Додому в думках і на шпильках і голос болить,
Дівчатка в дворі то у класики, інколи в салки.
А небо прогнулось, а небо над нами тремтить,
Бабусі вирішують долю держави на лавках.

У мене ж проблеми, бо ти у моїй голові,
Ти там оселився, ти винен мені за квартплату.
Про тебе курю і пишу, і ридаю...Лови
мої поцілунки, обійми і завтрашню дату.

Ти поруч із чайками, дихаєш Ялтою, вітром.
Стоїш на балконі із чашкою кави в руках,
А я обіймаю тебе - горизонтом, дощем і повітрям,
І все, що навколо - це я.Те, що поруч і в снах.

І все що навколо - це ти, навіть сходинки, небо.
Тебе на сніданок...Ти зовсім не маєш меж.
З тобою спокійно, з тобою нічого не треба.
...Коли ти залишиш мене, ти зостанешся все ж.

А я ще 20 днів мовчатиму про те,
Що в його кімнаті запах сушеного літа
Про смерть і про осінь...Проте
він зле посміхнеться і посмішка наче вітер

Що вранці захочеться снігу і теплоти
...Отримуєш тільки каву і сигарети
Читаєш йому невідправлені листи
Дивуєшся хижим рисам його портретів

І все...Вночі завиєш від давніх ран
А голос у нього рідний і ненависний.
І погляд здавлює горло, наче капкан
Він подивиться в дзеркало...Дзеркало трісне...

Тобі цікаво, як я вчитиму німецьку?
Як завтра вранці повертатимусь у себе?
Ти видаляй мою вчорашню sms-ку
Бо перечитувати спогади не треба.

Усі ми бачимо лише чиїсь примари.
Мені так хочеться тобі про щось сказати.
Доречі, зараз я прогулюю дві пари,
Доречі, літо одягається у шати.

Пора істерик, надокучливих неврозів.
І щось не так… Я відчуваю це… І знов лиш…
Тобі цікаво, що я дихати не в змозі?
Тобі цікаво...Ти мені щоранку дзвониш:)

Погляд торкається стелі,
Небо - як ознака щастя.
Очі блукають пустелею,
То в візерунках хвилястих.

Тричі надломлена криком
Вштовхує тіло у спокій.
Жестом заученим, звиклим
Пам"ять диктує свій докір.

Осінь холодна і темна
Здавлює горло тривога.
До сонця як і до тебе,
Більше немає дороги.

Давай не так! Давай зовсім інкше!
Ось це - проблеми, а ось це - біда...
Не відрізняти істину від фальші
Це вже занадто...І мені шкода.

Отут на дврі грається малеча,
Отам за рогом граються в життя.
...А жовте листя сиплеться на плечі,
І чорна ніч чекає викриття.

Тиша дзвенить в телефоні
Серце втрачає свідомість.
Побудувала кордони,
Щоб захистити совість.

Міста чужого подих,
Думається про сонце,
Це невеликий подвиг
Довіритись незнайомцю.

Я зостанусь навічно
Тут, де немає вітру.
Дівчинкою трирічною,
Посмішкою в повітрі.

А білетик тролейбусний гірко тремтить.
Заколихане щастя прокинулось й плаче.
Повертатись мені зовсім не кортить.
Від’їджати – тим паче.

Я щодня розриваюсь на різні шматки.
І один із них темний, а другий – світліший.
Мені друзі давно вже не пишуть листи,
У поштовій моїй – тиша…

Знов тремтливими пальцями бачу акорд.
І так боляче, наче не струни, а стріли.
Я ж колись без обману і зайвих турбот
Бути осінню вміла…

Титрами життя
пробігло по екрану.
Білий сніг – не сніг. Сіль
на свіжу рану

Сірий дощ – не дощ.
Лиш вода зі склянки.
Завтра буде щось.
Щось настане зранку

В серце встромлять ніж.
Приберіть солоне.

Лікаря? Облиш!
Бачиш, сніг холоне

Ні, я не можу – серце в склянці.
Це місто Суми… місто суму.
Тут і кохані і коханці,
Тут сходиш з глузду не від шуму,

Від тиші. Бо вона фальшива.
Її нема ніколи вдома.
Тут робиш те, що некрасиво,
Ти тут для кожного знайома.

Тут осінь помирає в грудні,
Тут вміти плакати – проблема.
…Упасти би тобі на груди,
Щоб сумувати не окремо.

У мене алергія на кохання.
І прогресує саме влітку, в спеку.
Така нормальна - з висипом і чханням,
І не ходіть ні поруч, ні далеко.

Відповідаю, любі, всім одразу -
"Привіт! Я добре. Так, навчаюсь.П"ятий...
А що хотів? В суботу? Не образив!
Іди собі, бо я почну мовчати!"

...Нарешті дочитаю свою книжку,
І не дивись на мої чорні вії!
Що-що?І пелюстки троянд на ліжку?
Мені начхати!В мене алергія!!!
18.08.2010