Мрійник
Хотілося б мені зараз розповісти вам одну прецікаву, – принаймні для мене, – історійку. Прецікавою я ту історію назвав не за оригінальність сюжету її, не за ті мудрезні висновки які я з неї виніс і тим більше, не через ту глибину, в безоднях якої нібито казна-які неоціненні скарби мали б бути закопані. Прямо скажу… І сюжет в ній м’яко кажучи такий собі, – якщо й взагалі він там присутній, – висновки теж давно вже відомі тому нечисленному люду, що деколи, час від часу, серйозніші за «Буквар» книжки в руки беруть, та і так званої «глибини» в ній не більше ніж по щиколотки. Але, тим не менше, хотілося б мені розповісти її вам. І знаєте чому? – Тому що є щось вибухове в ній. Настільки вибухове, що навіть мене, всім відомого ліньтюха, неробу й боягуза змусило те «щось» з насидженого мною тепленького місця зірватись. А це я вам скажу, чогось та й вартує.
Отож, досить вже базікання цього безцільно, пора вже й до самої історії приступати…
***
Це був один з тих похмурих вечорів, яких в той період мого життя було чимало. Можливо навіть краще було б «безліч» написати, якщо й взагалі не «майже всі». Приходив я тоді додому десь так в годинці восьмій, вечеряв напівфабрикатами якимось, сідав за комп’ютера, й в принципі все… так за ним і залишався до самої ночі. Коротше пишучи, такий собі звичайнісінький вечір звичайнісінького мешканця нашої довжелезної й широчезної Батьківщини. Нічого особливого. Все як у всіх. Тільки оця от остання обставина й дозволяла тоді мені заспокоїтись якось. Як у всіх, от і добре. Що це я розпереживався? – Всі ж так живуть. Без неї з’їв би мене вже той хом’ячок, що віднедавна десь всередині мене завівся, а так, – тільки покусує зрідка. Сильно, правда, покусує. Так сильно, що деколи аж завити хочеться, але то таке… все терпимо. Головне ж не це, а те, що квартиру в місті маю, роботу хорошу, а все решта якось саме по собі до мене прилипне. – Такими от роздумами придушив я якось хом’ячка того й ліг собі спати.
Ворочаюсь, ворочаюсь на ліжку своєму, десь з годину цілу ворочаюсь, аж поки не засинаю. Слабеньким таким сном засинаю, крізь який ще думки якісь проскочити можуть. Свідомість, видно, ще не до кінця виключилась в мене. Гальма виключились, а от свідомість ще ні. Цікавий такий стан, чимось на довгу дрімоту схожий. І починає мені в ньому щось дуже вже незвичне снитись…
Нібито потрапляю я в якесь велетенське приміщення, в якому купа народу сидить і хто чим займається. Хто співати щось пробує, хто танцювати, хто грати на чомусь, а хто й взагалі бубонить собі під ніс щось незрозуміле нікому й неймовірно як тішиться тим. Божевільні, видно, якісь…
Озираюсь я по сторонам і бачу в кінці приміщення того двері, до яких ціла купа людей в черзі стоїть. Йду і я туди, може за чимось стоять вони там врешті-решт. Напевне на халяву щось роздається за ними… не інакше.
Підходжу я до дверей тих й, чомусь, так і тягне мене подивитися що за ними. Ну, гальма в мене відключені ж, от я і пруся в двері ті… Тільки переступаю поріг їхній, як тут же ж потрапляю на велетенську сцену. Яскраву таку, всю в декораціях всяких-різних, ліхтариках різнокольорових, прикрашену так і сяк, – тільки сиди й милуйся нею. Бачу я всю ту красу, дивує вона мене шалено просто як, настільки вже сильно це робить, що прямо таки стою я там, на краю сцени тієї як вкопаний і розглядаю всю ту чудасію з добрих хвилин десять. Радує мене все це неймовірно просто як. Яскраво, красиво, ефектно все так, прямо казка якась. Тільки стій та милуйся.
Десять хвилин минають й краса вся та набридати мені починає. Нарешті й взагалі оклигуюсь я від ефекту того, ступаю пару кроків по сцені в напрямку центру її, проходжу повз занавіс і по праву сторону від себе бачу величезний зал, весь заповнений людьми. Ці, правда, не танцюють, не співають і навіть не бубонять собі під носа нічого, – сидять собі спокійнесенько в кріслах своїх і дивляться на мене (нормальні вочевидь всі). Активно так дивляться, можливо навіть варто було б «вирячаються» сказати… Що їм на мене дивитися? Справ вони інших не мають, чи що? І тут… немов за рефлексом якимось починають всі вони плескати. Мене, мабуть, побачили. Ну… – думається мені, – дивляться то й дивляться, плескають то й плескають, зрештою, їхня справа, а я собі як і планував в центр сцени прямую.
Тільки-но приходжу на місце призначення, як тут же ж там звідкілясь стілець з’явився. Гарний такий стілець, дубовий, так прямо й хочеться сісти в нього, що я в принципі й роблю. Не забуваємо, – гальма в мене відключені ж, що в голові те й в ногах та на язику.
Сиджу я собі на стільчику тому… смирненько так сиджу, й з часом, починаю помічати, що дивиться на мене весь той люд з залу якось аж занадто пристально, неначе очікуючи від мене чогось. Зрілий чоловік, молода дівка, шкаляр якийсь, – всі як один роздивляються мене. Головне, сидить же ж біля того чоловіка жіночка якась, симпатична причому жіночка, питається, чому б йому на неї не повитріщатись? Тож і ближче сидить вона, й набагато миловидніша за мене, та ще й слово якесь сказати до неї можна було б, а він що? – Все мене розглядає. Не розумію я цього дядька, хоч ти трісни. Причому як розглядає? – Так пристально, що аж голову догори дере, щоб краще видно мене було. Що такого вже в мені цікавого? Одне тільки те, що на сцені сиджу я, більше нічого.
Сиджу, сиджу так, і все мені нудніше й нудніше якось стає. Ну, – думаю, – розповім я їм зараз щось. Цікавеньке таке щось розповім, й починаю в передчутті промови тієї інтенсивно руки потирати. Зал бачить й це аплодувати мені тут же ж береться. Нарешті, бачите, надумався я їх розважити якось, а то сиджу, сиджу й нічого не роблю. Настільки довго оце от «нічого не роблю», що вони добряче вже засумувати встигли (але, тим не менше, не відвели очей від мене). Хилю голову в знак подяки, поважно заспокоюю публіку помахами правої руки, напускаю театральності на обличчя своє й починаю:
– Хотілося б мені, любі мої добродії, розповісти вам одну життєву історію, що сталася зі мною нещодавно. – Вигляд мій впевненість випромінює, на губах легенька посмішка з’являється, прямо справжнісінький конферансьє якийсь. Весь такий поважний, милий та люб’язний, що аж самому дух перехоплює. Голос глибокий, погляд сміливий, постава пряма, просто картинка якась а не чоловік.
– Наперед прошу вибачення в прекрасних дам сих, що маю таку честь, в превеликій кількості бачити в чудовім залі цім, – погляд мій спрямовується в залу… одне око таємничо й зухвало приплющене, підборіддя мужньо вперед виступає, – за деякі грубощі й некрасивості, що буду змушений в розповіді моїй упом’янути, – винувато кажу я. Після чого, різко виходжу з винуватого стану й ефектно так підморгую. З залу, в відповідь на таку дію мою, тільки й чується пару стриманих смішків. (Напрочуд гарно я це зробив.)
– Також, думаю, варто було б вибачення в достойних добродіїв попросити, яких тут, на превелике щастя моє, теж бачу чимало, – оглядаю залу й налічивши таких багацько схвально та вдячно хитаю головою, – за деякі легковажності в розповіді моїй, яких не личило б говорити мужу розумному та досвідченому, – так само винувато говорю я, тільки тепер вже без підморгування.
– Але, тим не менше, така вже це невдячна справа, розповідати оповідки різні на публіці великій. Всім, як то кажуть, не догодиш. Тому, досить вже вступу цього довжелезного, варто й до самої історії підійти.
Тут я закидаю ногу на ногу, чешу підборіддя згадуючи щось, нарешті пригадую і… входити в образ починаю. Напускаю на власне обличчя суровий вираз: брови насуплюю, ніздрі здуваю, в очах злість розпалюю… – Актором в своєму сні я пречудовим є, а тому, ця моя дія дивує, хвилюй та ще й з пантелику збиває всіх глядачів моїх, – потім, різко посміхаюсь (граюся я так з глядачем своїм), сумним роблюся і продовжую:
– Знаєте, були колись мрії в мене… Причому багато мрій, наївних, правда, таких, але то таке, – пусте. Це ще в дитинстві було. Тоді, коли мені ще здавалося, що тільки-тільки випустять мене на волю, в світ широкий, як тут же ж я в ньому закатаючи рукава гори почну звертати. Ввижалося мені, що кращого чоловіка для такої мети годі й шукати. Десь бувало сяду й почну мріяти: як дівки за мною табунами бігати будуть; як гроші в мене заведуться в якійсь просто несчисленній кількості; яким я красивим, успішним, розумним й ще чорт-знає яким стану. Все мені в дитинстві цілком реальним вбачалось. Зрештою, чим я гірший за того лисого дядечка, що на білій яхті катається. – Нічим! Правда? – От і я собі так думав. Голова в мене на місці була (принаймні мені так здавалося), руки, ноги й вуха теж там де слід виросли, тому, ніяких перешкод на цьому шляху всіяному трояндами я не бачив.
Склав собі план і почав «діяти». Ну як план? – Так, щось в голові гуляло як вся та чудасія приблизно виглядати має, нічого конкретного. Розпливчасто якось все те було. Так само, в принципі, і «діяв» я, – розпливчасто якось… Почну щось робити і вже через пару хвилинок та справа настільки вже мені набридне, що не втримаюсь й обов’язково її на завтра відкладу. Завтрашнього дня ще на деньок відстрочу, а через тиждень і взагалі вирішу, що нащо мені той бісів пункт плану мого здався. Це, взагалі то кажучи, зовсім навіть і непогано. Відпадають, просто, такі пункти як: мати таке ж тіло як у Шварценегера; вчитися тільки на відмінно; знайти собі через три дні розумну, красиву, милу й з ямочками на щоках дівчину. То все добре, але є й один серйозний недолік у всьому тому процесі. Починаєш ти з часом знаходити логічні основи для відкидання не тільки в схожих з вище описаними пунктах, а й в набагато серйозніших, і якщо в тебе завелика кількість звилин в голові, то можеш кричати «пропало». Скоро в тебе пунктів і зовсім не залишиться…
Тоді то й починається найскладніше. – Смутку в мені, в голосі моєму, в очах моїх з кожним словом все більше й більше стає. – Що занадто то не здорово, як то кажуть. – Тут я показую вказівним пальцем на свою голову, пару разів постукую по ній, безсило розвожу руками й продовжую: – Голова занадто здоровою є, як в того перекачаного культуриста м’язи. Настільки здорова, що аж некрасивою якось. І що в такому випадку трапляється? – А нічого хорошого, скажу я вам. Озираєшся по сторонам і розумієш – іти то нікуди. В яку сторону не подивишся всюди одне й те саме питання стоїть: «А навіщо?». Неначе в пастці я тоді опинився. Йти абсолютно нікуди не хотілося й залишається тільки одне – сидіти на місці й дивитися, що з того всього вийде. Є університет, пізніше робота з’являється, от воно потроху, коли є чим зайнятися й глушиться якось. Поробив те, поробив се, та й заспокоївся собі трішечки.
Пізніше вже, починається хандра. Спочатку легенька така, я її замріяністю тоді називаю. Але це не та замріяність, що орієнтованою на щось була. Тут щось зовсім інше, – ні з того ні з сього легенький сум неначе вітерець якийсь мене обдувати почав. Дуне, й сумніше мені стане. Дуне ще раз, а я тут же ж за щось візьмусь ховаючись від нього. Книжку візьму читати, за комп’ютер залізу, на пиво сходжу… і знаєте, якось воно спочатку минається. Хандра легенька й відносно безболісна ще. Намагаюся я її не помічати, от і все. Тоді це ще можливим було. Піду кудись, приховаю її від сторонніх очей десь за пазухою, і все нормально стає.
Але… вітерець щодалі то сильнішим й сильнішим стає. Спочатку не вдається мені хандру ту від сторонніх очей сховати, пізніше вже й зайнятися нічим не виходить. Ну, як не виходить… Треба, наприклад, щось в університет вивчити, а крім пунктика: «навчатися тільки на відмінно», я логічну основу до відкидання для значно ширшого пунктика знайшов: «навчатися в університеті». Й прошу зауважити, – махаю я вказівним пальцем в повітрі, даючи тим самим знак, що варто відзначити те що далі я збираюся сказати, – саме «логічну основу». Це не від лінощів і тим більше не від дурощів, швидше від мудрощів, так би мовити, надмірних. Отака от прикрість…
А вітерець тим часом сильнішає й сильнішає. Вже на буревій він більш подібним стає. І зносить буревій цей на шляху своєму всі ще не витіснені мрії мої, так що, залишаюсь я таким собі безмрійним чоловіком. Довгий час живу якось без них, ну як живу, – існую швидше, – жодної нової на горизонті не з’являється, аж поки, о диво!.. нарешті!.. виникає та мрія в мене й формулюється вона приблизно так: «щоб всі мене в спокої залишили»…
Думаєте, що до того складно було? – Е, ні… найскладніше тільки починається. Крім того питання «а навіщо?» куди не попруся з’являється переді мною всім добре відоме «а ну його до біса!». Причому застосовується воно аби до чого. До роботи, навчання, друзів, коротше кажучи – всього.
Тут я зупиняюся, витримую паузу, дивлюся ображено кудись в сторону, трохи чи не сльозу пускаю, стримуюсь вчасно і таких вже велетенських зусиль оце от стримування мені коштує, що замість смутку на обличчі моєму злість з’являється. Серйозна така злість, побачивши яку на ратному полі варто було б втекти від того в кого її вгледиш.
– Отут вже злість починається, – говорю я агресивно так. Брови насуплені, ніздрі здуті, в очах вогонь палає. Тільки на цей раз навіть і близько посміхатись я не збираюся. З добрих десять секунд сиджу й зловісно так з сцени дивлюся. Зал же ж навіть не ворухнеться… всім страшно. Минає десять секунд й мене неначе прориває: – А що вони до мене причепилися!? – починаю я трохи чи не кричучи. – Хоч би хтось за все життя спитався мене чого я хочу. Учися, йди на роботу, то все добре. Але чого учися того що тобі не цікаво, на роботу таку саму йди. – Бо так треба! Розумію я, що треба. Але чому від того «треба» мені аж тошно стає. Спочатку ще нічого, якось терплю, мовчу… Зрештою, й дійсно, з якої сторони не подивишся – треба. Але чомусь тільки віджену від себе тошноту ту, як вона тут же ж й повернеться до мене, мало того, ще й перепаскудить все що тільки зможе. Нічого робити з нею не можу. Візьмуся за щось, навіть за те, з чим ще зовсім нещодавно за годинку якусь справлявся, а зараз й за цілих п’ять в мене нічого путнього не виходить. «Треба» залишається, а от «можу» все менше і менше стає. Та клята тошнота все перепаскудила. А все тільки гірше й гірше стає. І от вже я з людини в чорт-знає кого перетворююсь. Так, тільки обгортка залишається. А подивишся всередину – гниль одна… Неначе в яму з помиями я тоді потрапив. Сиджу там не вилізаючи, а тут ще хтось прийде і нове відеречко мені на голову виллє, бо, бачите, йому правильно так ввижається. Бачите, помилився він. Не розпізнав, що болить мене все всередині, думав, що просто нероба або дурень я якийсь… І до чого те все сидіння в ямі тій приводить? – А я вам розповім до чого. До того, що їдеш ти в маршрутці одного прекрасного дня, не митий, не бритий й не стрижений такий. – А чому? – Тому що, навіть за собою подивитися не «можеш». – Починаєш згадувати де недопрацював, де не туди звернув, коли не з тими зв’язався, що ти не те зробив й чому з тим і цим не впорався, і від кожного питання того тошноти в тобі все більше й більше стає. Переповнює вона всі краї в тобі і прямо таки аж розриває тебе на шматочки маленькі з середини. Буквально вже сил триматися немає…
На цих словах я зупиняюсь, і тут… прямо таки ричу. По тваринному ричу. Очі божевільними стають, рота деру, зуби блищать, в голосі агресивність й безпомічність чується. Неначе в кут мене, як того пораненого звірка загнали і нічого іншого крім цього мені й не залишається. Шаленим таким рик мій видається. Немало дівчат в залі аж зойкнуло почувши його…
Нарешті рик йде на спад, все менше й менше чутним він стає, а от вже й зовсім зникає він. Плавно та повільно перетворюсь я зі звіра знову в людину. Приходить тиша. Я заспокоююсь, винувато хилю голову й починаю долоні свої розглядати. В залі ж гнітюча така атмосфера панує. Явно не такого виступу всі від мене очікували. Ошелешені такі всі сидять, понурились всі як один, навіть мене перестали розглядати, що вже показник деякий. Зрідка тільки то звідти, то звідти почується сумне зітхання, а так, – тишина… Триває вона десь з хвилини три, ніхто не наважується її перервати, аж поки, я винувато плечима не знизую й продовжую:
– А потім… йду я з тієї маршрутки додому, – значно вже спокійніше веду далі я, – і трапляється мені по дорозі одна така симпатична дівчинка. Ну як трапляється? – Іду я по тротуару й вона по ньому ж іде, на зустріч мені. Музику слухає чи щось там таке, і тут як посміхнеться… Мені, не мені, великої різниці немає. Головне тут зовсім інше – як вона це робить…
От ви колись бачили як симпатичні дівчата щиро посміхаються, – питаюся я в залу. На обличчі моєму захоплення начисто змінило злість та розпач і оця от різка зміна дуже вже насторожує глядачів моїх. Сидять всі вони в кріслах своїх, неначе прив’язані до них, не ворухнуться навіть. Я вже втомлююся чекати ствердної відповіді їхньої і не дочекавшись її вирішую продовжити. – Гарно в них те виходить, правда? Подивишся і аж любо стає. – І тут посміхаюсь настільки щиро, наскільки тільки дозволяє акторська майстерність моя. Не знаю, чи то вдалася ця справа мені так файно, чи зіграли свою роль в цьому якісь сторонні чинники, але факт залишається фактом – посміхається мені у відповідь з залу дівчинка одна. Спочатку не сміливо так це робить, немов би боячись чогось. Я це помічаю, оцінюю й під таким впливом в моїй власній посмішці доля акторства починає зменшуватись, а в свою чергу в ній сміливості все більше й більше стає. Отак от, раз за разом, меншає одного в мені, більшає другого в ній, аж поки моя усмішка не стає настільки вже щирою, що це вже зовсім навіть й не по акторськи виглядає. Понасправдішньому. А в таких умовах, скажу я вам, стається щось дуже вже цікаве. Боязких, несмілих й лякливих усмішок в залі все більше і більше стає, вони з часом все менше і менше такими залишаються, хвиля накочується на хвилю, одна, друга, третя, – аж поки, вся зала трохи чи не в одну величезну посмішку перетворюється. Я бачу це, полегшено зітхаю (досягнув я, просто, правильного ефекту), знов потираю руки, на цей раз вже задоволено, і продовжую:
– І знаєте що? – Оця от посмішка змінює щось в мені. На краще змінює. З голови на ноги, так би мовити, ставить. Я себе врешті-решт перестаю шкодувати. «Світ не таким вже й паскудним є», – лунає в голові моїй. І дійсно, озираюся навколо і купу підтверджень цьому факту бачу: ось дітвора якась по вулиці гасає; голуби щось клюють; бабусі на лавочці когось обговорюють; молодий чоловік книжку в парку читає… то це, то те, все мені зовсім по іншому бачиться. І тієї ж миті перетворююся я на такого собі романтика-ідеаліста. Очі вологішими стають, всередині не болить вже нічого, хіба що ниє злегенька щось, приємно так лоскочучи мене…
В такому от стані, дивлюся я довкола себе і аж дивно мені стає. Життя весь час перед очима в мене було, а я його як сліпець якийсь і не помічав ніколи, й такий мене вже жаль з цього приводу бере, що й не опишеш ніяк… Жаль той потроху йде на спад і починаю я щось типу цього думати:
«Погано мені, бачите, було… Ну і що з того? Кому зараз добре? Від твоєї кислої міни точно нічого на краще не зміниться. А от від посмішки дівчини тієї, далеко не факт», – з такими от думами й іду я додому до себе. І знаєте що? – Все легше і легше на душі мені від них стає.
Нарешті приходжу я в квартиру свою, сідаю на диван і розумію: треба щось змінювати. Причому негайно. Цілей та планів як і раніше ніяких не маю, а от змінювати щось так і тягне мене. Ну що? – Вихід з цієї халепи тільки один – почати розгрібати вже присутні завали. А їх, я вам так по секрету скажу, чимало вже в мене назбиралось.
Діватися нікуди. Закатую рукави й приступаю до розгрібання всього того лайна, що встигло вже за довгі роки назбиратись. З охоткою так приступаю. Бачу, просто, що вічне жаління себе ні до чого хорошого не приведе. А коли з бажанням щось робиться, – ви, видно, й самі знаєте, – все якось краще виходить. От так само і в мене було. За що не візьмуся одразу ж те діло починає в’язатися. За те, за се, та хоч і за он те, – все в мене виходить. Завали все меншають і меншають, от вже й зовсім завалами їх не назвеш, а мені тільки ще чогось новенького дай, сам на ту роботу чекаю. Скаже начальник щось до певного терміну зробити, а я візьму, і здам ту справу до строку навіть. Треба ще чогось йому, – будь-ласка, тільки так, скільки завгодно! Час іде й дивлюся я, що і там поспів, і те зробив, і до того вже встиг приступити… казка просто а не чоловік. Навіть, трішечки щасливим себе починаю відчувати.
І головне, що бачиться все навколо вже не сірим та похмурим як раніше, а навпаки навіть – в таких собі м’якеньких рожевих кольорах. На кого не подивлюся всі неначе янголята. Тут хтось до мене посміхнеться, там хтось, а я всьому і вірю. Хочеться мені, просто, в те вірити. Дівчину, ту що з тротуару, весь час згадую я. Мозок відключається й геть-чисто нічого критикувати не хоче. А навіщо? – Дивися які всі люб’язні та милі, нащо щось змінювати, все й так краще не буває.
Час іде, завали вже давно як розгріб я. Думається, чому б не посидіти й не порадіти життю трохи? – Вмію я ж це робити, навчила мене випадкова прохожа. Але не тут то було… З’являються якісь непередбачувані обставини і роботи в мене явно більше стає. По дивному якось більша стає, десь так в разів три-чотири. Шеф щось складніше задає, співпрацівники просять допомоги, «друзі» в «біду» потрапили. Всі як один підійдуть до мене, посміхнуться, а я й пливу одразу, то ж такими хорошими мені всі бачаться… Отак от і виходить завали вже давно як розгріб, а пахаю вдвічі, а то втричі більше ніж тоді коли безпосередньо ними займався. Прийде хтось і «виручай» його за каву або пиво з півдня. Тож хороший чоловік прийшов. Дивися як посміхається. Чому б і не допомогти? Зрештою добре діло роблю…
І тут настає час німої гри…
Встаю я зі стільчика свого… дивлюся спочатку направо, потім наліво… вдаю що помічаю когось, ступаю пару кроків у тому напрямку… посміхаюся дурнувато так… говорю з тим уявним «кимось» (раджу, вочевидь, щось йому)… тикаю пальцем туди й сюди на уявному аркуші паперу… мене, вочевидь, не розуміють… забираю листок, все сам роблю й віддаю його назад власнику посміхаючись (теж дурнувато)… подяку отримую (як дитина мала шаріюсь)… відходжу на два метри й тут же ж ще на когось потрапляю… та сама процедура повторюється й на цей раз… відходжу вже тільки на метр і хтось третій з’являється… те саме знову повторюється… а от вже й четвертий… п’ятий… шостий і сьомий вже одночасно пристають…
Починаю я бігати по сцені тій неначе білка якась в колесі своєму. Оченята такі добрі-добрі, хтось окликне я тут же ж і повернусь, хтось посміється з мене, а я вдам що не чую. Стараюся, бігаю і вся та біганина моя так вже тривожно виглядає, що просто слів немає… Настільки тривожно, що публіка в залі бачачи її знову від страху замирає. На цей раз вже не від прямої дії моєї в вигляді крику та рику, а від опосередкованої якоїсь. Швидше бояться всі не «мене», як раніше, а «за мене». Очі ж дурні-дурні маю, бігаю по сцені тій неначе божевільний якийсь, всім помагаю, а сам від того тільки чахну на очах. Нарешті, настільки вже набігався я, що прямо таки від втоми знесилено на стілець падаю, дивлюся вгору, витираю тремтячими долонями обличчя…
– Агов! – несподівано кричу сам до себе. На всю горлянку так кричу. – Проснись!
Струшую головою, пхикаю неначе від дурману якогось прокинувшись і далі веду:
– Думати починай! – знову кричу. Вкотре за сьогоднішній виступ заспокоююсь, винувато хилю голову, знову долоні починаю розглядати, піднімаю макітру свою догори й продовжую значно спокійніше вже:
– Із-за душевної доброти своєї, бачу я, що їздити на мені потроху починають. – Ідеалізм ідеалізмом, а себе теж не варто забувати. – І від цієї думки хилить мене в зовсім протилежну сторону. Знову я починаю відкидати безглузді дії й плани свої. Тільки на цей раз не так як раніше бездумно це роблю. Відкидаю, відкидаю, але певну межу не переступаю. Ну, наприклад… Сміливо викреслюю з списку пріоритетів своїх пункт з назвою «навчатися тільки на відмінно», можу піти і далі ще й «навчатися в університеті» викреслити, і це теж ще якось здатний зробити я, а от просто «навчатися» ні в якому разі не відкину, – навіть не просіть.
Таким от чином, починається дуже вже цікавий процес в мені. Я б його процесом «віднаходження рівноваги» назвав. Хилить мене то в одну то в іншу сторону, то логічності в мені прибавиться, то душевності. І знаєте що? – радісно так продовжую я, – з кожним кроком мені все щасливіше й щасливіше на душі стає. Я немов шелухи позбуваюся. Перед тим як щось зробити завжди себе питаннями всякими-різними помучу, потім роблю це «щось» й вже після зробленого тими ж таки питаннями себе лишній раз помордую. Триває цей процес не день, не два й навіть не рік, аж поки я невпевнено так заявити можу: «я досягнув рівноваги якоїсь». Зауважте, «невпевнено» і «якоїсь». Просто, не думаю я, що процес цей завершитися колись може. І знаєте що? – Від цього мені тільки ще радісніше стає… Життям це називається.
Я зупиняюся… Логічності в мені явно менше стає й наступні фрази вже якось розчулено говорю я, з трагізмом в голосі, неначе особисте щось зачіпаючи:
– Тут легко якось стає, – хлопаю я долонею по грудях своїх, – а тут красиво, – вказівним пальцем у скроню цілю. – Погляд в мене стає Фрейдівським, – тут же ж наганяю на себе серйозний, суровий і аж проникливий вираз, – але це так, тільки ззовні, насправді ж я завжди готовий посміхнутися, – і посміхаюся. Щиро й заразно так посміхаюсь. – І знаєте що? – Ні на які скарби в світу я цю рівновагу не поміняю.
Тут я нахиляюся злегка на стільчику своєму й промовляю наступну фразу таким собі напівшепотом, немовби таємницею якоюсь з публікою поділитися хочу:
– І ще одне… З’явилася в мене нарешті нова мрія. Знаєте, як формулюється вона? – «Собою бути». І здається мені, що не відмовлюся я від неї ні при яких несприятливих обставинах, – ціль знайдена, з’являється рішучість в очах моїх й говорю я останнє слово в промові своїй:
– Кінець.
Тільки почувши це останнє слово зал прямо таки вибухає оплесками. Всі кому не лінь «браво» й «біс» кричать. Бачу я все це, встаю щасливий та гордий такий, вдячно кланяюсь наліво й направо. Ще й назад поклонився б, мабуть, якби вчасно не зрозумів, що немає там нікого. Щастя неймовірне, просто, мене підхопило. Вдалося мені те що бажав я сказати. Та ще й почули мене!
І тут… дзвінок будильника лунає… Просинатися на роботу пора…
***
Сідаю я на ліжко, сонно очима кліпаю, позіхаю, струшую головою й ошелешено так по сторонам починаю дивитися. Сон ще практично весь пам’ятається, навіть більше того, – залишається ще те відчуття щастя, що пробудженню моєму передувало, і все це ставить переді мною одне велетенське питаннячко таке: «Що це було?». Причому прокидаюся я поволі, свідомість все сильніше й сильніше в своїх правах утверджується, а від цього факту, скажу я вам, питаннячко те, все більшим і більшим стає.
Уві сні якось все значно зрозуміліше було. Говорив я щось, і жодне слово моє критиці не піддавалось. Як водичка все текло. На яву ж значно складніше все видалось. До вже й так велетенського питання того, почали приставати всякі-різні «та не може бути», «дурня якась» й схожі на них прилипали. Й настільки вже багато їх було, що воно неначе на дріжджах розбухати почало. Прилипне те, прилипне се, а питаннячко то моє все складнішим і складнішим стає. Нарешті настільки вже розбухає воно, що єдине чим я можу займатися сидячи на ліжку своєму, так це витріщатися дурнувато на протилежну стіну і все… Таке собі заціпеніння мною оволодіває. Сиджу так з хвилини три-чотири й не ворухнуся навіть. А в голові так і кружляють, неначе в хороводі якомусь, думки різні. Ні одна з них мене на шлях урозуміння всього побаченого уві сні не ставить, а тому, приходиться мені помаленьку до реальності повертатись.
Встаю я з ліжка й пробую відігнати від себе надокучливе питання те помахами головою (неначе вилетіти воно через котресь з вух має) й іду собі підтюпцем до ванної зуби чистити. Іду, чешу праве бедро, а питання все ніяк не вилетить з голови моєї… Чищу зуби, а воно все ще там десь сидить… Чай заварюю, і на цей раз нікуди воно не дівається. Втеча, вочевидь, не вдається мені. А тому доведеться, видно, ще трохи посидіти й подумати.
Думаю, думаю, нічого чіткого й зрозумілого не придумую, але це не таким вже й важливим тепер мені здається. Чіткого й зрозумілого нічого не знаходжу, – так, це правда, – а от подобатися той сон мені все більше й більше починає. Не знаю чому саме так стається, але факт залишається фактом. Згадаю одну частинку з нього… і якось аж розумію її… згадую другу… теж саме… а третя… та й взагалі, чисто захоплення в мене викликає.
«Щось в тому є…» – думаю я за сніданком, поглинаючи наступний напівфабрикат. Настрій покращується в мене, жити легше стає, навіть хом’ячок кудись погуляти вийшов. Вже добру годину як прокинувся я, а від нього ні слуху ні духу.
Годинник показує пів на дев’яту, а це завжди одне й те саме означає, – пора вже на роботу збиратися. Знаходжу я свої штани з сорочкою, одягаюся, виходжу з квартири й шурую до маршрутки.
Сонце по дорозі приємно носа мого гріє, пташки співають, легенький вітерець обдуває мене то з тієї то з іншої сторони… краса та й годі. Плентаюсь собі на позитиві такий весь, посміхаюсь не зрозуміло від чого, навіть забув якось, що на роботу йду, настільки радісно мені…
Підходжу до маршрутки, сідаю в неї й позитиву в мені явно меншає. По-перше, того що «сідаю» тут доволі умовно вжито, – приходиться мені трохи чи не на одній нозі в маршрутці тій стояти. По-друге, якийсь мужик з перегаром ззаду мене стоїть. По-третє ж, сидять в тій маршрутці дві такі тіточки, по всьому видно інтелектуально розвинуті, – інтелігентки мабуть, – й обговорюють якісь там свої життєві перипетії. Причому настільки вже голосно це роблять, що вся маршрутка їх змушена слухати.
Ну от… стою я там, притиснутий з усіх боків хтозна ким і змушений вислуховувати всю ту маячню… і так всю дорогу. Суплюся, кривлюся, невдоволено зітхаю, аж поки не доїжджаю до пункту призначення мого. Випльовуюсь з маршрутки тієї й чимчикую до офісу свого.
На дворі те саме сонце світить, вітерець дує, пташки співають, – правда, інші якісь пташки, але то точно не гірші за тих, що біля будинку мого були, – а мені від всього цього все ніяк не хочеться посміхнутись. Не хочеться, й хоч ти трісни. От вже й до конторки своєї підходжу, а від цього, – скажу я вам по секрету, – мені не менш насупитись хочеться ніж від того дядька з перегаром. Заходжу всередину, сідаю на робоче місце своє й трудодень в мене починається…
Намагаюся працювати якось, – і ви знаєте, – не виходить в мене нічого. Візьмуся за те, візьмуся за це, а воно то якось і не в’яжеться все в мене. Не через те не в’яжеться, що зробити щось архіскладне маю. Навпаки навіть, звичайнісінька така робота, сім п’ядей в лобі для виконання якої то точно не треба, але не йде вона в мене й роби з тим що хочеш. Тільки переконаю себе, що те-то й те-то, ну, просто кров з носа, мені зробити треба, сяду нарешті за стіл з думками такими, і тут… вранішнє питання мені згадається. Причому не віджену його від себе ніяк, як не стараюся. Відганяю, відганяю, а воно ще з більшою силою на мене накидається. Нарешті здаюся я. Вирішую дозволити собі пофілософствувати з пів-годинки десь.
Запускаю «косинку» на комп’ютері своєму, механічно клацаю й вожу мишкою розгадуючи її, а сам про свій сон думаю. Вигляд в мене замріяним стає, думаю-гадаю, й все більше і більше мені цей процес подобатись починає. Сон мій обростає поволі реальними випадками з життя, органічним та зрозумілим чим далі тим більше стає він, ну… і все таке… Коротше пишучи, захоплює ця вся штука мене прямо таки з п’ятками. Весь я в неї занурююсь.
Плаваю я там, тішуся тим всім процесом, аж поки не помічаю, що не те що пів години сиджу я так, нічого не роблячи, а добрі дві вже. Цей факт трохи повертає мене до реальності, змушує проснутися, я весь рішучий такий стаю і знову засідаю за роботу, навіть добру годину не погано мені все вдається, аж поки… те саме не стається. Знову врізається в мене питаннячко те. Причому з такою силою воно це робить, що роботу я на завтра вирішую відкласти. Сил, просто, немає в мене встояти під його натиском.
Йду до офісної кухоньки, чай собі заварюю, підслуховую розмови співробітників моїх, і такими вже безглуздими вони мені здаються, що хоч бери й вуха закривай. Всі питання їхні настільки вже нецікавими мені є, що просто, хоч бери й тікай звідти. Сиджу собі тихенько так, чай попиваю деколи, якщо хтось до мене звернеться дурнувато посміхнусь, ідіотом тим самим посміхом всім, мабуть, видамся, але, це якось зовсім і не хвилює мене. Гуляють в голові моїй зовсім інші думки, всі як одна спрямовані на те щоб розказати сьогоднішній сон мій. Справа ця надзвичайно складною мені бачиться, а тому, приходиться трохи помізкувати над нею. Скласти собі план розповіді, чи щось таке… Мізкую, мізкую, вже складається в голові в мене той самий такий-сякий план, з’являються ключові пункти в ньому, під час приговорювання яких всі мені головами кивати повинні, те і се… коротше пишучи – готовий я до викладу.
Піднімаю голову, і тут же ж дві фрази чую, що не те ще в перекір тому всьому, що я збирався сказати йдуть, а й взагалі, будь-яке бажання розказувати щось в мене відбивають. Бачу й чую я, що у всіх на кухоньці цій справи і так йдуть як найкраще. Той чимось хвалиться, цей зовсім іншим, подивишся на кожного – всі в житті цьому розбираються краще нікуди. Ні в кого ніяких питань не виникає, всі все знають і без мене. Тільки я один сиджу тут необізнаний такий і рвуся щось розказувати. Ну от… щось таке… бачу я все це, й кортячка розповідати сон мій якось дуже швидко проходить в мене. Знову опускаю голову, думаю ще над чимось з кільканадцять секунд й вирішую до себе в кімнату повернутися. Іду й тільки те й роблю, що переконую себе заспокоїтись трохи. Нікому крім мене все це, вочевидь, не потрібно.
Приходжу, сідаю на своє робоче місце, пхикаю незадоволено й покірно знову до робити беруся. Працюю з якусь годинку… і знов те саме…
«Та що ж за день такий? – невдоволено лунає в голові моїй. – Відчепляться колись надокучливі думки ті від мене, чи ні?». Вкотре за сьогодні кидаю роботу, спираю насуплене обличчя своє на кулака й починаю сумувати.
Сиджу, невдоволений такий, декілька хвилинок, знову «косинку» запускаю й вкотре вже за сьогоднішній день беруся над сном своїм розмірковувати.
Згадую свою поведінку, поведінку колег моїх і приходить в голову мою одна цікавенька така думка. Як я зараз вже згадую елементарною вона далі нікуди була, але тоді, коли я ще тільки починав над чимось задумуватись, далеко не такою вона мені здалась. Навіть зовсім навпаки – величезним до неможливості відкриттям вона мені здалась.
«Тож придурюються всі вони, – приблизно так вона формулювалася. – Так само як і я подалі від себе відганяють питання ті. Бояться всі їх страшенно, от і все… Тільки в мене, чомусь, не виходить ніяк відігнати їх. Видно цим лише і відрізняюся я від всіх них. Така от в мене ненормальність є. А може й не ненормальність це зовсім? А якщо сміливість це? – Страху в мені, просто, питання ті значно менше викликають. Навіть задоволення приносить час від часу пофілософствувати над чимось серйозним. А тепер питається… Чого я маю цього соромитися?»
Розкручую, розкручую я думки ті й з часом розумію… Дійсно, як у сні тому, коли чого чоловік боїться, коли себе напрягти, коли когось образити, а найчастіше одного й другого одночасно, і з всього цього стоїть він тільки на місті одному й не ворухнеться. Крок йому боязко ступити. Отак і сидять всі по офісах своїх. Пашуть на дядечків різних. І не тому це роблять, що лінивими чи дурними є, а тому, що бояться. Бояться від цицьки відірватись. Світ широкий їх лякає, а тут, в офісі, все в тебе є – робота, які не які гроші, ще й в приклад хтось там на вулиці тебе ставить. Подивіться, діти, який молодець дядько цей, не бухає, не вештається чорт-знає де, а ділом займається. Воно то в принципі дуже навіть добре – не бухати й не вештатися чорт-знає де, але чому б і більшого не захотіти? Однієї ж тільки сміливості для цього треба.
Отак сиджу я, думаю над «високими матеріями» цими й приходить до мене шалена така думка: «Не буду боягузом. От піду і розповім сьогоднішній сон мій». Загораюсь я нею тут же ж й вирішую на кухню піти. Встаю рішуче так, й іду… Два кроки ступаю, рішучості в мені значно менше стає… переборюю себе й далі іду, а самому ноги так і підкошуються… Тож таке «божевільне» щось розповісти я зібрався, аж самому не віриться.
Приходжу… роздивляюся всіх… ніяковію… сідаю… вирішую заспокоїтись трохи… сиджу, сиджу, а заспокоїтись якось і не вдається зовсім… нарешті наважуюсь, – треба починати, – почну, а там, вже будь що буде… З грудей моїх вилітає щось незрозуміле… звертаю я тим увагу всіх… починаю… голос дрижить… руки трусяться… говорю пару речень… казна-що в мене з того всього виходить… одне речення нічим не пов’язане з іншим, ні стилістично, ні логічно… пробую ще щось сказати… знову якась дурня виходить… винувато голову хилю… встаю… виходжу.
І тут то починається щось дуже вже страшне зі мною коїтись. Сором так і з’їдає мене з середини. Це ж треба таке, – припертися, на посміховисько себе виставити й втекти. Як дівчисько якесь втекти. В сні то значно краще все виглядало. Навіть плескали й «біс» кричали всі, а тут що?.. Ех… дурень дурнем. Теж мені актором, з мудрецем разом в одній купі себе уявив… Це ж треба таке… Ех…
До кінця робочого дня ще дві години залишається, я трохи чи не вбігаю до своєї кімнати, швидко комп’ютер виключаю, забираю з шафки рюкзака свого й виходжу з офісу. А голова так і палає… «Це ж треба таке» разом з Ех-ом, – тільки й кружляють в ній змінюючи один одного без перепочинку…
***
Нарешті невідомо яким чином опиняюсь я в парку якомусь, сідаю на лавку й починаю поволі заспокоюватись.
«То ж треба було попертися говорити щось на емоції такій, – думаю собі. – На що я очікував? Ще сам її нормально не переварив, а вже поперся комусь розказувати. Причому посидів трохи на лавочці цій і вже й самому висновки мої не такими вже важливими й глобальними здаються. Як дитя мале… Що в голові те й на язику. Божевільня якась… Та досить вже!.. Сиджу тут, переживаю, бо перед кимось там дурнем показався. Ну і що? Сидіти й стандартними фразами все життя обмінюватися, чи що? Бо хтось посміється з тебе. І що з того? Хай сміється якщо ідіот. Найлегше сидіти й етикетів всяких дотримуватися… А те що дурниць намолов, то таке… з ким не буває. Просто спокійніше треба до того ставитися. Сам собі ще боюся в чомусь признатися, а тут поперся на амбразуру. Теж мені герой… Актором великим себе уявив після сну того, – іронічно посміхаюся. – Справжнісінька дитина… Та досить вже!..»
Заспокоююсь, заспокоююсь потроху, аж поки, нарешті, так-сяк не вдається мені це зробити. Думки менш божевільними стають, все далі й далі віддаляюсь я від події тієї, очі вже не так схвильовано бігають, руки перестають тремтіти, брови хмуритися… все… притих, здається.
От вже щось і зовсім раціональне в мені починає чутися. Поволі починаю розбиратися я в причинах такої от невдачі своєї, – все як в тому сні, – там, правда, говорилося, що перед тим як щось зробити думати треба, а потім вже й після. В мене все якось вийшло без першого пункту. Видно від недосвідченості. Але це пусте… можна і після подумати… краще ніж старатися забути всі невдачі свої.
Так от… до яких же ж причин я приходжу? – А ні до яких. Всього до однієї, причому тієї самої. Все життя боявся щиро якесь слово сказати от і маю, – добрі двадцять п’ять мені стукнуло й так не навчився я досі цього робити. Весь час по сторонам озираюся. Боюся дурнем в чиїхось очах виявитись. Тому то так все й склалося – перший раз щось сказати путнє хотів і все як в того однорічного дитяти вийшло – одні звуки. Не вмію я ще говорити. От вже й двадцять п’ять стукнуло, а говорити так і не навчився. Тільки повторювати.
Розумію я все це і такий вже жаль мене за безцільно прожиті роки бере, що просто, – сидіти в парку на лавці й сумувати, – тільки це й залишається.
Трохи згодом, коли вже вдосталь нажурився я, приходить до мене розуміння того, що треба щось робити мені з цим. Тільки на цей раз нікому й нічого розказувати я не збираюсь. Зрештою, навіщо це мені? Хочеться мені тільки одного зараз – взяти з свого рюкзака томик Достоєвського й почитати його трішечки. Прямо тут, в парку, як той хлопчина у сні моєму. Може побачить мене хтось, читаючого такого, й веселіше йому на душі від видовища цього стане.
Цілий місяць з тими роботами, хом’яками та огляданнями по сторонам не виходило це в мене. Нехай для початку хоч так я заявлю про себе. Що для цього сцена обов’язково потрібна? Може пізніше й вдасться мені щось розказати, а зараз, – посиджу, почитаю, можливо, нарешті, речення правильно формулювати навчусь.
Виймаю я томик цей, розкриваю його, беруся читати, й знаєте що? – Невідомо з якого дива, провину за собою відчувати починаю. Неначе читанням тим своїм, погане щось роблю я зараз… Помічаю я це за собою, аналізую трішечки факт той, і знаєте до чого приходжу? – До усвідомлення всієї плачевність становища свого. Так, так… саме плачевності. Приходить до мене розуміння всієї глибини тієї ями, в якій я опинився. Виявляється, настільки вже захопився я тими огляданнями по сторонам та вічними турботами про те, хто там на мене як подивився, що зараз, навіть книжки спокійно в людному місці почитати не можу, – провина мене за щось там гризе. Бо, бачите, не сиджу я зараз і не п’ю горілки в генделику якомусь, як воно «мало б», по ідеї, бути, а книжку читаю. Отака от чудасія… лише через неї винуватим я себе зараз і почуваю.
Але, знаєте що? – Не так вже все й погано. Розумію я все вище описане й наглість якась всередині мене зароджується. Хороша така наглість, що на відстоювання себе спрямована. Захоплює вона потроху все нутро моє й перетворююся я за мить якусь під дією її з звичайнісінького офісного працівника на борця за справедливість якогось. Справжнього такого борця. Німого, правда, поки що, але ж все рівно – борця.
Тримаю я ту книжку в руках своїх, пробую читати, але всі слова якось повз свідомість проходять. По дуже простій причині вони це роблять, – захоплює мене «боротьба» ця. З шаленою силою вона це робить. Я неначе не книжку в той момент читаю, а зі всесвітнім злом борюся. Без сцени, без публіки борюся, але то таке, – сил замало ще в мене для публіки.
Усвідомлюю я все це і настільки вже веселіше від процесу «читання» та думання мені стає, що прямо таки втриматись від задоволеної посмішки не можу.
Я прорвався… я собою вирішив стати … я жити починаю… і знаєте що? – Такого себе відстояти ще треба… «Я їм всім покажу ще».
Й рішучість в очах моїх з’являється. Тільки на цей раз не уві сні, а на яву…
Кінець

2010
Автора ви можете знайти в контакті http://vkontakte.ru/id116065107 та на ЖЖ http://koliushko.livejournal.com/