За вікном вітер, по шосе мчать автомобілі, а в моїй квартирі пахне свіжо зварена філіжанка кави. Цікаво, котра зараз година?.. не можу, не можу думати про щось інше – я скрипаль, я, я... Будь-ласка, світе, зрозумій мене. Моя душа – струна, мої дні – ноти, мої вчинки – акорди, моє життя – симфонія! І ось, в моїй руці смичок, в пориві пристрасті він так палко обіймає скрипку, а вона... вона розуміє мене. Така тендітна, така вразлива і водночас така сильна і всемогуча.
За вікном вітер... Сонце одягло чорну вуаль. Нічне небо мерехтить сяйвом розпещеної зірки, а я, розтерзаний думками, заплакав, наче мале хлоп’я, у якого відібрали цяцьку. Відібрали... Скоротили дні життя мого, вивели на посміховисько, змусили влитись в буденне і тим самим змішали з сірою масою. Я наче художник, якому замінили його багатоколірну палітру на ту, в якій лише відтінки чорного. Я наче митець, якому зв’язали руки і сказали: „Твори!”. Я так мріяв про олімп слави, а мені вказали дорогу на мою Голгофу.
За вікном вітер, за вікном свобода... Він шмигає між гіллями дерев, здіймає в висоті пилинки заасфальтованого міста і перетворює на вихор. А я душею і тілом лину до скрипки. Легкий рух рукою і вона знову заговорила. Її голос... о цей голос терням врісся в моє серце. Її уста промовляють, ви чуєте з якою чуттєвістю вона розповідає? Напруження наростає і ось вона вже не просто розповідає, вона плаче і кричить. Це крик пораненого серця. Потім панічно стихає, розуміючи, що нічим не може зарадити і замовкає в крикливій тиші, яка як і я, стільки голосить, та ніхто не чує. І замість оплесків і овацій я чую набридливий звук будильника. Вже ранок, як швидко пішла ніч, зникла за небокраєм, після інтригуючого танцю з місяцем. І мені час піти, цілую свою кохану скрипку і як таємний коханець зникаю в несмілому світлі нового дня. Чекай на мене, сподівайся на зустріч, я твій скрипаль, хоч зараз мушу стати електриком.

Осінь – безсоромна дівиця. Зняла жовтогаряче вбрання і стала зовсім гола. Вона не витримала перед спокусою палких цілунків Листопада. А він цілував, цілував її так пристрасно і жагуче... Та потім пішов, залишивши на холодну осуду людям і зимі... Вона плакала гіркими краплями густого дощу, стогін її пораненого серця відбивався відгомоном і переливався в пісню... Співала, щоб не кричати, бо була сильною і змогла вистояти під палючим вітром обмов, під хуртовиною пліток. Вона кохала, кохала щиро і нестримно.
Одягнувши білу весільну сукню, повінчалася з Груднем. На срібному, всипаному кришталями, зірками, перлинам, вельоні так гарно і мило блищали Дружки-сніжинки. Молодят благословляло Небо. Так, як мати благословляє, бажаючи здоров’я, щастя, і багатства, свяченою водицею та зернами пшениці, так і Небо посипало, благословляючи снігом.
...Сивий ранок обіцяв новий день, чистий, наче білий аркуш, де доля своїм чудо-пером напише нову історію, історію вічного кохання!

2009