Із самого ранку і до пізнього вечора
кава-кава-пиво-чай-пиво – божевільні рідини
Якщо сьогодні буде те, що й вчора,
то як прожити ці двадцять чотири години?

З самого ранку і хтойогозна до скількох
балачки-кава-пиво-пиво – обридлі рідини
Передоз цигарок раз до трьох
атмосфера стискує кляті судини

З раннього ранку й до самої смерті
несумісні рідини та інші субстанції,
відсутність пристойної рими до «-ерті»
і не скінчаються кінцеві станції

Зранку і до кінця довжелезного дня
кава-метро-кава-цигарка – дорога-дим-рідини
Нічого не хочу, нічого не бачу – яка там рідня
і, в біса, яка там родина?!!

2008

В душе такая горечь, как во рту
Бывает после запаха духов.
Я лёгкое безумье доведу
До самых сумашествия верхов.

Я разорву прогорклость, что внутри
Всё разрасталась плесенью доселе.
Я разожгу огонь – гори! гори! –
Ты видишь, как он бьётся в моём теле?


Ты видел лаву, что сжигала мою кровь?
Ты видел, как обугливались кости?
Виною – сумашествие, любовь,
И много ревности, депрессии и злости.


2007

Заспіваю тобі колискову,
Що росла поміж пишних ланів.
Зорі бачила світанкові,
Як настав час осінніх жнивів.

В струмках скупана і у росах,
В жайворончих веселих піснях,
Заплітали їй трави у коси
У карпатських туманних горах.

Спать лягала моя колискова
Серед тиші величних озер,
Пила воду вона барвінкову
І до нас завітала тепер.

2009

Калюжі розіллятого портвейну,
Волосся, вирване в істериках – клубком.
Все починалося з ілюзій і натхнення,
А обернулося – «porazka-точка-com»…


Гранчак валяється, і зілля переллято,
Лавровий лист присох до язика.
Похмілля, сум і вени перетято –
Знайти би лише сили для ривка…


Єдина пляма світла – монітор,
Як те сакраментальне «у тунелі»…
Між плитками свідомості – зазор
І я повзу до нього начебто по скелі.


Я хочу в ту шпарину зазирнуть,
Побачить, що ховають за лаштунками.
Та я з похмілля, і нелегкий путь…
І я не йду – я повзаю провулками.


Спустошеність, блюзнірство – м-м-м-мать моя!
Крізь зуби спльовуєш шматочки слимаків,
Обмацуючи пальцями края
Розкритих стулок спільності гріхів…



20.03.07

Я загортаю свій огидний всесвіт
У паперовий мотлох синіх днів
Я стала сильною й не марю черепками –
Збулося те, чого ти так хотів.


Собаки брешуть. Брешуть так і люди.
Я не бажаю зла тобі – іди.
Не буду плакати і жити теж не буду
І ще втекла би – та куди втекти?

В непевних буднях лоскотного страху
Я забуваю ночі ці і дні
І це не страх – це є безодня жаху
В якій співаю голосно пісні.

І сохнуть губи у перервах болю
І світ здається чимось неживим
Зітри мій сміх із вуст, моя ти доле!
Хоч ти ніколи і не був моїм…

Тремтячі руки, скло попід ногами
Я зараз бачу те, що чула звідусіль
І жінка-блазень розпрощається з богами
Без жодних сумнівів і без значних зусиль

Мені наснилося, наче моє серце протято
Та я тобі цього, браза, не розкажу
коли ти знову завзято
перетинатимеш уявну межу

Мої нічні жахи – то кістки,
я смокчу з них воду і морок
що ще тобі давить на мізки?
зорі, міцно вдавлений корок?

Ті зірки мертві, браза, мертві!
Покинь ту пляшку, дивися мені в очі
що таке гіпноз, моя маленька жертво?
ти дивишся, значить бути жертвою хочеш…

В кишенях дріб’язок між пальців витікає
під нігті забивається тютюн
так добре прокинутись і зрозуміти
що то був всього лише сон

Ще ближче до тіла
Відкрий мені доступ –
Я буду повільність,
Бажання і поступ.


Я буду згоряти
Давати і брати
Я буду любити
І не засинати.


Я буду змією,
М’якою, як стрічка,
Я буду жевріти,
Мов тліюча свічка.


Я маю бажання –
То дай мені змогу.
Мов раб, я плазую
До твого порогу.


Відкрий мені доступ,
Розкрий мені двері –
Нехай наші тіні
Танцюють по стелі.

Я тікаю у тишу, шукаючи спокій
я марю людьми, бо їх надто багато
я боюся почути відлуння їх кроків –
це на мене крокують шеренги завзято.
Це невдахи й собаки, відьми, змії і блазні
мені нікуди йти – я у тиші, як в клітці
амністую себе, добровільного в’язня
і стрибну на асфальтову луску з дзвіниці
Хай лякаються коні розбитого тіла,
хай коти відгризають і пальці, і губи
дві секунди я вільна була, я летіла
з хрустом зціпивши в останній раз зуби
земля тепла й м’яка, ніби сплячая кішка
снить сном Будди у маминій спальні

Ніби він так ніколи насправді й не жив
бо у всьому світі не знайшлося притулку
просто тримав у руках прокльони сновидінь
один раз відкривши мушельну стулку
чужої анонімної анатомічно незахищеної душі
і випустив чужі жахи на волю,
не вміючи втримати навіть дещицю
незрозумілого людського болю
незрозумілих чужих зневірянь, до яких непричетний,
не зміг полагодити злами і згини – та і не треба! –
він просто злякався страху у своєму відображенні
в якому, власне, не було потреби,
бо він ніколи так насправді і не жив…
Бо він насправді нічого й не шукав,
а брав лиш те, що легко йшло прямо у руки
фактично він самого себе ошукав,
коли ковтнув венозну кров розлуки…


08.08.07

У жінок щастя віднімає почуття краси -
Неконтрольований викид у кров ендорфіну
Так солодко, так п’янко лине час,
Втрачаючи смак свій кожну годину.

Живе кришталеве мінливеє світло
Розгоряється в навколоплідних водах
І в серці сплячої вагітної собаки,
Пісок у горлі блокує подих.

Врізається, неначе саморіз,
Вкручується і швидко розчиняється,
Стає живої води молекулою…
Сонце по вулицях розливається.

Струси мозку не смертельні –
Непритомність на холодному асфальті
Між безвільних пальців тремтить павутиння,
Мляво розкручується спіраль нова.

Дівчинка твоя жива.
У череві вагітної собаки
Швидко зростає, наче власне її дитинча
Згорнуте, як маленька рибка.

Я повернулася у рідне місто...
Раніш тут люди всі усміхнені були.
Тепер крізь сірість. Лиш моє намисто
Яскраво червоніє у імлі.

І ще, можливо, ягід горобини
Палають ґрона десь на висоті -
Усмішкою з рекламної світлини
І крапелькою сходу на хресті

Маленької і милої каплиці -
Повз неї я проходила давно,
Як виглядати йшла віконечка-криниці,
Шукаючи між них ЙОГО вікно...

Раніш тут люди всі усміхнені були...
І я всім перехожим посміхалась.
А зараз відлетіли журавлі
І всі синички з рук повиривались.

Нічого, Біла Церкво, то все пройде,
На всіх, напевне, вплинула зима -
Холодна, сіра, депресивна хвойда -
Дарма вона прийшла сюди. Дарма...

Чувство вины сильнее, чем чувство потери,
Чувство потери ничто перед страхом войны.
Кончился праздник, закрыты все окна и двери,
В воздухе порох и кровь застоявшейся вмиг тишины.

Пулеметной лентой частят шаги по ступеням,
В страхе глупой надежды я рву на куски белый флаг.
Больше нет ничего. Остается лишь место и время
И застывший в бессильном размахе над нами кулак...

Треба боротись за свою любов,
І боєм брати кожен поцілунок,
Мішати сперму, піт і кров
І пити цей чаклунський трунок.

Треба волхвити і камлати,
Палити ватри із кісток,
У колі голим танцювати,
Знайшовши спільний кровоток.

Вагатись треба... Та й робити!
Бо час нещадний. Люди теж.
Треба боротись і любити
І віддавать себе без меж.

23.02.07

Я йду шляхом невірним і жорстоким,
Я бачу знаки крізь, та не боюсь -
Я знаю, що лишýся одинока,
Бо десь на тім шляхові помилюсь.

Я плетиво з любові і натхнення
Стягнула у великий вузол мрій,
І, може, у безпеці сьогодення,
День завтрашній - загроза безнадій.

Я не кохаю того, хто не вартий,
Та тягнуся до того, хто не мій.
Втрачаю час на ідіотські жарти
У сóбі незлікованих повій.

У натовпах холодних перевтілень
Міняю все, та маску я лишу.
Я друзів і коханих - всіх покину,
Це вірно так, як зараз я пишу.

Якби мені крила і душу птахів...
Аби небо завжди було так далеко...
Злетіти би вище найвищих дахів,
І кружлять над тобою, неначе лелека!

Кружляючи, підійматись у хмари,
Допоки назавжди зірвусь в далечінь -
Там лишать мене і жахи, і кошмари,
Там буде лиш сонце і омріяна синь...

Без тебе я буду щаслива и вільна -
От тільки б забути твій доторк і сміх! -
Бо як не забуду, то буде безцільна
Та втеча з землі вище всіх людських стріх...

Найбільше у світі тебе я жадаю
З усіх своїх тих напівздійснених мрій...
Стаю на крило і у небо злітаю,
Та серцем лишаюсь з тобою, повір...

Кружляючи, підіймаюсь у хмари,
Ось-ось вже назавжди зірвусь в далечінь -
Там лишають мене і жахи, і кошмари,
Там бачу лиш сонце і омріяну синь...

2007

Мої мертвонароджені вірші
Завжди з`являються аж вкрай невчасно,
І я шматую їх - це схоже на аборт,
Бо пошматовані вони такі прекрасні!

Такі прекрасні, як змиваються водою
У прірву каналізаційної системи,
Бо там їм місце, це їх доля -
Вбирать у себе всі мої проблеми...

Мої мертвонародженії діти!
Яка жорстокість вовча, ненаситна!
Тремтячими руками дістаю вас з лона,
І знову ж, в той момент стаю вагітна...

Пробачте свóю деструктивну матір,
Мої прекрасні, милі, суїцидальні!
Хотіла б я, щоб ви були інакшими,
Та світ навколо трішечки безжальний...


2007

Я хочу позбутися меж і кордонів.
Я хочу спокою. Я хочу й війни.
Я хочу йти вперед без перепонів,
Тож гетьте, думи всі сумні!

Я хочу не боятись самоти,
І хочу знати, що ти будеш поряд -
У смерті, у могилі, на хресті
Розділиш мій одвічний холод.

Я хочу, щоб не відвернув лице,
Коли настане час страшний розлуки.
Довіку буду я любить за це,
І все життя тримати твою руку.

Я - Єва без Адама,
Я грішниця й свята.
Одвічная це драма
Й свобода золота.


Я гола, боса й щира,
В печерах, у кущах -
І в соромі є віра,
То у гріху лиш страх.


В заплаканих віконцях -
І в Бога є війна.
У сутінках, без сонця,
Самотня і сумна.


Я - Єва без Адама,
Я вільна і свята!
Спасибі за оману!
Я - воля золота!