Вони каліки, бо не розуміють,
Душевні монстри, бо не бережуть,
Колись обпльовані і зганьблені помліють,
Колись, коли так добре допечуть!

Вони не діти своїх мами й тата,
Вони чужинці грішники й кати,
Для них не цінна наша спільна хата
І не лякають Божі їх хрести.

Для чого ти їх мамо породила?
Надіялась на поміч? - А дарма!
Чого тепер заплакана схилилась?
Пустила в дім, їх дім це є тюрма!

Не плач рідненька, ти не є самотня,
З тобою тисячі сердець горять
А цих перевертнів забере зла безодня,
Ще крила щастя голубом злетять!

Мов той ліхтарик, що вночі не згас,
Моє натхнення тихо пломеніє.
Писати пишу, тільки у думках
Іскринка відчаю приховано жевріє.

Чорнило пише, та лиш про сумне
(Чи муза даром крильцями махає?)
Там паралельно драма із життям.
Мене чомусь лиш біль так надихає.

У своїх віршах я - сумний герой.
Чи то так послано мені із неба?
У строфах заховалася печаль,
Та не жалій мене, цього не треба!

2009

За сином бігла босонога мати,
Кричала, плакала, просила: "Залишись!",
Сестричка вигібла з старої хати,
А батько зжав кулак й шепнув: "Борись!

Борися, сину, за свою країну,
Кріпися духом, тіла не жалій.
Ти розбудуєш знову цю руїну,
Без перемоги не приходь, не смій!"

Так батько горював в отій хвилині,
А мати лиш молилась до хреста.
І знала добре, що її дитині
Чомусь дісталась доля нелегка.

Сестра щодня в віконечко дивилась.
Із уст тремтіло слово "Поможи".
Вона вже не ридає, вже змирилась,
Та просить Бога: "Горе віджени!".

Юнак іде - йому солдат так личить.
Не думає про смерть, він ще живий.
Йому зозуля довгих років зичить.
Він не вбивати йде, бо не лихий.

Солдат ішов не мстити - рятувати,
Бо визволити мріяв свій народ.
Та знав, що йде кайдани розбивати
І не хотів за це він нагород!

2006

Барвиста осінь вбралася у шати,
Калинове намисто одягла.
Ходила гостя з хати і до хати
І мені кошик квітів принесла.

У кошику і айстри, й чорнобривці,
І пахне рута-м"ята свіжо так.
А кольорів, як райдуга в корзинці,
Який хороший, осінь, в тебе смак!

Подарувала ти троянди для кохання,
Багатство соняшника теж віддала все.
А хризантеми висловлять бажання,
І мальва ніжність й ласку принесе.

Барвінок зеленів, схиливши сині очі,
Він так кохав гербери дивоцвіт,
Жоржина полюбила довгі ночі,
Калина пізнавала знову світ...

Я обняла букет - красою милувалась,
А у душі і радість, і печаль.
Я дякувала осені й прощалась,
Бо вона йде, а я одна, на жаль...

11 вересня 2006

Ти став чужий - цілуєш у чоло,
Заплутуючи пальці у волоссі
І хоч у ліжку бУли не давно
Не з пристраті тримаєш, а зі злості.

Моя рука посИніла в твоЇй.
В обіймах як в кайданах. Ну а крила
Я продала, чи виміняла там,
В ломбарді, що навпроти магазину.

Ти дивишся чи мимо, а чи скрізь
Хоч холодно мені від споглядання.
Кусаю губи, бо страх, а, може, біль...
Що в тебе знову ревність безпідставна.

Ти б відпустив, бо знаєш, що так зле,
Що тільки відстань може примирити.
Та переслідують тебе думки,
Як ті примари, що уміють говорити.

Мене не чуєш - у вухах лише одне.
Ревнивий і чужий - а це найгірше.
Я прошу в Бога: хай усе мине,
Залишиться ж бо тільки клапоть вірша.

2010