Відцвіла і віджила своє матусина черешня.
Вже давно онуки в хаті батьківській живуть.
Вже й мене, як і колись матусю, називають "теща",
Й правнучата мамини бабусею зовуть.

Вулиця дитинства стала незнайомою, чужою,
А в сусідській хаті вже сусіди молоді.
Тільки знову й знов у снах я до батьків біжу, додому
Й повертаюсь знову я в давно минулі дні.

Мене стріне мама посмішкою рідною до болю,
Батько обізветься тихим голосом, слабким.
Й назовуть мене батьки, як називали завжди, "доня"
І черешня білим цвітом зацвіте й рясним.

Промайнули непомітно весни, промайнули зими,
Тато й мама у далеку вічність відійшли.
Мамина черешня відцвіла своє і відродила...
А мені все сняться й сняться про дитинство сни.

Я не хочу чекати до завтра,
Я не хочу майбутнім ще жить.
Та невже моє серце не варте,
Щоб сьогодні пізнати ту мить,
Коли серцю в грудях бува тісно,
Коли щастя по вінця бува,
Коли в кожному погляді - ніжність
І душа від кохання вмира?!
Мить, коли в унісон серця б"ються
І від щастя не стримать сльози.
Мить, коли замовкає мудрість
І безумству вклоняємось ми.

2010р.

Я тобі розказала казку,
Ти повірив мені. Навіщо?
Одягла я посмішки маску
І на сходинку стала вище.
Вище болю свого і печалі,
Вище слів, навіть вище себе,
Вище крику і вище мовчання,
Вище пам'яті, вище неба.
Ти в моїй залишився казці,
А твоєї я казки не знаю.
Я від тебе пішла рано вранці,
Я тобі цілий світ залишаю.

Заходу вино червоне
Жадібно осінній вечір п"є.
Листя пада в вічність сонну,
Осінь тишу з неба л"є.
Кольори червоні й сині
Змішуються. Скоро ніч.
І ховаються вечірні тіні -
В темний ліс повзуть з узбіч.
Неповторних почуттів безмежність,
Ніби повінь у душі.
Кожний раз це знову вперше -
Ніби вперше пишуться вірші.

Серпневі вечори все більше на осінні схожі:
Червоне й жовте листя вітер з вишень обрива.
Запитує мене безсоння : « Це здається може?
А понад річкою зелена зовсім ще трава.
Ще небо не розхлюпало небес блакитну повінь,
Ще сонце щедро-щедро роздає своє тепло,
Ще в степ далекий, у нічне, виводить конюх коней,
Ще клин пташиний на прощання не махнув крилом.
Ще дощ не вміє безоглядно й гірко сумувати,
Ще серпень зорепадами вночі не чаклував,
Ще не закінчилось барвисте світле літа свято
І листя ще не все із вишень вітер обірвав".

А знаєш, я раптом згадала,
Як починався той день,
Коли я ще зовсім не знала,
Як люди не люблять людей.
Коли я ще не розуміла
Чому я повинна мовчать,
І скласти безсило крила
Й забути, що вмію літать.
Коли не могла я дивитись
В очі, що снились мені
Й боятись тобі наснитись,
І загубитись в тім сні сні.
Коли мені вслід сміялись
Очі холодні й чужі,
А я несла в серці радість,
Яка шепотіла: «Мовчи».
Коли ти пройшов повз мене,
Ніби мене й не було,
А серце назавжди замерзло,
І досі хворіє воно.
А ти і не знав, коханий,
Як той починався день,
Коли народилось мовчання,
Бо я зрозуміла людей.

(із життя моєї мами)

Сьогодні в мами День народження.
Як завжди, літо бабине гуля.
Йдемо до мами без запрошення.
Стежинка до могилки пролягла.
Йдемо вклонитися рідненькій,
Згадати щось з минулого життя.
Стрічає посмішкою ненька,
На фото посмішка така сумна.
Ми мовчимо, слова тут зайві,
Над кладОвищем тиша проплива.
День в золотім осіннім сяйві
Дарує вересень. Й печаль ясна.

У лісі тиша сонячна гуляє,
Синіє рясно терен в тернику,
В повітрі тихо жовтий лист кружляє
І жебонить струмочок у ярку.
Стежиною поміж дерев високих
Іду, не знаю і сама куди.
Звучать в душі моїй високі ноти,
Які приходять з неба, з висоти.
І хочеться мені розпрямить крила,
Від запахів терпкИх хмеліє голова.
Я стримать почуття не маю сили,
Шепочуть губи вірша оцього слова.
Від красоти такої серце терпне,
В єдине ніжність і печаль злились.
І ожива в душі забуте, мертве
Й зника, за вітром, відліта кудись.