Так солодко і так болісно
П'яніють у вазі квіти
З очима одурених янголів,
З душею самотніх дітей.

Сонце крізь плями на вікнах
Золотить їх танучі німби.
Янголи струшують крила
На підвіконня людей

Запарасолилися вулиці...
Заосеніла далина...
В благенький жовтень сквер зіщулився -
І просить теплого вина.

А небо плаче-не наплачеться,
Блукає містом жовтий лев.
Туман щоранку тихо лащиться
До світлих стомлених дерев...

Втомлене шалом весни,
Місто доп'є надвечір'я.
Дощ заколисує сни
В синіх обіймах подвір'я.

Сутінки дихають вогко,
Мліють спітнілі шибки...
Раптом за шибкою - вогник!
Треба ж, спромігся-таки!

Це щоб до вікон неквапно
Не підступала імла,
Скомна каштанова лапка
Свічку мені простягла.

Що ж, справді вчасно, спасибі!
Посидимо при свічах.
Витремо сльози на шибі,
Блиску додаймо в очах,

Вимкнемо досвід і втому
(Часу доволі в нас є)...
Мріємо з дивним знайомим
Кожен цю ніч про своє.

Тихо годинник протенька,
Тіло огорне тепло,
Гілка до серця легенько
Тулить зелене чоло.

...Просидимо до світанку,
Дощик втомився - і вщух.
Злизує листя каштана
З шибки краплини дощу...

Когда умолкнут птичьи голоса,
А небо станет низким и бесцветным, -
Тогда и я уйду на небеса,
Уйду, простившись с миром предрассветным.

Я вспомню всё: как пахнет дождь весной,
Как клёны сыпят золото на землю,
Друзей, за то, что те всегда со мной,
Врагов, за то, что те всегда не дремлют.

Я вспомню песнь степного ковыля,
Орбиты одуванчиковых кружев,
Смешной басок мохнатого шмеля,
Малины вкус, когда зимой простужен,

Дюймовочку в пещере у крота
и страхи детства ночью под кроватью,
И как во мне цвела минута та,
Когда тебя решил поцеловать я...

Я вспомню акварели сентября,
Старинной скрипки тёплый сочный голос,
И запах листьев, что вот-вот сгорят,
И долгие до ночи разговоры.

Я вспомню, как смеётся ребятня,
С вознёй в снеговика вливая душу...
Уйду - и будто не было меня,
Но за слезой твоею, горечью звеня,
Скользит слеза - а значит
Я был нужен!

В це місто знову вселилась осінь, -
І хоч відхрещуй, хоч пій "Воскрєсє"...
Сліпого неба колишня просинь
Уже не вабить цнотливих весен.

Тут між обдертими вщент гілками
Гуляє вітер бенкет з розмахом,
І замикає небесну браму
Святий Петро за останнім птахом.

Тут тиснуть хмари, дощами повні,
Немов плацкартні низькі полиці.
Тут розповсюджують безкоштовно
Квитки у вічність, як жовте листя.

- Куди ж поїдемо, молодице?
Поглянь, розмиті путі-дороги!..
Сміється мжичка, як провідниця
І стелить спати туман вологий.

- Ти знаєш, мрії такі холодні!
Ти чуєш, безвість під ноги хлюпа!
Чому, як крига, твої долоні?
-Ми на вокзалі осені, люба!

- Ти знаєш, серце прощань не хоче!
Ти чуєш, зливи заголосили!
Чому у тебе вологі очі?
- Ми на вокзалі осені, милий!

Наш поїзд мчатиме далі й далі,
Зціпивши зуби, немов вагони,
Нам подарують порожні перони
Холодних рейок глухі медалі...