Жила собі на світі Собака Джуна. Була вона в одного господаря на службі - охороняла двір. Службових обов'язків в неї, власне, було небагато: подавай голос - тобто гавкай - коли хтось в двір заходить, і більш нічого. Поскільки сторонні заходили до них не так і часто,то Джуна гавкала ще й на кротів, які іноді зосліпу потрапляли в її поле зору, залишаючи терикончики землі; гавкала на чужих котів, що із цікавості ходили по паркану,заглядуючи в їхній двір; іноді Собака гавкала й на господареву Козу Зорьку. Господареві не подобалось, що Джуна даремно здїймала тривогу, і тоді він сварив її, або навіть раз-другий бив палицею.
- Ну що,догавкалась?!- зловтішалась в таких випадках Коза.
Джуна трохи сердилась, гарчала, але швидко забувала прикрий інциндент.
Як і Собака, Коза теж стояла на прив'язі. Цілими днями вони були поряд і, хочеш не хочеш, доводилось спілкуватись.
Щоб продемонструвати свою вищість, Зорька задавала Джуні різні абстрактні запитання, конкретні відповіді на які не зміг би дати жоден дипломований філософ. Джуна - добра душа - вряди годи прислухалась про що там просторікує "мудра" Коза.
Ось і цього дня Зорька спитала в Джуни:
- Скажи мені, Собако, ти можеш назвати своє життя яскравим? Тобі вдається уникати сірої повсякденності?
Джуна призупинила помахи хвостом:
- Не знаю, не задумувалась над цим. Живу собі та й годі.
- От-от! Так і життя пройде, а ти бездумно проіснуєш, наче ота трава, що росте в дворі і по якій я топчуся.
- Гав!- вигукнула Джуна.- Яка в мене може бути яскравість чи різноманітність в житті, коли я сиджу на цепу. Я прив'язана до своїх щоденних обов'язків. Я, хоч і не трава і маю ноги, могла б пересуватись, але я не вільна.
- Свобода, несвобода - поняття відносні,- ремиґаючи, заявила Коза.- Я он теж стою на прив'язі, але я володію прихованою, таємною свободою.
- В чому ж вона - ця твоя таємна свобода?
- Бе!- сказала Коза.- Вона в наявності вибору. Я весь час вільна вибирати: чи мені пощипати травичку, чи погризти гілочку, чи попити водичку, яку залишив господар, чи погризти бурячок; чи помовчати, чи побекати; чи постояти,чи полежати; чи під час доїння спокійно віддати Господареві все молоко чи покомизитися, щоб він трохи зі мною помучився.
-Гав-гав,- сказала Собака.- Яке відношення мають всі ці буденні дрібниці до справжньої Свободи?
- Нє-е! Все наше життя складається з дрібниць. Я вмію втішатись приємними дрібницями й дурницями. А ще я вмію очікувати щось небуденне, наприклад, день, коли Господар поведе мене на прогулянку в ліс поласувати молодими пагінцями кущів чи до сусідського цапа.Часто саме очікування цікавіше того, що очікуєш.
- Я завжди очікую вранішню і вечірню порцію супу від Господаря,- зізналась Джуна,- і не сказала б, що очікування супу краще ніж сам суп.
- Бе на тебе!- презирливо бекнула Коза. - Ти просто обмежена, тупа животина.Ти боїшся випробувань, перемін.Ти сама не бажаєш різноманітності в своєму житті.
- Гав,гав! Гав на тебе!- ображено лаялась Собака, бігаючи навкруг кілка, до якого була прип'ята.
Дошкульні слова Зорьки зачепили її за живе, збуривши в голові безкінечний вихор одноманітних, настирливих думок.
Коза відійшла від Собаки на скільки дозволяла прив'язь, демонстративно повернулась задом і, нахиливши голову, стала дрімати. Дрімати й спати вона дуже любила, і собачий гавкіт їй ніяк не заважав. Ввечері, коли Господар вилив Джуні в миску чергову порцію запашного супу, Собака під впливом
думок після розмови з Козою, вирішила, мабуть, урізноманітнити своє існування, і зробила екстраординарний вчинок - перевернула миску, й суп розлився по землі.
Господар розсердився, вилаявся і вдарив Джуну палицею.
- Ав-в-в!- заскавчала Собака й заховалась в будку, подумавши, що досвід - така річ, яка з'являється зразу після того, коли вже непотрібна.

Господар подоїв Козу і повів на ніч в хлів.
Проходячи повз собачу будку, Зорька бекнула цитату когось з мудрагелів:
- Не можеш змінити обставин, зміни своє відношення до них.
- Гр-р,- загарчала Джуна.
Так в тому дворі Коза і Собака і досі поживають, і за розмовами й суперечками віку доживають.

(1995)
КРАЇНА СНІВ

Десь-не-десь в якійсь-то землі старенькі князь з княгинею питали свого сина - князевича Івана:
- Чому ти, Іванку, не підеш подорожувати світом чи не знайдеш собі наречену,он як твої брати? Чому сидиш весь час дома біля нас старих?
На що князевич Іван відповідав:
- Я залишаюсь біля вас, щоб доглядати вашу старість. А подорожую я не менше ніж мої брати. І дівчина - близька душа - в мене є. Я своїм життям задоволений.
- Де ти подорожуєш? Де твоя дівчина?- цікавились батьки.
- В Країні Снів,- сказав Іван.
Хитали недовірливо головами князь з княгинею:
- Якби ж то ми могли те, про що ти кажеш, побачити то може б нам трохи від душі відлягло.
- Якщо ви хочете, то я можу взяти вас із собою,- запропонував Іван.
От, як настала ніч, князь з княгинею уклалися спати, а князевич ліг між ними і взяв їх руки в свої. Поснули.
І опинились вони в суцільній темряві.
- Я нічого не бачу,- каже княгиня.
- Це тому, що ми в порожнечі,- відказав князевич, - в просторі, де нічого немає.
- Що ж може відбуватись в порожнечі,- почудувався князь.
- Тут трапляється безліч подій. Ви тільки уважно придивіться, прислухайтесь, відчуйте,- научав син.
Князь з княгинею стали пильніше придивлятись і їм здалося, що внизу під ними щось миготливо виблискує. Очі мабуть поступово звикали до темряви, бо спалахи ці ставали дедалі яскравішими.
- Це схоже на поверхню води,- здогадалась княгиня, і справді, тепер чітко стало видно, що під ними розливався безкрайній океан, який і вилискував брижами.
- О,так! І я тепер бачу морські хвилі,- вигукнув князь.
Одна за одною по морю-океану пробігали хвилі. Вони ставали все вищими і вищими, і вже пінилися на гребенях бурунами.
- Здається здіймається буря,- сполошився князь. Тут всі помітили, що на них неслися височенні водяні вали.
- А я ж грози боюся!- нагадала княгиня. Зразу ж одна за одною небо розрізали блискавки і, оглушливо торохкаючи, загуркотів грім.
- Ой! Ой!- кричала за кожним разом княгиня.
- Я зупиню це,- сказав князевич.
І враз все зупинилось, застигло: і велетенські хвилі океану, що перед цим клекотав, і, навіть, блискавка завмерла сліпучим вогняним стовпом.
Якщо до цього всі наче зависали над океаном, то тепер ступали по ньому ногами, вірніше, по затвердівшій, наче з гіпсу, морській піні.
- Що це?!- вигукнули батьки.
- В Країні Снів все, що ми відчуємо чи уявимо, чи навіть, побажаємо - все стає справжнім, реальним, - пояснював син батькам.- Якою буде дійсність - залежить від нашої уяви.
- От би опинитись на чомусь рівнішому,- побажав князь,- спіткнувшись об зкам'янілу дрібну хвилю.
Тільки він це сказав - застиглі морські хвилі зробились наче з піску, стали осипатись і просідати, поступово вирівнюючи рельєф.
- Тепер стає схожим на рівнину,- відмітив князь.
- На поле,- сказала княгиня.
І всі помітили, що біла піщана пустеля стала покриватись рослинністю, зазеленіла.
- О! Так тепер - гарно.Мені подобається,- раділа княгиня-мати.- Якби ще тут були й квіти.
На оксамитовому килимі смарагдових трав прямо на очах розпускалися барвисті квіти й суцвіття.
- Чого це не чути пташок?- ще не встиг спитати князь-батько, як враз защебетало, затьохкало і зацвірінчало різноманітне птацтво.
Батько, мати й син, тримаючись за руки, пішли вперед, насолоджуючись п'янкими ароматами цих луків надзвичайної краси.
Їхнім очам відкрилась велична і в той же час незвичайна картина. Виявляється, заквітчаний луг, по якому вони йшли, лежав в межиріччі двох повноводих широких і бистрих рік, що аж кишіли різноманітною живністю.Русла рік йшли паралельно від горизонту до горизонту, а течії в них мали протилежні напрямки.
- Це ріки Часу,- пояснив Іван.- Одна плине від минулого до майбутнього, а друга навпаки.
- А чи ж побачимо ми твою дівчину?- спитала княгиня-мати.
- Так,- сказав князевич.- Он вона йде до нас. По високому - в пояс - пишному різнотрав'ю до них наближалась сяюча, мов зоря, кароока красуня. Голову її прикрашав вінок з квітів. Легке напівпрозоре вбрання і темне волосся розвівалось на вітрі. Князь і княгиня були вражені її вродою.
Дівчина підійшла і привіталась.
- Хто ти, красуне?- спитав князь.
- Взагалі, я - коза, і звуть мене Зорька. Я живу в іншому часі і в іншому місці.А сюди приходжу в снах.
- Ти коза?!- здивувався князь.
А княгиня сказала:
- Коза - це все ж краще ніж жаба чи змія.
- Всі істоти на цьому світі мають для Бога однакову цінність і заслуговують на повагу,- мовила Зорька.
- Так це вірно.
- Ми з цим згодні,- сказали князь з княгинею. Вони хотіли ще про щось поговорити з дівчиною-козою, та раптом помітили, що син Іван зробився прозорим і став танути, наче лід в гарячій воді. Контури і кольори розмилися від сліпучо- білого світла. Затим все потемніло і провалилось в пітьму...
Всі прокинулись.
Після цієї подорожі старі князь з княгинею більше не докучали синові розмовами і порадами, як йому краще жити. Змирились з тим,що є і жили ще довго, доки не повмирали.
Так і розбився горнець. Нашій казці кінець. А хто слухав - молодець!