***
Сиджу за столом
це моя земля у Всесвіті
моя Голгофа
на якій мій хрест одинокий і поряд немає навіть злодіїв
моя скеля
мій сховок
мій корабель
що вже відпливає поки я зосереджуюсь і перестаю бути
*

***
тоскне зітхання
котить хвилями по мені
Ім’я твоє
і душа захлинається
стомлена й вдячна
*

Птахи - це риби неба
Риби – птахи моря
вони пливуть навстріч
І перевтілюються при зустрічі
а тоді риби летять у небі
птахи пливуть у морі
і так до безкінечності
аж поки не вигорить колір
і не стане одне Сяєво безсмертне
*

За диптихом Павла Білика "Відображення", 50х100.

***
я вдивляюся в свої очі
вони відчужені від мене
вони древні і печальні
а все тіло сміється
та ще волосся
нескінченною хвилею часу
спливає по плечах
на груди на стегна
*

***

“Світло в її руках”*
таке тихе і крихке
і вся її постать
тільки світлом тим виникає
вона схилилась над ним
і так виходить
що світло тче її з темряви
тож
якщо можна ткати таке світло із темряви
то власне вони одне ціле
і нема темряви без світла
і світла без темряви
вони творять одне одного
і себе одне в одному

* За картиною Івана Марчука "Світло в її руках", 91х91.

***
посміхаюся - день прийшов
і розгорнув у мені
структури існування
нашої незнищенності
стиснені у краплі мого тіла
беззахисного і вразливого
*

***
Інколи
прокидаючись
не можу згадати хто я
правда мені не так важко як Чжуан-Цзи
який просинаючись не міг вирішити
чи він метелик якому сниться що він людина
чи людина якій сниться що він метелик
так от - мені легше - я знаю що я жінка
тільки треба згадати своє ім’я
Зебуннісо? - О я знаю що ніколи тебе не побачу
і тому так палають мої слова
вони чекатимуть на тебе навіть коли мене вже не буде
Чураївна? - Світ наповнений та порожній без тебе
зготувала собі отруту а ти випив її замість мене
Су Сяо - мей? То мерщій брате мій
Цинь Гуань ще затято ходить навколо весільного дому
підкажи непомітно парний рядок мого вірша йому
бо ж четверта сторожа настала...
Перебираю далі свої імена і прокидаюсь
згадала - Марія я
*

Тут
життя як безкінечна низка життів Смерті
і треба ще глибшого зору
щоб усвідомити
що вони є завісою
за якою
Вічне Життя

Молюся у невидимому тут храмі
*

Ілюстрація - графіка худ. Галини Севрук. 2000 р.

***
довгої безсонної ночі
тіло втрачає вагомість
і опадає пелюстками
до твоїх ніжних долонь

шаленіють стривожені пальці
і зникає безмежна відстань

між нами світами далекими
папороть квітне -
пристрасть
*

щодня благословляється на світ
це дар усім
з отих аж позахмарних бескидів
із Того Світу
де моляться за нас за всіх

легкі й незримі
слова ці
кожному приносить Вітер

* За картиною в кераміці Галини Севрук

ще здалеку
від горизонту
побачила дерево
воно закривало півнеба
й світилось незвично

нарешті я підійшла

й тож не дерева крона півнеба заступила
то замислений Джура скам’янів наче брила
навкруг нього молоді Вітри поставали
що чули од діда-прадіда оповідали

загули Пороги під водою Дніпра
випросталась
потягнулась угору принишкла Трава

над Великим Лугом
небо стало пругом
зблиснула Кінська Вода
повертається Пам’ять
пробуджуюсь я


* За картиною в кераміці Галини Севрук

***
Серед дня
у перебігу
клопітних і малих справ
на мить
торкнулася тебе
і раптом
відчула стан ріки
яка нарешті
знаходить своє русло

Засинаючи
опівночі
моє тіло
вигнулося срібною лукою
на степовому просторі ліжка
і потекло у ніч

На світанні
зникаюча ріка мого тіла
виплеснула свою денну подобу
Повільно
проступав знайомий пейзаж
моєї кімнати
долинали осмислені звуки
За хвилину
місто прокинулось у мені
і я відчула
свою міцну тужаву плоть
*

***
відходимо ми
з нами світи
із своїми богами
котрих шукали всюди
навколо себе
і лише не у собі
тому не ставали богами
і вмирали
щоби знову народитися
для пошуку Бога
а Він
неосягнутий
чекає втілення
у кожній людині
на створеній ним землі
і тоді буде Він рівний
поміж рівними
а поки
вигнанець у власному домі
*

Вседержителю
Ти трохи розгублений
стиснені мужні і владні губи
правиця застережливо піднята
та погляд виказав Твою зболену душу
бо ж не сталося Раю Земного
і не всі увійдуть у Рай Небесний
і тягти Тобі плуга самому
бо ж нема сильнішого поряд
Ти Кодекс до серця притис
щоби стишилось мудрим словом
і янголи безгрішні охоронці Твої
на віддалі від Тебе Сяючого
наблизитись не можуть
а що вже казати про нас
Твоїх посланців нетривких у часі
яких поставив на межі пітьми і світла
із завданням переробить пітьму у світло
і ми
слабкі та тихі
працюємо по силі
тому є серед нас і ті
які не можуть опиратися пітьмі
і збільшують її в рахунок світла
і світло перетворюють у тьму
і мають в нагороду
скороминучі радості і втіхи
а ми
що тихі
крихту світла
добуту упродовж життя
долучимо до Сяйва
Вседержителю
*

кожне лице
лице Бога
Він прозирає з нас тихо
повільно
дає час Себе усвідомити

***
так часто руки твої
ловлять
високі хвилі мого гарячого тіла
обпікають пучки-уста
привласнюють мене
а я
вилітаю
із золотого кокону
розгортаюсь метеликом
і тану
у Ваших холодних
володіннях
мій Пане
*

* * *
Рікою Часу
спливають наші дні

минуло безліч літ
ми стали просто нею
але коли були
сміливі й молоді
ми човнами по ній пливли
себе довершували
і чинили опір
оцій воді
а зараз ми вода
її прозора ніжність
безпам*яття Піску і невразливість
неспішне світло і відлуння зір
нечутний звук негаласливих слів
безшумні хвилі що стають
РІКОЮ ЧАСУ
*

12.08.2003 р.,
опубліковано 2006 р.

усе минає
все стає піском...

і я пісок

та прийде час
з піску того
зерно намиють...

щаслива я -
золотиться Пісок
щаслива я –
писати вмію
й не переймаюсь
чи зрозуміють
чи ба почута я

ми
всі
ПІСОК
Пісок Історії
всесвітній


жовтень 2003

(За картиною в кераміці “Благання” Галини Севрук)

ось я
перед Тобою
тихіша трави
яку Ти всюди розсіяв
яку виполюють і витоптують
а вона знов проростає
як цей народ
я частка його

Перед Тобою я
тиха трава
та відчуваю в собі вже іншу
тож якщо це можливо
і не порушить задумів Твоїх
покажи мені мене справжню
якою повинна бути
та
що тихіша трави
перед Тобою
ось
я

2003 р.

на п’ятнадцятому поверсі готелю “Харків”
сиджу за столом заваленим паперами
в позі „мандрівних гімнастів Пікассо”
і
з незбагненним почуттям
що сповиває мене смутком
дивлюсь у вікно
де золота панорама міста
обертається в часі так повільно
що й Холодна Гора
видається нерухомою
відчуваю цей часовий потік
включаюсь
у щільність зв’язків між речами
прозорію
пронизую простір
встигаю побачить
як земний небокрай
зірницею спалахнув
минулим
зниклим назавжди