як не крутись уві сні а світло зійде над обрієм
теплі слова наче мед з акації не застигають
нам би писати білим по чорному нам би по доброму
щоб не кінці у воду і жити не в хаті скраю

нам би навчитись любити так наче дихати
щоб до тремтіння колін до мурашок по тілу
там де замкнули брами не треба шукати виходу
всі твої люди поруч усі лишились

хто як не ми самі рівновагу триматиме
хто берегтиме епоху наче зіницю ока
ті хто не з нами самі накивають п’ятами
як не крутись головне – зберігати спокій

хто тобі ворон голубе? хто тобі ворог?
небо – без правил кровить у боях без крил
доки свою висоту набереш і підкориш
хтось дуже добрий візьме тебе під приціл

з ким ти поділишся миром? ніхто не візьме
давно вже не білий світ і не кругла Земля
в кожного другого – сіро-буро-малинова призма
в кожного першого вітер каміння жбурляв

там де порядки і апетити – вовчі
ти не протягнеш довго бо буде труба
скільки не зменшуйся стержня в собі не змовчиш
виб’єш із рук ворожих вакцину раба

видіння нами не наїдалися
просили ще і ще
по столу гриміли ложками
ми недослухалися
будували паркани високі
а стіни самі товщали
тривоги під шкірою розбухали
наче проба Манту свербіли
ми застібали широкі змійки
перешивали ґудзики
перевдягались у світле
через вікна втікали
впліталися в серпантини
слухали землю яка здригалася
від наших холодних дотиків
земля набирала повні груди світла
видіння худли знеможено падали
видіння просили затінку
ми недослухалися
нас годували птахи
ми просили ще і ще
перешивали ґудзики

підборами по бруківці
ручкою по паперу
криє мене кришить
різками б’є дерево
жести ходять ходором
водять п’янкі хороводи
в куряву день загорнений
як у рушник махровий
сумки картаті цератові
ломляться у вагони
по перону розкришена
потяги проводжаю
дахом вокзал криє
чути як хором гукають
можна мені залишитись
буду дуже хорошою
буду майже махровою
крийте мене вкрийте мене

Закладає на злеті вуха,
солоніє від сухості в роті.
Міражами наповнений кухоль
виливає роздвоєний контур.

У вершини ліній хвилястих
так стрибається – як із пательні,
аж відклеївся лейкопластир
від загоєних ран вермішельно.

Із легень добухикує хрипи
ця весна, що будить бацили,
що під ноги як бісером сипле
полохливі слова і пробіли.

Ідеальні параметри духу
завантажує мозок і Windows.
Ще так низько, а вже так глухо
трохи вище за вибитий плінтус.

«Через поріг переступай правою ніжкою», –
напучувала нас, малих, бабуся,
коли, поснідавши, ми із сестрою випурхували на вулицю,
для годиться пом’явшись на порозі.
Так само десь пурхало як не ластів’я, то горобеня,
що випало з гніздечка.
Ми толочили те пташеня за собою весь день,
а ближче до вечора залишали його в садку.
Хтозна, чи могла забрати його мати,
але ми свято в це вірили:
пересидівши десь на задвірках десять хвилин,
ми його ніколи не знаходили
і, раденькі, мчали,
наминаючи жменями кислувату полуницю,
пити тепле молоко з пінкою:
хтозна, куди подівся з наших кісток той кальцій?
А ще на нас навалювалися пригорщами вітаміни:
як не соковиті червонобокі черешні,
то аж чорні переспілі вишні
або червона і жовта порічка,
з якою бабуся ліпила вареники.
А ще ми прямо зі сковорідки підмітали деруни –
хіба їх можна було їсти з тарілки?
А хіба так пахне молоком найфірмовіше печиво,
як бабусині коржики?..

Оті ніжні повчання і теплі страви досі
зупиняють у горлі молоко з пакетів
і не дають абияк перестрибувати через пороги.

У місті відьом її ніхто не впізнає:
зав’яжуть очі, закрутять і круто кинуть.
Іти по рейках назустріч блідому трамваю…
Дітей сховають: видовище – гільйотина!

У місті відьом ніхто не скаже, не змовчить.
Старечі руки мару на люд понаводять.
Свічки погаснуть. Тонутиме в злісній жовчі
дешеве небо: чатує касир на вході.

У місті відьом підстружать щастя і долю
і спишуть ручку, закрутять і круто кинуть.
Іти по рейках тверезо від алкоголю…
Дешеве небо собі набиває ціну.

Це діагноз, це одержимість,
це офіра голодній долі,
це стояння в соннім режимі,
коли пам'ять стерла паролі.

Це діагноз – і жоден лікар
не напише більше «здорова»,
це ховання за мильним ніком,
коли доля насуплює брови.

Це офіра нічним сновидам,
котрі в тінях стають невловимі,
розбивають кришталь планиди,
щоб наситити одержимість.