Квітом рожевим
Світанок із ліжечка
Випурхнув, - ліг на гіллі.
Тулиться, горнеться,
Ласки шукаючи,
Личко умивши в імлі.

Хай ще поніжиться,
Хай ще належиться
В ковдрах соснових лісів,
Поки лунає
Нічим не стривожений
Пташечки радісний спів.

Потім потягнеться,
Солодко мружачись,
Всіх обдарує теплом,
Світ обійме
Золотими долоньками
Й серце наповнить добром.

Роси перлисті
Із трав повизбирує,
В хмарку пухкеньку зіб'є.
Випряде вправно
У срібнії ниточки, -
Й дощик дрібненький піде.

Колишуться м'яко трави
в долинах між гір на світанні.
І перлами падають роси
на килими ці неткані.

Строкаті від квіту луки...
Вдихаю п'янкі аромати,
й надіюсь, що ще поталАнить
ВИСОКУ Говерлу здолати.

Малиновий передзвін
в кришталь ранку
вином плине.
Виринає із купелі
личко сонця
розімліле.
Як не впитись?
Срібних дзвонів
линуть
струмені іскристі.
Захмеліла в щасті
днина.
- Із Йорданом!
З Водохрестям!

Сльози у минулому.
Сум безслідно щез вже.
Жити в світі радісно
Й не боюсь померти.
Вічність не ляка мене,
Зоряні стежки -
Світлі і привабливі.
Бо зі мною - ТИ.

Хай з кручі, хай вниз -
За посмішку щиру,
За погляд ясний,
За потиск долоні
Й довіру без меж...
Умру за кохання.
А ти, любий, - теж?

Розтанув палац крижаний безнадії,
А сіра зневіра упала в труну.
Надія воскресла, в серцях відродилась.
І віра свята вже святкує тріумф.

23.01.2005

- Прощай навік! -
ще озирнулася востаннє.
- Прости за все!
Але нічого не забудь...
Я повернусь
веселкою стобарвною,
веселим дощиком
до тебе повернусь.
І промайне життя.
Чи, може, декілька...
Хто знає,
що нам доленька несе?
А я для тебе
житиму, творитиму.
В твоє кохання
вірю над усе!

Мій погляд -
це сяйво
з таємних глибин,
що лине в безмежжя
криниці безсмертної.
Це світло
спресоване
в промінь один,
що ніжно цілує
солодкі вуста твої.
Це низка
палаючих палко
кохань
зринає із товщі віків
несподівано.
Цей погляд
завдасть мені
болю й страждань,
та я не зважаю -
й "цілую" нестримано.

Червоні кетяги калини
Мені наснились в чужині.
І повернулось з далини
Моє дитинство журавлине -
Моя маленька батьківщина,
В піснях оспіваний Сокаль.
І загніздився в серці жаль...
Хто я тут є? Чия дитина?
Не пестять душу мури Риму.
Краса помпезна "Міста Вічного"
Мене доводить вже до відчаю.
І лиш у снах додому лину,
До рідних кетягів калини.

- Ніколи! Ніколи! Ніколи! -
як грім несподівано впало.
- Ніколи? Ніколи? Ніколи?
Але ж хотілось так мало.

"Ніколи"... твоє "ніколи"
закреслило радісну мрію.
"Ніколи", холодне "ніколи"
забрало останню надію...

А мені пощастило більше, -
Бо закохана і кохана.
Не пишу я красивих віршів,
Та й в загальному безталанна.

Але серце щемить щомиті,
Хоч не скоро у нас побачення...
Маю щастя в любові жити,
А все інше не має значення!

Освітлене коханням серце
не просить і не вимагає.
Осяяне коханням серце
лиш роздає й не нарікає.
Любов'ю щирою зігріта,
душа нікого не осудить.
Сльозою чистою омита,
вона лиш любить...
любить...
любить...

Безмежно щаслива,
Аж серце вмліває.
В твоєму безмежжі
Щомить воскресаю.
...Безмежно щаслива.
Хіба ж так буває?
Хто в щастя повірить -
Безмежно страждає.

Усі свої життя ми, рік за роком,
Крізь темінь незнання йдем крок за кроком.
Від пункту "А" - "Забутих обіцянок",
Через мільярди пунктів безнастанно,
На потязі "Велика світла мрія"
Прямуємо до пункту "А" - "Надія".
І вкотре знов від пункту "А" - в дорогу!
З любов'ю, з вірою - увись!
...До БОГА!

Ти в мені розгледів мене.
І від щастя в нас виросли крила.
В піднебесся, за хмари, ген-ген
ПіднеслА нас кохання сила.

І в потоці палких почуттів
В нас закільчилась висота -
Проросте, може, щось із нас,
Ми ж зустрілися неспроста.

Проросте і щедрим зерном
Ляже рясно в Господню ниву...
Ми ростемо увись безкінця...
Ти знайшов мене. Ми - щасливі!

Невідворотне

Росла, росла, тягнулася до сонця...
Цвіла щедротно білопінним цвітом,
Та осінь обірвала струни серця...
Всіма забута, в'яну.
Нуджу світом.

Сумне

Ну, що ж? Не стала я твоєю.
Не довелось, - таке життя...
Пішла... Й ранковою зорею
Розтанула у світлі дня.

Песимістичне

порошинкою в око впала
я тобі
в цьому винен вітер
у сльозинці - щоку цілувала
не відчув ти
й сльозу ту витер

Ніжне

Прилину барвистим метеликом, любий,
як небо - всміхнуся тобі - голубе.
Легким вітерцем обійму, приголублю
і в краплях дощу зацілую тебе.

Радісне

Буває, похмурої сірої днини
між хмарами клаптик прогляне блакитний.
Вмить - сльози, подякою за подарунок:
мене пам'ятаєш і шлеш поцілунок.

Лілеї ніжний аромат,
солодкий, трішки прохолодний,
яскравим сплеском розбудив
тремких думок безодню.
Вдихнувши трунок той п'янкий,
завмерла... і минуле,
зламавши забуття замки,
у вир мене втягнуло.
...Лілей розкішних б'є касакад.
Стою в обіймах ночі.
Та не сама, - ще зорепад -
товариш мрій дівочих.
Між зір букетів, вірю, є
й моя щаслива доля.
Благаю щиро у небес:
"Відкрийте тайну - Хто я?"
Іскрились зорі і пливли.
Немов вино шипуче,
лілеї пристрасно цвіли.
Я ж прагнула жагуче
у невідоме! В майбуття!
...Лише тепер збагнула -
тоді був пік мого життя,
та юність вже минула.

Я плекала твій образ у серці
І виношувала, як дитя.
А в глибинах дрімало джерельце,
Щоби влитись у нове життя.

Я любила тебе і чекала
Того дня і ту радісну мить.
Мені Доля тебе дарувала,
Щоб навчити, як правильно жить.

Я щаслива тебе обіймати,
Бути поряд у щасті й жалі.
За такий дорогий подарунок
Небесам уклонюсь до землі!

Плачеш снігами напровесні,
Душу вмиваючи з бруду.
Наче безстрашні воїни,
Проліски знищують тугу.

Їх очі блакитним полум'ям
Спалюють біди торішні,
Щоб проростала зеленню
Надія у серці грішнім.

Клаптик сивого кохання,
Спопелілого зітхання...
Ледь повіє вітерець
І роздмуха біль сердець.
Десь відкликнеться луна:
"Ти одна!... Одна... Одна..."
Ніч пригасить каганець, -
Прийде пристрасті кінець.
Все порине в небуття.
Снів нескорене дитя...
Й дотліватиме страждання
На недопалку життя.

Запахли яблука в саду.
Замайоріли чорнобривці.
Несе у кошику дівча
Від серпня щедрого гостинці.

Куня під хатою дідусь,
На сонці гріє біль старечий,
Хапає в пригоршні тепло
І літо звалює на плечі.

Лунають дзвони голосні,
Віншують з яблуневим Спасом.
Курличуть тужно журавлі
І джміль бринить приємним басом.

Полетіли гуси у вирій...
Не один з нас дім свій покинув.
Полетіли гуси
у сиву далечінь,
тільки ти матусю не покинь.

Зацвітає квітка улітку.
Не зривай, плекай тую квітку.
Виростила сина
за рОки - за рокИ
чом не подасиш йому руки?

Як не будем вміти любити,
як не будем вміти прощати,
то загине рід наш,
увесь наш славний рід, -
як зникає з вишні білий цвіт.

Причаїлась між гілля тиша вечорова,
Лиш зітхає в сутіні яблунька в саду.
Біль і радість заплітаєш в пісню колискову,
Скільки ж кривди пережито на твоїм віку?

Заворожена красою яблуні, пташина
В'є гніздечко для маляток у густім гіллі.
Чом лягає на обличчя суму павутина?
Чом схвильовані стежини на твоїм чолі?

Від негоди захистить пташечки малечу
Добра й тиха яблунька в затишнім саду.
Зігріваєш нас теплом, лагідна й сердечна,
Хоч приносимо тобі ми радість і біду.

Впасти на злеті й зломити крило,
Наче й надії зовсім не було.
Впасти й розбитись, забути про все:
"Що ж, хай хтось інший вогонь принесе".

Здатись на випадок: "Жереб впаде.
Завжди так є - ХТОСЬ до влади прийде".
ХТОСЬ нам покаже, де шлях до зірок,
Кожен чекає, що прийде "пророк".

Нарід не хоче загрузнуть в багні,
Та не бажає загинуть в борні.
Кожен чекає, що Данко знайдеться.
Щоб опісля... розчавить його серце.