Попрошу світанкових птахів, щоб тихіше співали,
Щоби сонце рожеве сьогодні пізніше зійшло,
Прожену всі думки, що сідають на рідне чоло -
Берегтиму твій сон, бо до ранку ми не засинали...

Ти не вмієш молитись, тож я помолюся за двох,
Ти не любиш просити, а я відчайдушно благаю,
Лиш тому, що уперше так несамовито кохаю,
Щоб триматися разом навіки дозволив нам Бог.

Вже не боюся, страх кудись пішов,
Розбивши скло і потоптавши квіти.
Я так хотіла дихати і жити
Без зайвих зобов’язань і умов!

- Відсвітило, покотилося, зайшло…
- Відгоріло, відлюбилося, втекло…
- Я про сонце, ти про що?
- Про почуття…
- Я без тебе не збагну цього життя!
- А мені з тобою далі не іти,
і між нами вже розведені мости…
Сутеніло, рвало душу і вітри
Завивали й підіймали догори.
Відреклося, відболіло, відпекло…
Хтось росою раптом бризнув на чоло:
- Я про ранок, про надію, про любов -
Сонце встало і зійшло світити знов…

Їх вечір зітканий з обіймів, ніжних слів,
Цілунків, шепоту й солодкого жадання.
Для інших він – зі спогадів й страждання,
Крізь призму непрожитих разом днів.

Темрява, тиша…ми наодинці:
Я і душа моя, схована в скриньці…
Скринька маленька серцем зоветься,
Може сьогодні воно обізветься…

Думала, вже захололо, зітліло -
Не відчуває ні болю, ні тіла…
Але ж прислухалась – стука тихенько,
Значить надія ще є, хоч слабенька.

Я підведусь, підніму підборіддя
Вільно вдихну свіжий запах суцвіття.
Нас вже нема але я ще існую
Більш не замовкну і не засну я.

Нас не віднести до класифікацій,
Ані до описів чи анотацій,
Вже не готова любити й служити,
Просто безтямно хочеться жити!

Підставлятиму сонцю спину,
Перетворюючись на пісок.
Ставши вічністю в світі думок,
В твоїй пам’яті вже не загину.

Лабіринти доріг і стежок
Переслідують нас мимоволі.
Ми з тобою – заручники долі,
Що навчаються без книжок.

Нам теорії не до снаги,
А чужі помилки – не уроки…
Чую тихі самотності кроки,
Що з коханням стає на ваги.

Як принижують слабкість і страх!
Бездуховності запроданці
Витанцьовують лестощів танці
На тремтячих своїх ногах.

Визнать важко, що заяча кров
Тай дісталась для цілої нації…
Хтось закине, що це провокація,
Та вже досить пустих розмов.

Ми вморились і мовчимо
І чекаємо «далі буде»,
Поки варвари і лизоблюди
Вгризлись міцно зубами в кермо.

Нудно нам «каламутити воду»
На Майданах «Ганьба!» кричати -
Вчімось хрестиком вишивати
Та на пам’яті про Свободу!

Хмільна моя сестра-печаль
За мною ходить, наче тінь.
І павутинкою вуаль
Закриє неба височінь.

Налиє суму ще зо день
Не з медом, - з смаком полину.
І вітру сивого пісень
Наслухаюся замість сну.

Розбризка срібло темнота –
Це маячки моїх доріг,
Щоб, як набридне самота,-
Ступити босо на поріг.

Я вірю в райдугу,
У сонячне проміння,
У перемогу кольору
Над чорно-білим,
В день завтрашній,
В відродження й спасіння,
У перевагу наших душ
Над тілом!

Я досі вірю
В дружбу і кохання,
Що пісня завжди
Розбиває тишу.
Також я вірю
В чесність і зізнання,
І віру цю
По-собі я залишу!

Мене цілує сонячне проміння:
То гладить тишею, то дивиться у вічі,
Зустрінемось не раз ще і не двічі,
Та не повернеться Весни цвітіння.

Знай, спогади мої живі навіки,
Мов теплий вечір, жевріють надії.
Та вже літати я не хочу і не вмію,
Твої слова для мене - вже не ліки.

Дивилась в твої очі, як у море,
Купалась в тій лазурній глибочині!
Тепер брудне усе немов у глині...
Невже у нас все безнадійно хворе?

Потримáйте мого капелюха,
Я знову хочу дівчиськом бути,
Босоніж помчатись щодуху,
Усім посміхатись розкуто!

Іще потримáйте хвилинку,
Я буду Вам вдячна довіку!
Я мріятиму без упинку,
І час хай спливає без ліку.

І Ви зніміть свою маску.
Отак – набагато краще!
Пригощайтесь життям, будь ласка,
Смакує? То ми не пропащі!

Волочуся за тобою тінню –
Сходинку за сходинкою вниз.
Я – не сенс життя, лише каприз,
Чи думок запалених сплетіння.

Жебракую на твоє кохання
Уночі, бо соромно удень.
Не почуєш більш моїх пісень,
Ані щебету, ані зізнання.

Під дверима я уже замерзла
Білим сумом стіни витирати.
Я піду і буду святкувати,
Як зумію, наче вже воскресла...

Все завмерло, заснуло, скінчилось.
Небо шле мені краплі дощу.
Розгубилась я , помилилась,
Знов молитву свою шепочу.

Ми з дощем вже приятелі добрі,
Він навчився мій біль тамувать.
Все холодне, брудне і мокре...
Ну і хай! Вже нема, що втрачать!

Йому легко шукати свободи,
Повезло – в нього серця нема!
І брехати не вміє він зроду,
Не зляка його навіть зима.

Білим сяйвом весь попіл накриє,
Чистий аркуш постелить до ніг,
Крижаною водою омиє,
Скаже: «Йди, я для тебе зберіг.»

Я ж казала – ми друзі навіки,
Між людей таких вже не знайдеш.
Тепер знаю – там серце велике.
Не сама – дощ зі мною іде.

Відламайте крила,
Киньте у багаття,
Грійтесь, мої милі,
Всі ми з вами браття!

Простягайте руки,
Очі не ховайте,
Моєї розпуки
Ви не помічайте.

Запала щосили,
Та втекти незмога.
Щоб не осліпило
Попросіть у Бога.

Тільки не загаснуть
Ті вогненні крила.
Що зігрілись, браття?
Тепло, мої милі?

Мені так жаль, що я за Вами не сумую.
Так прикро, але Вічності нема.
Свої останні сльози Вам дарую.
Здається, на душі уже зима.

Мені так жаль, що фарба вицвітає,
Холодна правда протягом снує.
Для Вас уже нічого я не маю,
Лиш щось ночами спати не дає.

Мені так жаль, але не боляче нітрохи,
Вже я звертаюся не «ти», а «Ви».
Боротись далі вже немає змоги
І з гордістю тримати голови.

Якщо не боляче, чому ж годую душу
Думками-мріями про лагідну весну...
Переконання дочекатися я мушу,
Прокинутись з примарливого сну.

Своїм сірим крилом торкнула мене самота.
Чи я хочу того, а чи ні, вона не пита.

Хоч навколо проносяться безліч людей і подій,
А в душі моїй знову зав”яла квітка надій.

Немов ковдрою вкрила все тіло самотність ота,
Схожа на немовля,- завжди плаче вона і рида.

Краще б льод, краще б біль, чи шалений життя буревій,
Ніж той сум та нудьга, що дано пережити одній.

Доле, доле моя, так чому в молодії літа
Своїм сірим крилом торкнула мене самота?

Не буває шалених ночей в самоті,
Одинока душа не співає.
Я зустріла тебе у своєму житті,
А без тебе – життя не буває.

Розбиваюсь на скельця в безодні думок,
Сумнів душу мою розтинає.
Та без тебе не можу дістатись зірок,
В самоті моя скрипка не грає.

Знаю я – буде злива холодна й брудна,
Наперед усе знаю й прощаю.
Відчуваю, як болісно рветься струна,
Бо святих на землі небуває.

Я закохана в Ваші вірші,
Я закохана в Ваші страждання,
В вир думок, що кипить у душі,
В Вашу гордість і в Ваше кохання.

Я забуду вже скоро ім”я,
На шляху не зустріну раптово,
Берегтиме лиш пам”ять моя
Ті слова, що знайшла випадково.

Розтопили Ви льод у душі,-
Крига чиста котилась крізь очі.
Я закохана в Ваші вірші,
Бо зігріли холодної ночі.

Ти не даруй мені небес блакить,-
Вона давно мені уже належить.
Навчилась я по ній, як птах летіть
Своїми крилами, реальності за межі.

І не даруй ти золотих зірок,
Вони мої ще з самого початку.
Про кожну вигадали безліч ми казок,-
Нехай залишаться у пам’яті, на згадку.

А ще я маю ранішню росу
І спів птахів у гаї прохолоднім,
І промінь сонця, і дощу сльозу,
І моря синього важкі безодні.

Багатства вдосталь, не порахувать.
Я можу його все тобі віддати,
Лиш в долі я осмілюся благать,
Щоб дала час іще тебе кохати.

Ти не даруй мені нічого, лиш тепло,
Щоб коло нього і моя душа зігрілась.
Так холодно мені ще не було...
Чому попала я в таку немилість?

Чи може розгубились почуття,
Коли душею почали кривити...
Без них залишилось скалічене життя –
Безкрилий птах, який не зможе вже злетіти.

Не змушуйте мене актором бути:
Завжди сміятися і плескати в долоні,
Стояти не самотньо, а в колоні,-
Не змушуйте мене себе забути.

Не силуйте мене „Ганьба!” кричати,
Коли цього моя душа не прагне,
Іти туди, куди юрба потягне,-
Не силуйте мене раба вдавати.

Не намагайтеся зламати волю
І лестощами шлях комусь стелити,
І через когось море сліз пролити,-
Не намагайтеся украсти долю.