Я згадую на сінокіс,
Пахучу траву у Карпатах,
Відлуння поточених кос
То кличе природонька - мати.

А плач верховіття смерек,
Хрипіння старої кобили,
Курликання білих лелек
Єство моє заполонили.

Не зраджує пам'ять мені -
Я чую шуми Черемоша.
І навіть в далекому сні,
Коли вже на дворіпороша,
Карпати присняться мені.

Їх гарні обличчя до неба,
І зелень, немов оксамит,
Мені більш нічого не треба,
Як бачить Карпати і жить.

Україно моя, рідна мати моя,
Я за тебе віддам все на світі,
Щоб для щастя родилися діти
І багато родила земля.

Щоб тополі стрункі височіли,
Щоб степи зеленіли навкруг
І щоб синього моря хвилі
заспівали. Тамуючи дух.

Щоб ялини у горах Карпатах
Зеленіли віднині й довіку,
Рушники вишивали дівчата
А для щастя родилися діти...

Зачем же веру вы украли?
И бога позабыл народ.
Хотели быть умней господ?
Но лишь тупей, чем прежде, стали!

Бездушность, подлость, суета,
Царит вокруг, и гибнет радость,
Любовь, взаимность, доброта,
И все без цели ищут сладость.

Ну что ж, таков уж наш черед,
Погибнуть,-цели не достигнув,
Без Бога в сердце в яму "прыгнув"
Мы движим жизнь людей вперед.

Життя - це чудо, подих вітерця,
Який несе, немов пір'їну,
Здуває пил з спітнілого лиця
Й тихесенько штовхає в спину.

То підкидає вверх, то різко вниз
Опустить до землі й підніме знову,
То в піднебессі міряєш обнову,
То на землі несеш вітрів каприз.

І все ж ми любимо його,
Хоча не мало відчуваєм горя.
Мов хвилі синього, сумного моря,
За вітром несемось - життя свого.

Осінній подих рідної землі
Порушив спокій літньої пори,
Уже курличуть в небі журавлі
І листя жовте сиплеться згори.

Буянить вітер, віти гне додолу,
І першими краплинами дощу
Заплаче небо, раннє, світанкове
І темне від образи на пору.

Приходить осінь, мовби непомітно,
Зелений колір в літа забира,
І вже птахів не чутно і не видно.
Якаж сумна осіння ця пора.