Для нас кохання - кава з пекучим перцем:
Тиском - у скроні, вогнем полум'яно - в кров
Та щосекунди ритм відбиває серце,
Дихати - важко. Стогнати... стогнати знов.

Довгих сім років - наша жага не згасла.
Я пам'ятаю очі травневі в січні:
"Ти не впізнала мене? Я - твоє Щастя!"
Каву пили, смакуючи з нею пристрасть.

Наше кохання - чай з чабрецю та м'яти:
Спокоєм душу заллє, ніжністю - тіло,
Зорі - з небес, цілунки - втретє... і вп'яте,
Мурахи - по шкірі, омріяні крила...

Обрали ми чай, аби серце - здорове,
Та інколи кави нам хочеться знову!

20.02.18р.

Я в вазу поставлю свое настроение,
Улыбку захлопну в кулоне-сердечке,
Намажу вареньем я счастья мгновение
И в чайник залью черно-терпкую вечность.

Развешу по стенам я взгляды душевные,
Балконы украшу стихами-петуньями.
У нитки с иглой попрошу я прощения:
Ведь вышью рушник для тебя поцелуями.

P.S. Хотелось серьезности- мало в том проку...
И лишь о любви получаются строки.;-))))
27.03.12г.

З`яскравіло сонечко,
Викликає весноньку,
І приймає квіточки
У свої обіймоньки.

Заплітає кісоньки
Теплий вітер вербонькам
І пташину пісеньку
З сумом він наспівує.

Пісня про дівчиноньку
У весну закохану
Лине Україною,
Під самими зорями.

Лине з Миколаєва
Тисячми підхоплена,
Сповнена стражданням
І нестерпним болем.

Ой летить весняночка
Про дівча беззахистне,
Нелюдьми згвалтовану
Та живцем підпалену.

І весна обурена
Тим, що не покарані
Винні в тому злочині
Три бездушні тварі,

Від страждань заплакала
березневим снігом,
Наче то сама вона
Опіки отримала...

Яскравіє сонечко
Зустрічає весноньку.
А в лікарні дівчина
У весну закохана...
17.03.12р.

Яскравий день
Сліпує перехожих,
А голий клен
Розправив гілку кожну.

Нахабний сніг
Від почуттів розтане.
А на поріг
Летять шпаки-прочани.

Я у весну
Пірнаю, як в кохання.
З туманів сну,
Як вперше і востаннє...
12.03.12р.

Ночь задвигает шторы
Плотно,
Звезды, моргая сонно,
Гаснут.
Стихли смех, разговоры,
Стоны…
Рядом с тобой спокойно,
Милое Счастье.

Стрелка съедает время
Звонко,
Тьма за собою прячет
Правду.
Ты засыпаешь крепко,
Солнце.
Мне хорошо, а значит
Встретимся завтра.


Было. И чувства ныне
Те же.
Вновь поправляю простынь
Часто.
Ты же меня обнимешь
Нежно,
Тихо так скажешь просто:
«Милое Счастье…»
21.06.11

Так хочу я знов цілувати
Усмішку твою пустотливу,
І буду стогнати, благати,
Даруючи щиру щасливість.

Відчути я знову бажаю
Твій пристрасний подих на тілі,
І, наче сніжинка, розтану
В обіймах твоїх ніжно-сильних.

Візьми мою душу у рабство
Тримай моє тіло в полоні...
Натхнення полине, мов казка,
В тендітні віршові долоні.
19.05.11р.

Я знов закохалась безтямно,
Я знову метелик, чи птах.
І сяє коштовно кохання
В зелених, як в мавки, очах.

А люди, душею порожні,
Що тільки плітками живуть,
У бік мій відверто й безбожно
Влаштовують свій пересуд.

Я - відьма, сказали, напевне,
Про це прочитали в очах.
А очі - як літо, зелені -
Зібрали смарагди в світах.

Про мене сказали - чаклунка.
Закохую поглядом вмить
Старих, молодих, зовсім юних -
І кожен коханням горить.

А я - не чаклунка, не відьма,
Сама я в тенетах навік,
Сама зачарована, видно.
Можливо, це ти - ворожбит?

Мої малахітові очі
Розкажуть за мене без слів,
Як знову зануритись хочу
В смарагдові очі твої.
24-25.02.11р.

Не кохай ти мене, не кохай,
Не даруй мені квітів тепличних.
У заварнику - липовий чай
З ароматом надії незвичним.

Не цілуй, не цілуй ти мене,
Без цілунків від тебе п"янію.
На вустах моїх - беж праліне,
Чорна ніч беззіркова - на віях.

Ти зі святом мене не вітай,
Не бажай і шаленства в коханні.
А гаряча вода - через край
В ароматно-запіненій ванні.

Не готуй подарунків мені,
Не про це я молю Валентина.
Те, про що мрію ночі і дні:
Подаруй, любий, доньку чи сина.
13.02.11р.

Мне повезло в такой вот день родиться,
Когда с утра морозы нервно спорят,
А солнце - счастья нашего жар-птица -
Заглянет вдруг и в мой уютный дворик.

Мне повезло родиться в день январский
Со снегом в этом месяце последним,
Когда спешит пройтись походкой царской
Король-февраль - безумный лютый гений.

Мне повезло: я рождена из снега
Свободным ветром, свежим и морозным.
Я - дочь зимы, звезда седьмого неба.
Мне повезло, и, думаю, серьезно!
31.01.11г.

Я змерзла,
пригорни мене щільніше,
Я відігріюсь,
Тихо замуркочу.
Під крильцем
у коханого тепліше
Та навіть гаряче...
люблю... лечу і хочу.

Мій телефон вже третій день мовчить.
Чекаю я, та ні дзвінка від тебе.
А час повзе: година тягне мить,
І тільки вітер гонить хмари небом.

Мій телефон - у зоні покриття.
Надворі ніч - і зірка щастя впала...
Щодня сюрпризи нам несе життя:
Мобільна фея, певно, закохалась.

Мій мелефон забутий усіма:
Тобою, любий, феями з мережі.
А за вікном знов сльози ллє зима...
І спів дзвінка у просторі безмежнім.

Мій телефон щасливу пісню ллє -
Прокинулася фея стільникова.
"Алло! Кохана, серденько моє!"
І я щаслива тебе чути знову!
13.01.11

Скажи мені правду у вічі, хоча...приховай неприємне,
Кохай лиш мене до нестями, розтань в моїх ніжних обіймах,
Сховатись у темряві ночі ти можеш, лише не від мене...
Розгониш ти хмари з дощами, та вітром до мене прилинеш.

Плекаєш у серці надію, я впевненість в серці тримаю,
Ми падаєм, потім злітаєм...з тобою на крилах під хмари,
Тендітній, як пролісок, мрії ми душу свою відкриваєм,
На завтра не відкладаєм кохання взаємного чари.

Іде життя, сигналить у тридцятку.
І сниться вкотре вже дитячий сміх...
Шепочеш ти: "У мене все в порядку..."
А за вікном іде пухнатий сніг.

Іде життя. Різдво двадцять дев"яте
Та Новий рік щороку в самоті...
Ялинку знов для себе прикрашати,
Самій бажати щастя у житті...

Життя іде. І сніг іде на дворі.
І Доля йде до тебе на поріг.
Ти навари борщу і ще чогось для Долі,
Бо шлях до серця.... А на дворі - сніг.
17.12.10р.

Прокинулась сьогодні дуже рано,
Дістати щоб хмарки пухкі із неба -
Так хочется легкого на сніданок,
Бо день сьогодні розпочався з тебе.

Умитая холодною росою
Моя душа вдягла прозорі крила
І хоче світ заповнити собою,
Бо день почався дотиком звабливим.

Прокинулась із посмішкою щастя,
Її піднесло сонце в подарунок,
Тобі ж, коханий, подарую ласку,
Бо розпочав цей день твій поцілунок.
30.10.10р.

Я до самотності звикла:
Осінь залита дощем,
Вечір вишкірює ікла,
В серці неспокій і щем.

Я увімкну телевізор,
Та пожаліюсь коту
І на погодні сюрпризи
І на роботу "не ту".

Я загорнуся у ковдру
І солоденького з"їм.
Мій телефон уже вкотре
Зранку мовчить, наче мім.

Зуби міцніше стискаю,
Голкою в змерзлих руках
Я на канву виливаю
Сум у червоних квітках.

Ти мовчки куриш у ніч полохливу,
Дощ охопив тебе вогким полоном.
Гарячий, втомлений, дуже щасливий,
Мовчиш і вдихаєш дим на балконі.

Ліниво скрутилась на ліжку з утоми,
Щедро наповнена, любий, тобою,
П"яна від щастя, грайлива і сонна
Вдихаю дим з ароматот любові.

Бісики хитрі у погляді грають,
Кличуть до тебе знов пригорнутись.
Хай попереджують хворі "мінздрави" -
Я ж поцілунком твоїм затягнуся.
21.11.10р.

Дощі вже стали схожі на тумани,
І клени скинули осінні пальта,
А на Радянській золоті платани
Торкаються долонями асфальту.

Вже на проспекті у красі яскравій
Кущі-дерева вбрались, як на свято,
Лиш вітер безсоромно та цікаво
Поволі сам знімає їхні шати.

Вже листопаду коряться каштани,
Берези розтріпали свої віти,
А верби нахилились над лиманом,
Засумувавши за буянням літа.

Красуються у дзеркалі Інгулу
БАМ й Набережна в золотавім сяйві.
Сьогодні перехожі вже відчули -
Це осінь полонила Миколаїв.
13.11.10

Небо сіре опустилось
З першим снігом до землі,
Білим пухом притрусилось
На безлистому гіллі.

А бешкетник-вітер сильний
Вже останній лист зірве,
І як пароплав осінній,
Той по річці попливе.

А морозець-лобуряка
Зачарує ясний день:
Замість сонця – сіра мряка:
День – не ніч і день - не день.

Скоро грудень сніговитий
Подарує дивні сни
Всій землі в снігах сповитій
Аж до самої весни.

Если вы пришли на нервах
И уставшие домой,
Вам, конечно же, поможет,
Мой коктейльчик мировой.

Разольют тепло по телу
Русской водочки сто грамм,
Душу сразу же согреют
С огурцом напополам.

Впечатление дополнят
Сало с хлебом и чеснок
И слезу пробьёт внезапно
Горький перец огонёк.

В этот миг ты понимаешь,
Что живёшь лишь только раз,
И с коктейлем этим чудным
Жизнь на славу удалась!
2008
Прошу сприймати вірш жартома.

Осенний ветер твой портрет
Нарисовал кленовой кистью,
И в отраженьях луж ребристых
Твой появился силуэт.

И на холсте асфальтном дождь,
Лишь краски одолжив у лета,
Все рисовал твои портреты,
Спеша, как будто невтерпеж.

Гуашь разводит листопад,
Тебя рисует он без спросу,
Ведь он решил вдруг, что ты - осень,
И этой новости он рад.

18.10.10

Вдягнувши пояс вірності на очі
І ув*язнивши тіло в паранджу,
Сховаюсь я за темрявою ночі,
Сховаюсь і нікому не скажу.

Я буду десь за сивими дощами,
За листопадом, що повзе у ніч,
За журавлиним клекотом прощальним.
Ти не шукай мене там і не клич.

Сховаюсь я від тебе якнайкраще,
Та прийдеш ти тим образом зі сну.
Відчую я твій смак гіркий, неначе
Зробила осінь чай із полину.

Відчую я на відстані твій запах:
Гріхом ти пахнеш, літом і вином,
Ще ароматом чабрецю і м*яти,
Ще морем, сонцем, полуденним сном.

І погляд я відчую твій сміливий,
Він кличе у незвідані світи.
Тебе відчує моє спрагле тіло –
Тепер його володар тільки ти.

Почую я твій голос серед гілля,
Бо то не вітер в листі шелестить,
І це не він шепоче про весілля
Й співає про кохання через мить.

Вдягнувши пояс вірності на очі,
Я думала, що відверну біду.
Сховаюсь я за темрявою ночі.
Та все одно сама тебе знайду.
17.10.10г.

Уже октябрь листья рассыпает
По тротуарам, крышам и мостам.
А ветер, словно дворник, подметает,
Расталкивая их по всем углам.

Уже дожди, просачиваясь в осень,
Не прячутся от любопытных глаз,
И серый мрак совсем незваным гостем
Проник в наш город, даже не таясь.
2008г.

Ты в озябшее сердце ворвался рассветом
И заполнил собой все пространство вокруг.
Ты был ветром беспечным, безоблачным летом,
Стал пыланием губ и сплетением рук.

Ты в померкшую душу ворвался бураном
И разрушил моральных устоев рубеж.
Ты был звонким морозом, подснежником ранним,
Стал горячим дыханьем, грехом без одежд.

Ты стальною иглою ворвался под кожу
И разлился пьянящим простором в крови.
Ты был сладкою горечью, правдой и ложью,
Стал ты вкусом соленым внезапной любви.
10.10.10г.

Ти освідчивсь мені на світанні
Уві сні чи напвзабутті.
Так з*явилося справжнє кохання,
Що буває лиш раз у житті.

Наші свідки полохані зорі
Засоромились наших зізнань,
А проміння ранкове прозоре
Розчинило ту зоряну рань.

Наші свідки приборкані хвилі
Ніжно пестили вранішню синь,
Місяці оком єдиним щосили
Підглядав за паланням обійм.

Ну а трави, завзяті пустунки,
Нашорошили вуха-квітки,
І, наслухавшись наших цілунків,
Почали розпускати плітки.

Їх підслухавши, вітер ранковий
Це розніс по усюдах усіх.
Може сталося так випадково,
Що нас ранок зустрів у росі?

Може збіг, що лиман синьоокий
Простягнув небо нам у руці,
Ну а сонце велично-високе
Дарувало букет промінців?

Заховала під осягом тіло
І прикрила волоссям лице
Звідусюди земля шепотіла:
"Не ховайтесь, ми знаємо все!"

Ти освідчивсь мені на світанні.
"Я кохаю!" - у ранок кричав.
Ранок вірив у справжнє кохання -
І росою нас двох повінчав.
2006р.

Взревел Перун благим славянским матом,
Из глаз он сыпал искры над землей.
Испуганные тучи, как цыплята,
В табун от страха сбились грозовой.

Когда цветок из Красной книги мифов
Вновь не зацвел в купаловскую ночь,
Перун не в силах гнев свой превозмочь
И предвестил земле сплошное лихо.

Все небо он отчаянным галопом
На жеребце мгновенно облетел,
По тучам с силой грозною похлопал,
И выбил дух посредством молний-стрел.

Упал тогда Перунов гнев на землю,
Обрушился всем небом на поля.
Прижалась поцелуем вдохновенным
От жажды к струям жаркая земля.

А гнев разлился озером бескрайним
По всей степи, по рекам, городам.
А вся земля от края и до края
От тяжести заплакала тогда.

Сменил Перун свой грозный гнев на милость,
И засиял Ярилов яркий свет.
А с солнцем вдруг надежда появилась:
Когда-то расцветет Перунов цвет.
2010

Кохання має крила,як в голубки,
Що пестить небо подихом зефіру
І розправляє свої крила-руки,
Щоб зорі з них не згинули у вирі,
Бо його крила ніжні, як в голубки.

Кохання має крила журавлині.
І в піднебесся стрімко почуттями,
Неначе в прірву синяви полине,
Кохання вічне, пристрасне, без тями,
Тому що має крила журавлинні.

Кохання має лебедині крила,
Щоб вірність пронести на них крізь роки,
У горі й радості, щоб завжди вірить,
Що це кохання послане нам Богом,
Бо в нього вірні лебедині крила.

Вона була не такою, як інші:
Спокійна та дика, багата та вбога.
Вона нареклася сестрицею тиші
І з місяцем братню обрала дорогу.

Вона була не такою, як інші
І вірила в казки, неначе дитина,
Пускала на вітер сонети та вірші,
Людей мордувала без слів і без спину.

Вона була не такою, як інші:
Лобро плюндрувала і зло зневажала,
Сльозливо-свята і усміхнено-грішна,
Мізерна піщинка й могутя Держава.

Для неї погане здавалось ще гіршим,
А добре шукало шляхи журавлинні.
Вона була не такою, як інші -
Самою собою була Україна.

Ніч була дуже темна
І сповнена бажання.
Цілунки ті шалені
Здавалися коханням.

Ось ранок. Сонця промінь
Ковзнув на постіль білу
Ковзнув по шкірі ніжній
І зупинивсь на віях.

День. Ясний нескінченний…
Лиш радість і чекання.
У мріях золочених
Всі згадки про кохання.

Вже вечір. Скоро дев’ять.
Зустрітися повинні
Дві свічки, три лілеї
І зустріч за хвилину.

І знову нічка темна
До себе пригорнула…
Чекаєш ти даремно:
Про тебе вже забули…

Де ти, моя Доле згубилася?
Куди твій прокладений шлях?
Лишила мене, щоб я билася
Без тебе, мов зв*язаний птах.

Кому твої очі засяяли
І дарять усмішки вуста?
Без тебе я стала звичайною
Без віри й надії в життя.

До кого приходиш незванною
У снах та у мріях ясних?
Мене, наче квітку ізламану,
Лишила в житті без весни.

Мені ти давно вже судилася
В якихсь недосяжних світах.
А ти, моя Доле, згубилася -
Без тебе долаю свій шлях.
2004

Гаряче…
Пронизливий холод. Пекучий.
Боляче…
Стогнала душа невезуча.
Голосно
Кричала душа оніміла;
Голосу
Не чути: слабкий він, безсилий,
Голову
Накрила вже хвиля гаряча.
Холодно…
Нічого, така твоя вдача.
Музика…
Поєднання нот: ре-мі-соль-ля…
Музика…
Ти слухай: то є твоя доля.

Серед сірих однакових буднів зими
Ти стала частинкою літа.
І поміж туманів сліпих і німих
Малою краплинкою світла.

Барвистим метеликом, променем чистим,
Духмяним подихом вітру
І тихим, ледь чутним шелестом листя,
Ти стала частинкою літа.

Купальським вогнем і дівочим віночком,
Букетом із сонячних квітів,
Веселкою в небі, сріблястим струмочком —
Ти стала частинкою літа.

Блакитним небом умитим дощами,
Блідою ромашкою в житі —
Єдина, вродлива, тендітна, кохана —
Маленька краплиночка світла.
2009р.

Ти освідчивсь мені на світанні
У ранковій туманній імлі.
Нам здалось, що це справжнє кохання,
Що буває лиш раз на землі.

Місяць танув у небі повільно,
Вітер тихо наспівував в листі,
Він за тиждень призначив весілля
Надзвичайне, казкове, врочисте.

Вмить тебе закружляло у вирі
Чисте й свіже лимарське повітря,
Я ж в той час опинилась в квартирі,
Де ні справжнього сонця, ні вітру.

А за тиждень у час надвечір’я,
Як призначили нам небеса,
Моє тихе, затишне подвір’я
Полонила віщунка-гроза.

Я в весільний наряд убралася
І вінець з блискавиці наділа,
В сукню з крапель прозорих вдяглася
І від вітру отримала крила.

Я злетіла до тебе у хмари
Над набридлим квартирним полоном.
Вечір сіяв замріяні чари,
Грім зіграв для нас марш Мендельсона.

І в момент цей на кручі небесній
Зірка нашого щастя розквітла,
В подарунок обручки принесла
З веселкового дивного світла.

Освятило нас небо навіки
У таємному храмі єднання
Тут для мене ти став чоловіком
Я дружиною стала й коханням.
2008

Так привычно, незаметно
Леди Осень подошла,
Перекрасила листочки,
По зонтам дождём прошла,

Отразилась в каждой луже
Низким небом, серым днём
И осыпалась внезапно
Жёлтым лиственным дождём.

Как хозяйка, тротуары
Устелила все ковром
И дождинкой написала
Свой автограф, как пером.

О, мить прекрасна, вічна й швидкоплинна!
Ти мить краси, а не смертельна битва.
Перед тобою стала на коліна
Нещасна й горда жінка – Україна
В своїй спонтанній, зоряній молитві.

О, мить прекрасна, вічністю забута,
Ти мить безкрая скіфської свободи,
А за тобою лине степом смуток,
І вже земля в кайдан чужий закута –
То є неволя вільного народу.

О, мить прекрасна, мудрість твоя сила.
Ти мить велична князя Ярослава.
А землю вже за мить орда місила,
Монгольська смерть без жалості косила,
Братерський розбрат і безславна слава.

О, мить прекрасна, лицарська епоха!
Ти мить козацьких бойових походів,
Але з тобою поряд йдуть до льохів
Панщинне лихо і злиденний подих,
В полон турецький йде дівоча врода.

О, мить прекрасна, Кобзарева мрія!
Ти мить обробки діаманту мови.
В наступну мить вже зміни буревії
Розіб’ють вщент народнії надії
На вільну думку й вільне рідне слово.

О, мить прекрасна, з попелу розквітли
В тобі надія, віра і кохання,
Та у майданних сутичках політик
Забув прадавні мудрі заповіти,
Перетворив життя на існування.

О, мить жадана, боляче сучасна,
В твоїх долонях – Всесвіту майбутнє!
І я прошу тебе, не зупиняйся,
Бо саме цим, о, мить, ти є прекрасна,
І саме цим, о, мить, ти незабутня!
2007р.

Я землю знов побачила в цвітінні.
І, притулившись до сестриці-вишні,
Зізналась їй у низькому падінні,
У тому, що я безнадійно грішна.

І перед нею серце я відкрила
В своє бурхливе, памятне колишнє,
Де народився перший гріх у мріях,
Якщо гріхом назвати можна ніжність.

Де я жила в очікуванні дива
Не день, не ніч, не тиждень і не місяць.
А гріх прийшов без сорому й красиво,
Якщо гріхом назвати можна пристрасть.

Душа моя піднесено літала,
А розум був на диво чистим й ясним,
З гріхом на серці пташкою співала,
Якщо гріхом назвати можна щастя.

Земля мені відповіла цвітінням,
А вишенька зітхнула пелюстками:
Вони моє пробачили падіння,
Бо грішні всі, хто як і я, кохали.

Люблю тебе, Прибузький краю,
Коли весна буяє цвітом,
Коли несуть пташині зграї
З чужих країв палкі привіти,
Як вітер жменями збирає
Акації солодкий подих,
Як вишня знову розцвітає
Та в білім мареві кружляє –
Весільні сукні вводить в моду.

Люблю тебе, Прибузький краю,
Коли в гостях у тебе літо,
Коли навколо все співає
Про сонце, небо, степ і вітер,
Коли земля дощу чекає,
Коли від спраги в’януть квіти,
А хмара десь з-за небокраю
В твої простори поспішає
Стеблинку кожную умити.

Люблю тебе, Прибузький краю,
Коли осінній вітер в полі
Пожовклі сторінки гортає
На кленах, липах і тополях,
Коли щоденно мжичка сіє,
Дощі народжують тумани,
І сірий смуток безнадії
Тремтить на довгих сивих віях
Старого Бузького лиману.

Люблю тебе Прибузький краю,
Твої легкі зимові крила –
Це наче ангели із раю
На снігових летять вітрилах.
Люблю, коли зима мінливо
Всіх обведе навколо пальця:
Сьогодні завітає злива,
А завтра просто справжнє диво –
Сніжинки знов кружляють в вальсі.
2007р.