Ноет сердце тоской расставанья,
Душу томит печали молчанье,
Но горизонт за собою зовет,
И тает в лазури чайки полет.

Ветер ретивый кудри лохматит,
Воздуха легким никак все не хватит.
Пенятся волны, бушует прибой,
В дальние страны уносит с собой.

Соль на щеках, губах и ресницах,
Лучшего и не могло бы случится.
Падает в море диск золотой,
В воздухе кружится тихий покой.

Звезды рождаются в пламени ярком,
Радости шлют для влюбленных подарки,
Путь освещают они кораблям
И только немного завидуют нам.

Им не лететь ведь лунной дорогой
С парусом белым и в сердце тревогой.
И не стоять им на палубе шаткой,
Не любоваться небесной загадкой.

Чи то просто крокуєш Хрещатиком,
Лист каштана тримаєш в руці,
Чи вдивляєшся в хвилі крилатії
На могутній прадавній ріці.

Чи блукаєш зеленими стежками
По Хрестителевій горі,
Чи здіймаєшся з Лаврською вежею
У прозору блакить уві сні.

Може навіть у вирій полинути
Мрієш з дзоном десятків дзвіниць,
Або тихо з водою полинути
Крізь щілину у мурі століть.

Певно, ти про це зовсім не думаєш,
Але серце вже знає давно:
Хоч десятки країв пообшукуєш,
Та наш Київ один все одно.

Коли стрімко падають зорі з небес
І тихо несеш ти у вічність свій хрест,
Коли гучно співають вітри люті,
І не знаходиш ти те, що шукаєш в житті.

Коли хвилі зелені несуть кораблі,
А мрії твої просто тануть в імлі,
Коли зливи вдаряють в закрите вікно,
А ти танеш, як цукор від них все одно.

Коли вдача і щастя даються згори,
А ти мов не бачиш ті щедрі дари,
Коли охопляє кохання тебе,
Та ти незважаєш і зводиш себе.

Коли все погано і йде все не так,
Поміть той единий, важливий той знак.
Завжди від дверей знайдуться ключі,
Згоряють ущент не лише у печі.

Сумує вітер-мандрівник,
Співає тихо море,
Промінчик сонця золотий
Нам не віщує горя.

Здійметься хвиля і ураз
Розсиплеться кришталем,
Гойдне замріяний баркас,
Позбавить від печалей.

Росте смарагдова трава
На кам’янистій кручі,
Над нею шуліка літа
У небі всемогучий.

А там, де неба ніжний край
Купається у морі,
Колиска місячна сплива,
Там спочивають зорі.

Згасає день палають зорі,
Тремтить твоя душа,
Торкання до дзвінкої волі,
Як лезо у ножа.

Так само кличе срібним блиском
І як вино п’янить,
Так само гостра болю іскра
В очах замерехтить.

Вдихнеш нектар м’якої ночі,
Як оксамит і шовк,
Згадаеш ті чарівні очі,
Яких ти не знайшов.

Згадаеш ніжнії торканя,
Яких не знав віки.
Згадаеш пристрасні бажання,
Поезії рядки.

Ти жив натхненно і не марно,
Мав те, що мають всі,
Але спіймати щось примарне
Зумів лиш уві сні.

Тож вересень, переді мною сад,
Далекий грім в дзвінких просторах тане,
Здається мені деяким словам
В думках самих замало волі стане.

Вони зірвуться з вуст, немов листки,
Що вітер рве безжалісно й рішуче,
Залишаться самі лише гілки –
Це страшно, але все ж таки минуче.

То доля, а від неї не втечеш,
Вона – закон і правило незмінне,
Для того ж ти , листочок, і живеш,
Щоб колись впасти стрімко та невпинно.