Сьогодні мій, а завтра
Серце ти розірвеш переді мною
І потім скажеш:
“Я невинний, як ангел,
Що помер в двобої.”
Зніму я біле простирадло
І прикладу його до серця,
Ти поцілуєш вже, як завжди,
Та поцілунок цей як стержень
Що пронизав все моє тіло.
І біль, як холод ходить вільно
Повторює ці кроки знов і знов,
Щоб я стомилася, померла,
А потім вже прийде любов.
Сьогодні я спокійна як ніколи
І знаю, що тебе вже не втримати.
Я мрію бути вітром і водою,
Щоб все між нами зруйнувати.

Вона прекрасна, як зоря,
Що сходить з неба кожен вечір,
Невинна, як мале дитя,
Яке всміхається до тебе.
Прозора, як кришталь гірський
І манить холодом й повітрям.
Як хочеться ввійти туди
Ввійти у світ казок і міста
Пройти по вулицях його
І непомітно звідти вийти
Побачити когось того,
Кого в житті ти не помітиш.
Так хочеться сховатись в ній
Забути і не згадати,
Лиш тихо в очі їй вдивитись
У мрії далі поринати…
В обійми теплі загорнутись
І зорі в небі рахувати…

Так буває, коли я одна
Так буває, коли я самотня
Сум у серці моїм ожива,
Відчуваю, що вже я холодна.
Забринить на гітарі струна,
Заспіває за нею і скрипка
Когось я забула, когось ще нема
- У кутку їм підспівує флейта.
Нагадає про сум мій
І дощ за вікном,
Його не чекала я в гості
Та коли ти прийшов,
Будь ласка, проходь
Почитай мені вірші про осінь
Зупинися на мить,
Де читав про любов
Відчуття мені дещо знайоме
Та у серці моїм оселився вже сум
І не знаю згадаю чи знову.
Хтось не прийшов, а хтось і забув
Сказав, що нема йти до кого
Я ладна усе розірвать на шматки
Аби не лишитись самотня
В тиші темній заграє орган,
Заплаче тихенько і скрипка
Так буває, коли я одна
Так буває, коли… Я ВЖЕ МЕРТВА.

Чому люблю цю дивну пору,
Чому зітхаю та не плачу?
Мабуть, тебе я вже забула,
Мабуть тебе не пам’ятаю.

Сьогодні тихо як ніколи
Лиш чую кроки по бульвару,
Це я іду, мій тільки стукіт
Усі залишились позаду.

А далі бачу парк пожовклий
І чимчикую вже до нього.
Тут можна сісти і подумать –
Чому люблю цю дивну осінь.

Годинник спиниться на мить
І я побачу, що хотіла
Перед очима пропливає світ
Я не зміню усього, що зробила…

Втома легко мене обійма
Чую кроки чиїсь на порозі
Не людські, там нікого нема.
Але ж чую, що кругом
Хтось ходить.
За вікном потемніло, сама
Я лишилась, як вітер надворі.
Вона завжди приходить одна
Непомітно і тихо як спокій.
Я наллю собі келих вина
І залишуся з ней наодинці
Вона скаже, що я щось сумна,
А я відповім, аніскільки.
Ти красива, така чарівна…
І коли надивлюсь я на тебе?
Лине мить і тебе вже нема
Ранок швидко приходить на зміну.
Час пройшов, догоріла свіча,
Але я так не хочу прощатись.
Я прошу повернися назад,
Потанцюймо хоч разом у вальсі.

Листок на склі
Останній залишився,
Дощі ідуть
Нічого не змінилось,
А він тримається
З останніх сил.
Пожовк увесь
І фарби усі змились
Та він радіє,
Що один лишився,
Один фрагмент –
Прекрасне у житті.
І осі уже світає,
Але листка
На склі немає.
І знов фрагмент
Згубила я.
Мільйони років
Зникли, як роса
Та все одно
Єдиного ще не знайшла,
Того, який
Надію подавав,
Який у бурю
На вікні тримавсь.
Мільйони років
Збігли, як вода
Фрагмента вже
Давно нема’
Картина вічності
На дно лягла.
Та зміст таємного
Не зрозуміла Я!

Шум. Дощ. Я засинаю
В мрії свої десь поринаю.
Краплі на склі, то сльози мої –
Мене вже немає!
Очі відкрила я ще живу.
Музику кап-кап, кап-кап
Не ворухнувшись слухаю.
Повтору не буде я відчуваю.
Буде щось інше, а що? –
Далі не знаю.
Глибоко в серці тихенько караюсь
Відповідь знаю, питання немає.
Розум заводить в шовкові тенета
Плаче душа, сердиться небо
Блискавки кидає прямо на землю.
Розум замовкни, серце…спинись
Хочу збагнути, що це за вись.
Тіло і душу з’єднати я маю
Себе компенсую, тебе роз’єднаю.
Скоро почнеться пісня дощу
Тепер я з покоєм навіки засну.

Моє життя нічого ще не варте.
Життя, кохання, а тим паче я.
Я ще маленька дівчинка й удача
Не настигала. Заспання.
Дитя природи. Небуденність. –
Це все прекрасно знаю я,
А що розкажеш ти сьогодні
Казки, а може про буття?
Людина скаже, що все зможе,
А завтра скаже, що помре
Отак кажи, що когось любиш,
А потім серце роздере.
Ти ще мала, чого питаєш?
Відповідають всі, кого не запитай.
Вони чогось сердиті і незграбні
Кохання – кажуть люди – це не рай.

Осінь. Тиха осінь.
Накинула свій “плащ” на наше місто.
У лісі опада багряне листя,
Земля вдягається у жовте та руде намисто
І незабаром буде готуватися до сну.

Маленькі першокласники ідуть у школу
З великими букетами в руках.
Сьогодні тут, для них уперше залунає дзвоник,
А час за ці роки пролетить наче птах.

Ось ми з тобою тут,
Зустрілись через декілька століть.
І знову осінь нас звела,
У танці листя завертіла
І десь далеко залишила.
Вже нас нема!
Осталась осінь лиш одна
І мертва тиша, як імла.