Ми приходили з моря підкошені
за солоною щулились шибою
і сплітали зі слів не кошики
а відразу кошики з рибою

нині ж пам’ять про море дрижить
за автом шовковою хусткою
і обабіч пшениця біжить
од хліба за нашою музикою

тобі не вдіяти нічого тут все марно
тебе немов немає тільки хмарно
що ти кохаєшся або пішов у вечір –
підкаже лиш розташування речі
година сьома не впадай у відчай
бо все навколо безумовно свідчить
що ти живий їси легкий сніданок
і вже сумлінно європейський ранок
в газети загорта прогірклі мови
що світ цей жебрає та не твоєї крови
ввіп’єшся нігтями у тулуб апельсинний
й на кілька хвиль обдуришся що сильний

У тебе вуста сірі бо очі насіння
бо дощ з роззявленою пащею сірою
на дні якої ми спинаємось навшпиньки
щоб дотягнутись до піднебіння

ти плакав би кругло та вишні вишні
літо завмирає на півдорозі до твоєї мислі
ти загортуєш своє серце у мокрі простирадла звислі
друзі мовчать десь далеко у них язики красномовні і кислі

і ти один на своєму заклечаному кораблі
бухнувши до цього вікна причалив пристав
вранці багато-багато яблук падає в туман
бо ти цілу ніч навіщось сидів не спав

Москіти юрмляться надвечір
сто перешкод цупкої ткані
нервово натяга на плечі
бліда і споважніла пані

когось забачивши збігає
хутенько з плетеного ганку
та так що майже устигає
за власним тілом в водах Гангу

А в мене - празник:ти мою
безслівність одмолив як гріх
цілунками тихенько б`ю
у дзвони кучерів твоїх

ти не здогадуєшся сам
та знав це мабуть князь пітьми
що лиш словам не небесам
створити дано хто є ми

Море поверне нам
втрачений колір крові
дужий солоний вітер
в кожному нашому слові
море не дасть нам пройти
босоніж осяйно по водах
але це для того щоб ти
не німба шукав а свободи
море вставатиме в нас
крізь струни цілунки і герці
море стихію нам дасть
ми ж йому трохи серця

Цей дощ розмив речам роти
та вікна всі твої отверзті
ти зоофіл - міняй світи
на тугу рідкісної шерсті

і будь обділений а втім
святкуй же свій злиденний вимір
де світ не може бути всім
лише тваринкою на вибір

Полюєм в каві на невловний зміст
на справжнє й втіху думати щосили
на нас полює в каві холод міст
в яких усе уже давно зловили

не вийшов ще на чорні лови час
який вполює цю тонку забаву
і поки справжнє десь полює не на нас
ми в нетрях міст полюємо на каву

Якось невлад знов настали жнива
котяться вниз запізнілі дива
я ж під вагою таких чудес
кану прощально на дно небес

десь не бажаючи йти навпрошки
славу збирає зі сліз мов вершки
й любить свій довгий до мене шлях
милість господня на двох ногах