Коли на Землі
вже не було людей,
йшов дощ,
вітер пронизував
морозною тугою.
Мабуть, сонце
вже ніколи не зійде.
Я знайду собі
холодну поламану лавочку,
згорнуся клубочком
і буду чекати весну,
яка ніколи не настане.

Де ти її знайшов?
Десь у пустельних вуличках,
Де зовсім немає людей?
У сяйві зірок упізнав її очі?
В океанській безодні зустрів її погляд?
Ти відчув її запах у квіті троянд?
Чи в сірому небі сум?
Чи в шумі беріз її сміх?
Коли-небудь ти міг уявити,
що тобі не потрібен весь світ -
тільки світ, що у ній,
що вона – цілий світ?..

Я увійшла у нього, як у пастку,
і виходу спочатку не шукала,
бо дуже там сподобалось мені.
А потім я кричала, плакала й гукала,
і била кулаками в його серце.
Та все даремне – не знайшла дороги
і залишусь у ньому я назавжди.
А втім, це вже його проблеми,
як витягати з себе моє тіло.

Може, ти лише мій сон,
що наснився вночі,
потривожив думки
і пішов, не попрощавшись...
Я частіше буду спати,
щоб тобі було де жити.

під ногами небо
над головою земля
ти точно знаєш
куди йти
щасливий
тобі відомо
коли помреш
нещасний
іду навпомацки
не бачу світла
я не бажаю знати
дату смерті
куди ж нам разом
удвох з тобою