Сірий ранок… На вулиці туман та сирість… Всі кудись біжать, поспішають, запізнюються… З дахів будинків капає вода, а під ногами місиво з недоталого снігу та бруду. Якийсь лексус промчав по дорозі, піднявши в повітря тисячі крапель з брудної калюжі та обляпавши всіх людей, які ще сонні стоять на зупинці, чекаючи на свій транспорт що довезе їх від пункту А до пункту В…
А десь далеко від метушні великого міста, в тихому лісі, пробиваючи собі дорогу до ледь гріючих променів сонця, з-під того ж снігу, але вже чистого й незайманого, у повній гармонії природи під свіжою, насичено-яскравою небесною блакиттю, народжується диво… Ні, не те про яке розповідають в казці, а справжнє диво…
У сяйві діамантового переливу сонячного світла на снігу, піднявшись над землею та снігом на витонченій зеленій ніжці, схиливши тендітну білу голівоньку перед лютими морозами зими, диво-квітка дарує неймовірне відчуття… Повідомляючи своєю появою, що незабаром весна…
Хтось називає їх пролісками, хтось підсніжниками, а я називаю ці диво-квіти – Вісниками весни…

Березень 2008

Все почалось з простого ранку. Ранок як ранок. Як і всі останні 364 ранки року. А за вікном уже помалу переймала владу весна. Таких у моєму житті було вже 21, а ця була вже 22-ою.
Проснулась коли за вікном ще ледь сіріло, під звуки падаючих крапель талого снігу, з даху. Я подивилась у сіру млу. У кімнаті вже можна було розгледіти силуети мирно сплячих мами та молодшої сестри. Прижмурившись та навівши чіткість погляду, я роздивилась положення стрілок на годиннику. Без п’ятнадцяти шість. Через 15 хвилин задзвонить будильник щоб вставати та ставити воду на газ. Гарячу воду місяць як відключили комунальні служби і мали включити тижня два тому, але щось там пішло не так. Бабульки з під дверей під’їздів перебралися під двері ЖЕКу і влаштовують вже там свої бойкоти. Хоч якась користь від них появилась…
Я встала і пішла на кухню. Поставивши каструлю на вогонь, знову повернулась під ковдру. Таке приємне тепло… Воно солодко і лагідно окутало мене і я провалилась у сон.

- Ти нічого не забув?
- А що я маю пам’ятати? – відповів питанням на питання співбесідник. Така собі гра слів, мила посмішка та чарівний блиск в очах досі пробуджували легкий стан ейфорії в співбесідниці…
- Як ти міг збути? У мене сьогодні День Народження!!! – зі вдаваним обуренням нагадала дівчина. – Ти прийдеш?
- Ну, я не знаю? – зробив вираз обличчя «Я згадую чи не знайдеться в моєму тісному графіку вільної хвилинки»
- Ти минулого року не явився, і цього хочеш відморозитися. Я тобі не армія, від мене не відкосиш!!! Хоча, тобі ж й від неї не вдалося відкосити!!!
В кабінеті роздавався веселий дружній сміх.
- Іване, ти ж мені обіцяв, що на моє повноліття ти точно будеш!!! – освіжила в пам'ять вона Івану.
- Ну, якщо обіцяв, тоді буду.
- Я чекаю всіх на 6-ту вечора.
- Тоді до шостої?
- Чекатиму – відповіла, посміхаючись…

Почулись перші акорди пісні Народєцкого «Прикоснись рукой к чужому сну»… І я знову прокинулась. Цей сон я бачу вже не вперше. Він сниться мені, лише раз на рік. В один і той самий день. Із року в рік. Уже четвертий рік поспіль.

Веселий, компанійський, добрий, чуйний . . . Продовжувати перечислять його якості можна, мабуть, вічно. Іван не був високим красенем… Він був приємним хлопцем, середнього зросту, з сіро-зеленими добрими очима. Знаєте як буває, дивишся, ніби непримітний хлопець, простий… А подивишся в очі, відразу відчуваєш таку симпатію й довіру до людини, незрозумілу, безпідставну. . . Я пам’ятаю, він завжди бігав та здавав заліки, іноді навіть іспити, за вагітних одногрупниць та сумлінно працюючих одногрупників. Він навчався на заочному.

Із дзеркала на мене дивилась дівчина з мокрим кучерявим волоссям.
- Що ти сьогодні одягатимеш? – Долинуло з кімнати мамине «побажання» доброго ранку.
- Червоний светр та сині джинси. – Відповіла я на питання.
- Я ті джинси вже викинула б. Вони ж старі й потерті, як і светр. Одягайся святково. Блузочку одягни. Спідничку. В тебе ж свято.
- Не хочу. Навіщо цей маскарад.
Мені й дійсно не хотілось наряджатися. То ж я для мами одягнула новіші джинси, але светр залишила. Волосся не збирала, воно на диво не дурно уклалося. Одягнула куртку, взяла сумку, включила МР3 й побігла на роботу…

З Іваном я познайомилась ще на першому курсі технікуму. Дівчина, з якою я жила в гуртожитку, поступила разом з ним за рік до мене, і вони були тісно знайомі… Хоча на момент нашого з ним знайомства вони були вже просто друзями…
Тоді я червоніла від одного тільки його погляду, чи слова на мою адресу. Щоправда, я тоді взагалі була сором’язливою. Мене навіть смуглявий колір шкіри не рятував від рум’янцю.
Як зараз пам’ятаю ту п’ятницю. Я вбігла в кімнату, де вже сиділи Наталя, Ксенія та він, весело регочучи над темою своїх розмов.
- Всім привіт! – вигукнула я переступивши поріг.
- Привіт! Куди так поспішаєш? – запитав він, дивлячись як я поспіхом пакую дорожню сумку.
- Я їду додому!!! Я дома не була вже місяць!
Прозвучав звук блискавки моєї сумки. Зазвичай я повільно збираюся. У мене, просто, вже все було на готові.
Я поцілувала на прощання дівчат
- Бувайте! До неділі!!!
- Еее!!! – його голос зупинив мене в дверях кімнати - А мене поцілувати на прощання!
В стані емоційного піднесення, я й сама не відразу зрозуміла, як за мить опинилась біля нього і чмокнула його трішки колючу щоку…
- Все побігла, бо не встигну на автобус! – оглянувшись на порозі весело, не то прокричала, не то голосно проговорила я.
Вже спускаючись по сходам, я зрозуміла що відбулося в останні миті мого перебування в кімнаті. Я ще довго посміхалась по дорозі додому, зашарівшись при згадці про мою божевільну витівку…
Дівчата потім розповідали, що після того як я втекла з кімнати, Іван пішов у себе, а через деякий час і з кімнати, від них подалі щоб не діймали питаннями, чому він в хмарах витає…

Ось двері, ключ, мій кабінет, комп’ютер. Тут і відбулася сцена із нав’язливого сну.
Мобільний телефон час від часу повідомляв про появу нових SMS. Всі з вітаннями. На кожне я відповідала: «Щиро дякую.». На роботі цілий день мене вітали, а в честь наступаючого свята нас відпустили раніше. Як тоді…

Прийшовши додому, я заходилась прибирати та накривати на стіл. Годині о п’ятій я вже ніжилася під тугими струменями гарячого душу. А закінчивши купання, заходилась прихорошуватися. Одягнула святкову червону сукню до коліна та босоніжки чорні. Волосся спочатку підібрала, потім розпустила. Пудра, олівець для очей, туш, блиск для губ. З дзеркала на мене дивилася симпатична дівчина з рум’янцем, ще після гарячого душу, та вогниками в очах, щастя, віри у щось дивовижне й любові до життя, а може до того хто повернувся у нього.
Парфуми! Які обрати? Бути сьогодні строго-елегантною, чи може палко-пристрасною? Ні краще весняно-мрійливою.
Прориваючи звуки музики, що грала на повну, в квартиру ввірвався дверний дзвінок. Я кинулась відкривати двері. Від бурі емоцій, які переповнювали мене, я просто таки долетіла до дверей як на крилах. Зупинилася біля великого дзеркала в коридорі, поправила зачіску, послала повітряний поцілунок симпатичному відображенню, а воно мені, і відкрила двері.
Всі запрошені вже сиділи за столом, окрім одного.
«Де ж він?! Він же обіцяв.. Він просто спізнюється… Коли прийде заставлю випити штрафну і станцювати!!!» - Так підбадьоривши сама себе, й пішла до гостей. Тости, побажання, посмішки гостей і моя, як маска, за якою я ховала свої переживання, час від часу поглядаючи на настінний годинник…
Провела останніх гостей близько півночі… Залишилась сама. Мама з сестрою передчуваючи гучну вечірку, поздоровивши мене, поїхали з ночівлею до тітки… Можливо це й на краще. Я залишилась на самоті зі своїми переживаннями. Добре що ніхто не бачив моєї жалюгідності…

- Квиток до Вишневого, будь ласка.
- 5.45.- прозвучав викривлений голос з будки вокзальної каси.
Я не поїхала додому, після роботи. Я нарешті наважилася навідатися до нього в гості. Мені потрібно було поговорити з ним. Я не можу більше так жити. Мені потрібно дізнатися, чому мені сниться цей сон. Розібратися. І бути сильною. Не тікати від відповіді.
Я пройшла в електричку. Я навіть встигла сісти біля вікна. Вагон швидко наповнився пасажирами. Оголосили маршрут і ще щось. За вікном замелькали стовпи, люди, дерева, а в наушниках грала музика. . .

Наплакавшись, умившись, переодягнувшись у нічну сорочку я готувалась до сну, коли раптом… Розриваючи тишу, по квартирі прокотилась звукова хвиля все того ж дзвінка.
«Кого так пізно принесло? Мабуть, хтось щось забув…»
- Хто там?
- Це я – Іван, – прозвучав з-за дверей такий знайомий голос.
Серце закалатало. Процокотів механізм дверного замка.
- Ти на годинник дивився?! – голосом повним обурення, образи, недорозуміння – Я ж . . .
Він стояв на порозі в брючному костюмі, куртка розстебнута, а під курткою піджак, сорочка і навіть краватка. Що правда остання була послаблена, а верхні ґудзики сорочки не застебнуті.
«Мабуть дуже поспішав, бо так важко дихає. Та й жарко видно.» - Подумала я про себе. Мої негативні емоції почали утихати. Та ще й на додаток в його руках був букет моїх улюблених ірисів, а на обличчі все таж обеззброююча посмішка…
- Проходь вже. – Нарешті запросила гостя – Ти ба який солідний. В костюмі. А я вже й переодягнутися встигла.
- Ти й так дуже гарна. – Не відводячи очей, з самого порогу, нарешті промовив він.
- Не бреши. Ходімо на кухню. Я зараз щось розігрію і накрию на стіл. Розповідай, де тебе носило?
- Та так. Непередбачені обставини. Та я обіцяв прийти. Ось я тут. Краще, мабуть, пізно ніж ніколи.
- Це правильно, але ж не наскільки пізно…
- Мені піти? – перебив. Точніше заспокоїв, бо я вже була готова викласти йому урок моралі. Але він не образився. Сказав це зі своєю милою посмішкою на обличчі…
- Угу! Зараз, я тебе так і відпустила. Я по-моєму вже на стіл, майже, накрила. Що мені знову все це пакувати назад в холодильник? Ні дорогенький! Поки не накормлю, не відпущу. Слово вчорашньої іменинниці закон!
На нас обох вплинуло, сказане мною, слово «вчорашня». І ми зірвалися нестримним реготом.
Квіти стояли в вазі, а ми сиділи говорили, згадували й сміялися, доки за вікном не почав народжуватися холодний світанок.
- Мені пора.
- Куди? Залишайся. Я тобі постелю в вітальній. Ти ж ніч не спав.
- Не переживай, виспатися я ще встигну.
Я стояла на порозі прощаючись з ним.
- Ти б вийшла за мене заміж? – Ошелешив мене, як громом серед ясного неба. – Це не пропозиція, а просто питання.
- Ваню…- у мене перехопило подих. Я не знала, як відповісти…
- Гаразд. Ти подумай, а коли вирішиш приїжджай в гості. Я в Вишневому буду, більш за все. Не залежно від відповіді. Просто хочу, щоб ти навідалася до мене. Я дещо маю тобі віддати. Адреса тітки Шевченка, 7. Бережи себе. І пообіцяй приїхати до мене. - Вогники його очей згасали під пеленою незрозумілого мені якогось коктейлю смутку, туги, болю і чогось холодного.
- Обов’язково. Обіцяю. А ти себе гляди. Гаразд?
- Гаразд.
Він сховався за шахтою ліфта спускаючись по сходам, а я зачинила двері і попрямувала до ліжка. Заснути не могла довго. Ми ж навіть не прощались. А погляд його останній на площадці навіяв враження, як ніби ми вже ніколи не побачимося…

Після того пізнього візиту я його більше не бачила. Він зник, не закінчивши навчання…
«Станція Вишневе» - оголосив голос з колонок. Моя. Ні, не моя. Його. За вказівками місцевого населення я знайшла вулицю Шевченка, а там і будинок №7.
У дворі поралася якась жінка, напевно його тітка. Зібравши всю мужність в кулак, я наважилася привітатися з нею.
- Доброго дня!
- Доброго дня – повернувшись в мою сторону, відповіла мені вона.
- А тут проживає Іван Семенюк?
Жінка вивчаючим поглядом подивилася на мене.
- А ви хто будете?
- Я Іванова знайома. Він мене в гості запрошував. А я тут недалеко проїжджала, вирішила навідатися. Вибачте, що без попередження.
- Ти, мабуть, Ніна?
- Так. А звідки Ви мене знаєте?
- А я тітка Івана, також Ніна. Ходімо в дім. Якраз пиріг пора діставати з пічки. Та чаю гарячого поп’ємо, зігріємося. – Вона з таким захопленням запрошувала мене на чай, аж очі блистіли. Чи то… від сліз? – Ходімо, доню.
Ми зайшли у дім. Вона запропонувала мені присісти, а сама заходилася накривати на стіл. У мене ж всередині все переверталося. Мені так важко дихати стало. Мене душила невідомість. Вона настільки міцно мене обійняла, що дихати було майже не можливо. Мене охопив страх. Страх як і перед мовчанням його тітоньки так і перед тим, що я могла дізнатися від неї ж. Щось не добре я передчувала з того як вона дивиться на мене. Вона нічого не казала про нього.
- У мене фото твоє є. – промовила вона направляючись кудись з кухні - А ззаду підписане «Ніна. 2005». Ти подорослішала. Коли ви в останнє бачилися?
- Навесні 2006-го. В мій День Народження.
- О так! День Народження. Він збирався на нього і був таким радісним. Він поспішав. Та й не тільки він… Як встановила пізніше експертиза, водій за кермом був на підпитку й не справився з керуванням… Івана відвезли на швидкій до лікарні. Його оперували, коли п’ятнадцять хвилин по опівночі його серце зупинилося..
Сльози котились горошинами по моїм щокам мимоволі, та розбивалися падаючи. Мені стало тісно у моєму ж тілі…Стогін мимоволі вирвався з грудей. Серце так заболіло, що я бажала аби воно зупинилося.
Тітонька Ніна кинулася до мене й обійняла. Вона втішала мене колихаючи, як малу дитину… І тремтячим голосом промовила?
- Я думаю це він ніс тобі. Вона була у нього в кишені піджака, коли все це сталося.
Перед очима все плило від сліз, а на долоню щось маленьке й оксамитове поклала мені тітонька. Коробочка обтягнена бордовим оксамитом, а в ній… каблучка…
І знов ридання рвалося з грудей, а груди розривало серце, що колотилося від болю і рвалося на волю.
- Ось його могила. Я залишу вас на одинці – Сказала тітонька, привівши за моїм проханням мене до нього.
І навіть на портреті він посміхається. Як завжди.
- Дякую Вам.

«Непередбачені обставини говориш.
Так ось чому ти запізнився. І куди пропав.
А обіцянки ти дотримався. Людина слова й честі.
Хотів ти відповідь почути? Так! Стала б.
Гарний перстень. Дякую. Я при тобі його одягну.
Ти снився мені, сьогодні. І минулий рік, й позаминулий, і того ранку.
Ти обіцяв і ти прийшов.
Я обіцяла й я прийшла.
Прощай, Іване… Я пам’ятатиму тебе і не забуду…»

2009р.