Ми творимо собі в думках бажання.
Вони, як люди, - різні і чудні.
Пройшовши крізь терпіння і старання,
Вони збуваються або живуть у сні.
Хтось щиро вірить в Боже провидіння.
А є й такі,що тільки - в власні сили.
Хтось бачить в цьому щастя і везіння,
А є й такі, що - зла й прокляття брили,
Які засмічують і так важку дорогу,
Підступно шкодять, знищують надію,
Як ми вважаємо. Хоча б пересторогу
Чи знак побачити, щоби здійснити мрію.

Він був один і плив за течією,
Не маючи конкретної мети.
І дні, однакові за сутністю своєю,
Відходили в минуле, в нікуди.
Той час минав - фантазії мінялись,
Але лишались гарні, як казки,
Доповнюючи те, чого не сталось,
Хоч мало статися уже у ці роки.
І того дня, осіннього п'янкого,
Що мав пройти, як кожен інший день,
Не відчувалося ні доброго, ні злого;
Ані веселих, ні сумних пісень.

Він розчаровано дивився і не слухав.
Хвилини лекції стікали, як вода.
У шумі, що стояв, спокійно дихав.
Аж поки не побачилась ВОНА.
Це було відчуття нової ери.
В структурі мозку ніби пройшов зсув.
І відчинилися закриті досі двері -
За ними він ніколи ще не був.
Прийшло бажання щось зробити.
Негайно. Але що ? І як ?
Одне напевне: серце каже жити.
І це йому воно подало знак.
І знов минали дні, немов години,
Однак тепер усе було не так.
Бо серце стукало вже через дві причини,
І він, хоч не Шевченко, не Бальзак,
Але бере і пише вірш про неї.
Ось вже один, і два - стає їх більше.
Він так виходить з неможливості своєї,
Бо не знає, як зробити ліпше.
Бо не вірить більше у казки.
І фантазій добрих більш складати
Він не буде, а писатиме рядки.
ЇЇ очі, губи і волосся
Бачив часто він у своїх снах.
ЇЇ голос - в полі шум колосся -
Все це розвивалося в думках.
Кожний раз і ніби вперше,
Дивлячись у її бік,
Не ставало йому легше.
Так минув навчальний рік.

Він сидить без діла вдома.
Тиха музика звучить.
Знов прийшло натхнення. Втома
Кудись зникла та біжить
На папері його думка. І не спить
Серце в грудях, а благає,
Просить стати врешт до дій.
Розум ручку лиш стискає, -
Виграє і цей він бій.
Пауза, вдих-видих, крапка ...
Народився n-нний вірш.
N-нна вже прийшла загадка:
А що далі ? Скільки більш
Може серце програвати
Розуму усі бої ?
Рік минув. Іще Чекати ?
І рої думок не ті.
І натхнення відмирає -
Йому б враження нові.
Ну а їх давно немає
В романтичній голові.
Прочитавши вірш ще раз,
Він відчув переконання:
"Саме ці рядки якраз
Принесуть моє зізнання !"
Серце стукало, сміялось,
А давно так не було.
Не даремно намагалось,
Бо тепер перемогло.
Визрів план. Недосконалий,
він мінявся разів п'ять,
Бо повинен бути вдалий,
Щоби добре спрацювать.
Він ішов, а сніг довкола,
Старим скрипом пестячи себе,
Не почув чотири його слова:
"Вона знатиме про все !"

Задум свій оформив романтично:
Валентинка, списана віршем,
Де все було просто й лаконічно,
Без ніяких перешкод-проблем.
В день закоханих закинув валентинку,
Оглядаючись, як злодій, крадькома,
У призначену для цього скриньку.
Підійшовши потім до вікна,
Він видихнув з полегшенням на серці:
"Від мене вже нічого не залежить
І номер мій на валентинці,
Даючи надію, не бентежить."
Минув день, і другий, третій, п'ятий,
А телефон мовчав, як партизан.
Невже це все ? І він, проклятий,
Ще довго проклинатиме свій план ?
Рівно тиждень проминув від часу,
Коли наважився зробити крок.
Назбиравши переживань масу,
Не чекав, а мріяв про дзвінок.
Того дня одержав SMS
І зрадів, немов мала дитина,
Ніби повідомлення з небес,
А не від звичайної людини.
Але це не людина - ангел з раю,
Бо тільки там живе така краса.
"Вона одержала ! Нарешті вона знає !
Прийми подяку, Боже, від раба," -
Подумав він і знов прийшло натхнення.
Куди сильніше, аніж перший раз.
І появилося нове його творіння.
Воно було високе, як Кавказ;
Глибоке, наче ложе океану;
Як вітер, що підкорює вітряк.
Він знов писав, писав безперестану,
Бо мав наступний, вже конкретний знак.

Шкода, що в житті не як у казці, -
В історії бува сумний кінець.
І кожен ходить тут у своїй масці,
В прекрасній деколи, немов з квіток вінець.
Вона - це ангел, нічого сказати,
Добавити хоча би кілька слів.
А все, про що вдалося написати, -
Це так собі, бо краще не зумів.
Ій було приємно і цікаво
Знати хто спроможний на таке.
Це було нітрохи не лукаво -
Прямо запитати: "Хто ти є ?"
Ну а в телефоні в "есемесках"
Римами лежали почуття,
Та не було імені у списках...
...Тільки його номер, як сміття.
"Добре, завтра з ним зустрінусь,
Хай розказує усе.
Хоч на нього я не кинусь
З запитаннями. І все."

Знову день. Йде друга пара.
Вікно лиже морозець.
Небо - це суцільна хмара.
Вона знає - це кінець.
Але як ? Не може бути ?
Він на зустріч не прийшов ?
"Він не може говорити ?!
Може він здурів, чи що ?!"

На перерві у столовій
Він за столиком чекав.
І у справі терміновій
Прибіг друг... Щоб він пропав !
...Це була його помилка
Від побачення втекти.
І хоч не мала дитинка,
Не зумів в собі знайти
Навіть краплі інтелекту,
Щоб відразу підійти,
І щоб ій, в стані афекту,
Провести усі мости.
Щоби стало зрозуміло,
Звідки взялися слова
І чому отак невміло
Вбив довір'я. А хоча
Ця історія сьогодні
Тут знайшла би свій кінець.
Були би думки холодні -
Не залишився б рубець.

Він іде по сходах вгору.
Тут приходить SMS;
І знайомий номер знову;
Він напружується весь...
Це не просто був нокаут,
Земетрус чи ураган;
Це був колапс, повний "аут",
Просто безнадійний стан.
Те, що мала вона хлопця,
Він, звичайно, припускав.
Зовсім інше йшло від серця, -
Що кінець уже настав.
Повідомлення він пише.
У словах - надія, страх,
Бо усе так не залише.
Доля у його руках.
Відповідь прийшла відразу,
І надія ожила,
Бо пробачила образу,
Хоч і не його мала.
Тепер трохи легше стало, -
В грудях билось вже не так.
Те, що він зробив - замало.
Це прийшов наступний знак.

Подій багато - мало часу,
Який стікає, мов пісок.
І не осудять людську расу,
Бо зробить він наступний крок.
Вона побачить і почує,
Що мала знати вже давно.
І байдуже, чи щось відчує,
Чи лиш глядітиме в вікно.
Він не складав собі промови
І був спокійний, як удав.
Хоча хвилини їх розмови,
Усе ж, в уяві малював.
Чомусь серце не бісилось.
Тихо билося собі.
Ні, воно ще не змирилось,
А було у боротьбі.
Так, з одного боку справді,
Лиш формальність це сумна:
Прозвучать лиш слова гарні,
Розійдуться він й вона.
Але всередині є зрадник,
Що підступний, як шакал.
Хоч ніякий не порадник,
Та не вірить в цей фінал.
"Кальцій, ферум, магній, барій..."
Навіть так не помагає.
І в свідомість свій сценарій
Серце вперто прокладає.
Це нестерпно отак бути
У душевній боротьбі.
Хто підкаже, як забути
І не бачити її ?

Не було ні холодно, ні жарко,
Хоч сніг м'який тоді лежав.
І він прийшов сьогодні зранку,
Бо вночі погано спав.
Він мав чекати щоперерви.
В душі спокійно, не пече.
Сховав свої зрадливі нерви -
Цього разу точно не втече.
Перерва третя. Це остання.
Цілком можливо: не прийде.
Нема найменшого бажання ?
Але цікавість діти де ?
Тому вона прийшла, де треба.
Він першим подивився в її бік.
Тоді побачив два блакитні неба,
Що полюбив на парі ще торік.

Довкола білий сніг, хоча не зимно.
І небо біле, ніби молоко.
І на людських обличчях задум видно.
Вони ідуть, як в нікуди ніхто.
Йому не важко йти по тротуарі,
Хоча слабий, немов перехворів.
Він не такий, щоби сидіти в барі
І слухати розради пацанів.
А йде в гуртожиток, де є листок паперу,
Де зразу візьме ручку до руки.
Піде в глибоку і сиру печеру -
В свої розбурхані подіями думки.
Та не писатиме про нещасливу долю,
Про нерозділене із нею почуття.
Він наче раб, що здобуває волю,
Починаючи новий етап життя.

Пише вірш для неї. Він останній,
Присвячений тій неземній красі,
Яка розбила його мрії давні,
Як сонце знищує краплинки на росі.
В рядках нема ні докору, ні злоби,
І натяку там жодного нема,
На ту, що вислухала зміст його хвороби
І зрозуміла, схоже, все сама.
Він говорив квапливо і нервово,
Вона дивилась в очі їз жалем:
"Якщо мене він любить - це чудово,
Але в житті ми разом не будем."
Вони пройшли ще трохи тротуаром.
Ніхто не підібрав потрібних слів.
І попрощалися, як давні друзі часом,
Які побачаться уже за кілька днів.

Він лежав в кімнаті, наче в полі.
Подушка - ніби скошена трава.
Не мав претензій до своєї долі.
Якщо і мав, то це його вина.
Йому було і радісно, і сумно,
Бо щось зробив, а в чомусь прогадав.
Від думки: "Це кінець" ставало зимно.
Та образ ангела постійно зігрівав.
Вона була й залишилась як мрія,
Яка потрібна кожному в житті.
І байдуже, що знищила надію,
Зате навчила вірити меті.
Повірилось йому у власні сили.
Віднині завше йтиме до кінця,
Бо очі, що моря в собі втопили,
Збудили в ньому паростки борця.
Він дописав вірша і неквапливо
Попив холодної прозорої води.
І останнє SMS миттєво
Відіслало мрію в нікуди.

У кожного свій шлях. Він неповторний.
Вміщає радості, турботи і жалі,
І кожний з нас воістину достойний
Побачити великі і малі,
Приємні і не дуже знаки долі,
Котрі, немов каміння на дорозі,
Підказують усім нам мимоволі, -
Бо ми самі розгледіти не взмозі, -
Якою стежкою іти, щоб не спіткнутись.
Коли ж не впадемо додолу, вниз грудьми,
Тоді прийдеться нашій мрії збутись,
Щоб стали ми щасливими людьми.

2006