцяю, що кожна хвилина
стане спрагою помсти в мені.
І щоб заспівом стала, початком,
недоспівана пісня моя –
знайте, вбивці, мов прапор, нащадкам
заповім я своє ім’я.
Народився і виріс я в герці,
щоб свободи наблизити час.
Перед Богом клянусь: і по смерті
повставатиму супроти вас!»

27.01.2009

Безсмертного подвигу
гідні обранці -
не просто собі відчайдухи.
Ті триста вкраїнців -
не триста спартанців, -
ще діти, хоч велетні Духом.

Хтось, може, леліяв
рядки непочаті,
а хтось - почуття недоспіле...
Хто знав,
що легенда повториться в часі,
що будуть і в нас "Термопіли"?

Супроти навали -
лиш горстка, лиш триста -
Вкраїни остання надія...
Як цвіт, розтоптала
смерть люта, плечиста
юнацькі розвеснені мрії.

Зима над кривавим побоїщем
стерпла,
прикрила останки габою...
Напевно, крізь сніг
аж до сьомого пекла
земля просочилася кров'ю.

...Зібрала тіла,
мов надії осколки,
Могила свята над горою:
Іванки, Романки, Степанки,
Миколки,
Михайлики... - юні герої.

Що пам'ять про них -
знаменО і знамення,
багнистій душі не збагнути.
...Повік
матерями голублені ймення
зрослися із назвою Крути.

27.01.2008

Колоскова колискова.
КленОва колиска...
Пахла тиша вечорова
чебрецем, любистком.
Пісня неньки. Біла хата.
І росли потрошки
не "перекотиполята",
а - Котигорошки.
Споришів меридіани.
Хмарок паралелі.
Підростали отамАни
в батьковій оселі.
Виростали з козачат
Довбуші сміливі.
Та настала Поттер-чад
ера галаслива.
"Чари-мари", "тари-бари"...
Ось вам і розв'язка -
в ріднім домі, як примара,
сива добра казка.
Хазяйнують у світлицях
"фентезі" і містика.
І байдужістю ятриться
в серці казки істина -
та, де тиша вечорова
в пахощах любистку.
Колоскова колискова.
КленОва колиска...

2010

Такою народилась... Що ж я вдію? -
В мені примовк мій хліборобський рід.
Але я мову квітів розумію,
Говорю з ними ще з дитячих літ.
І слухаю, й дивлюсь. Од щастя плачу.
І Господові дякую за це.
За мить натхнення світові пробачу
Насмішки в спину, і злобу в лице.
У пісні дивобарви роздобуду,
Зчарую пензля з власної коси.
Чого ж вам так недобре, добрі люди?
Чого ж ви так сахаєтесь краси?
За дивний хист мене пробачте, грішну.
Сама не знаю - нащо і звідкіль?
Перемовчу печаль свою невтішну.
Замкну в душі невиплаканий біль,
Лиш світлу радість випущу за двері -
Нехай милує око, хай цвіте...
Вони живі, ці квіти на папері.
Для них, мов сонце, - серце золоте.
Вони також, бува, за крок од смерті.
І гинуть від жорстокої руки.
Зате, коли розквітнуть на мольберті,
Здається - будуть квітнути віки.
Як ті, що у садочку біля хати,
Чи ті, що в лузі, в крапельках дощу.
Убийте... або дайте малювати!
Я більш у вас нічого не прошу...

2008

А з мрією прощатися нелегко...
І не прощайся. Просто відпусти.
...Він вижив, той поранений лелека,
Що впав з небес, мов янгол з Висоти.

Злим випадком відлучений від зграї?
Чи покарав за щось пташиний бог?
Тепер повік - ні вирію, ні раю.
Тепер повік - із тугою удвох.

Зимові хуги. І земні потреби.
І руки, що рятують од біди.
...Стоїть лелека. Молиться до неба.
І вірить, що повернеться туди.

2009

Аґукає дитятко в сповиточку -
Гукає долю, ніжками пряде.
А біль вже причаївся у куточку,
І Час із далини уже гряде.

І снить Вкраїна під покровом січня
Про те, що буде, й те, що вже було.
Чия ти, доле: і трудна, й трагічна?
Кому пораниш тернами чоло?

Кому готуєш місію месії?
В чию колиску свій направиш перст?
На волі - "Дух одвічної стихії"*,
А до свободи - ще багато верст.

Минатимуть віки, епохи й ери.
І збудеться усе, що не збулось.
...Такий малий - а вже Степан Бандера.
...Дитя ж іще - а вже Ісус Христос.

2009

Від неї не відгородитися
ні пирогом, ні порогом...
Насправді ж (якщо придивитися),
вона - не страшна, а строга.
Хова за підступністю грізною
щось незбагненне й бентежне.
Нічого вона не вирішує,
бо - і сама залежна.
Вона не підштовхує в засвіти -
лиш відмикає двері.
І зовсім не варт
дивуватися
її не манірній манері.
Незанепалих Духом
поглядом ввись проводжає...
Вона співчува відчайдухам,
нав'язливих - зневажає.
Сама - із терпіння виткана,
в просторі й часі обмежена.
Їй так на роду написано -
приходити без попередження.
Не спізниться, не завагається.
Знає, коли і до кого.
Вона - лише виконавиця,
Всевишньої волі Бога.

2010

- Моя любове, зіронько жадана!...

А їй від щастя бракувало слів.
Не генія кохала, не титана -
Перед Іванком голосок тремтів.
Отак би і стояла до світання
В обіймах і блаженстві неземнім.
І хай по тому: срібна тінь прощання
І та розлука в сяйві золотім.
Любов сліпа. Її страждання вічні.
Вона безсмертна - навіть в забутті.
А він - Поет. У нього думи віщі.
Його тривога завжди у путі.
У нього "Дух, що тіло рве до бою".
Чоло ясне й високе. І мета.

- Ох, чи зів'єм гніздечко із тобою,
Чи в самоті змарнуємо літа?
Моя любове, мрій моїх окрасо!..

...Вже й молодість за юністю пішла.
...Уже й віки метнулись вдаль. І часом
Торкнеться сум гранітного чола.
Він - Каменяр. Гребуть його ідеї,
Не гребують. По-праву і без прав.
А хтось кивне вслід спогаду про Неї:
"Це та, що сам Франко її кохав!"

2008

Куди йдемо? Що завтра буде з нами?
Не луками - лукавими шляхами

Блукаємо. Заплутали сліди.
Уже й самим - ні звідси, ні сюди.

Уже душі ні холодно, ні тепло.
І байдуже - до раю чи до пекла.

Відколи йдем? І по якому колу?
Невже отак ходитимем до скону?

Розгублені. Загублені в пітьмі.
Знемовлені. Безмовні - як німі.

Позаду: чорні діри й білі плями.
Уже й не пригадаєм - звідкіля ми.

03.03.2009

Долі перегорнута сторінка...
Спогадів притихлі голоси...
Наче рання осінь - літня жінка
В аурі прив'ялої краси.

Втомлена, сумна і непомітна,
Та чекає й досі в кожнім сні -
Юність, що мов птаха перелітна,
Так зненацька щезла вдалині.

Рання осінь... Може, ще не пізно
Погукати з вирію любов?
Ще душі у клітці буднів тісно,
Ще вогонь жаги не охолов.

Є ще шанс затримати значиме,
Щось незгасне - ще в очах цвіте.
Наче купина неопалима,
В серці жінки - літо золоте.

04.10.2007

Зніму каблучку з лівої руки.
Правицею змахну сльозу печалі...
А в неї все достоту навпаки -
У жінки, що існує в задзеркаллі.

Всміхнуся їй. Не личить нам, жінкам,
Обходити свічадо стороною.
Вона - як я. Живе не тим життям.
Напевно, їй набридло бути мною.

До неї, може, щастя зазирне
Вже завтра, пронизавши мрій безмежність.
Ця жінка - точна копія мене,
А придивитись - повна протилежність.

Та ж вперта гривка. І надія та ж.
А в рисах щось чуже вже проступає.
Я в ній себе ледь впізнаю. Вона ж -
Мене давно, як власну душу, знає.

Стрічаємось в свічаді стільки літ,
Неначе в просторовому порталі.
Вже й не збагну: де світ, де - антисвіт?
По той бік чи по цей бік - задзеркалля?

2007